Розділ ««МИ ПЕРШІ В БІЙ ЗА ВОЛЮ ЙДЕМ!..»*»

Безпосереднім наслідком демагогічних звинувачень австрійського командування стало переведення УСС із Потутор у резерв 55–ї дивізії до Посухова, недалеко Бережан. Там леґіон було реорганізовано: з обох куренів сформували тільки один бойовий — І–й, а ІІ–й мав бути допоміжним. Командантом І–го куреня призначили сотника Лисняка, а ІІ–го — отамана Ґорука. Замінили також деяких командантів сотень і чет. Ходили навіть чутки, наче новий командувач 55–ї дивізії генерал Уншульд, який восени 1915 р. замінив генерала Фляйшмана, задумує здесяткувати ті сотні, що відступили[94]. Таке відношення до себе, згадував четар Степан Ріпецький, викликало в стрільців «психічну реакцію, що виявилася з одного боку в ненависті до відомих ворогів УСС, а з другого боку в стихійному бажанні всього УССтрілецтва доказати при найближчій нагоді свою бойову вартість наперекір усім ворогам та піднести в публічній опінії (громадській думці. — Авт.) зневажену вояцьку честь УССтрільця»[95].

Така нагода трапилася швидше, ніж на неї сподівалося стрілецтво. Вже 16 серпня І–й курінь перебрався на позиції між Потуторами (праве крило 329–ї бригади) й ліском на Диких Ланах, де стояли флангові відділи турецької дивізії. ІІ–й курінь залишився в Посухові й допомагав першому будувати нову оборонну лінію[96]. Під кінець місяця обидва курені знову зійшлися в Посухові і звідти разом вирушили, як виявилося, в одну з найкривавіших битв за всю свою історію.

Прагнучи прорвати фронт Південної Армії, росіяни з початком вересня вирішили опанувати лисонське узгір’я і зайняти Бережани. Бої розпочалися пополудні 2 вересня наступом 113–ї російської піхотної дивізії, яка з першого удару проламала оборону 35–го золочівського полку, підпорядкувавши собі ліс і пагорби на Лисоні. Щоб відбити втрачені позиції, австрійське командування ще ввечері кинуло на допомогу дві сотні І–го куреня УСС: 1–шу поручника Романа Сушка і 2–гу поручника Андрія Мельника. Сотня Сушка відразу ж вступила в бій, але в нічній метушні була розбита і більша її половина разом із командантом сотні та хорунжим Михайлом Дорошенком потрапила в полон. Командування над рештками сотні перейняв хорунжий Іван Тучапський.

Сотня Мельника, яка простояла цілу ніч у резерві в одному з ярів неподалік лисонського узгір’я, пішла в бій вранці 3 вересня. «Неначе на площі вправ, — відмічав очевидець, — розвинулася розстрільна та рванула скорим кроком під гору в напрямі лісу на Лисоні. Там ішли вже тяжкі змагання із наступаючими московськими силами. Коли сотня пройшла не більш кількадесяти кроків, загриміло багато батерей російської артилерії. Над головами наступаючих рвалась безліч шрапнелів, а гранати попадали в саму розстрільну. Гук експльозій, лоскіт шрапнелів, свист куль, курява, дим, крик ранених, мішались зі словами команди. Багато вбитих і ранених осталось на місці. Проріджена розстрільна таки наблизилась до лісу. Московські частини, які прорвалися на полуднє від лісу та сходили вже надолину із зайнятого хребта горбовини, відкрили по сотні скорострільний вогонь. Рівночасно дались чути з долини скоростріли хор. Черника, уставлені на залізничому шляху, які прецизним вогнем понад голови сотні стримували московські лави, що стали показуватись на верху хребта Лисоні. Сотня добігла до лісу, оставивши за собою більш третини свойого стану — вбитими й раненими»[97]. Ніби продовжуючи попередню розповідь про наступ сотні Мельника на лисонський ліс, один зі стрілецьких літописців Василь Дзiковський писав: «Під градом шрапнелевих куль клалися стрільці як скошені квіти; хто не впав, ішов далі витривало»[98].

У цей час розгорілася затята боротьба за останню оборонну лінію на верху Лисоні. Її втрата фактично відкривала вільний доступ до Бережан. Проте на шляху переважаючих сил противника стали Українські Січові Стрільці: окрім сотень Сушка і Мельника, на Лисоню з Посухова підтягнули також другу частину І–го куреня — сотні Василя Кучабського і Осипа Будзиновського. Метр за метром відвойовували вони в кривавих боях лисонське узгір’я. Так, сотні Мельника та останкам сотні Сушка, підкріпленим недобитками австрійських частин, удалося рукопашною атакою відкинути ворога на лівому крилі в долину, до лінії запасних окопів. Справа від них боролася сотня Кучабського, яка завзято боронила південний край лисонського лісу. За короткий час стрільці втратили вбитими, пораненими й полоненими більше половини людей. Зокрема, поранення отримали хорунжі Михайло Мінчак, Семен Безпалко, Остап Коберський; у полон потрапили поранений поручник Андрій Мельник та четар Василь Кучабський, якого разом із невеликим відділом стрільців оточили росіяни, відрізавши від решти сотні. На горі залишилися лише невеликі гуртки, що з останніх сил відбивалися від ворога, а нерідко й самі переходили в наступ, стримуючи тим самим подальший прорив фронту. Ось як описує у своїх споминах цей бій один із його найініціативніших учасників сотник Богдан Гнатевич: «...Ліс дещо прочищений. Але місцями йде ще завзята боротьба.

Ось там нище, біля першого запасного становища, змагається гурток стрільців. Серед них наш малий боєвий хор. Мінчак. Обі противні сторони перекидаються густо гранатами. Стріляти тут незручно, бо одні і другі схоронені в окопах або за деревами. Москалів у долині тьма — аж роїться! Заєдно підходять нові і нові. А наш гурток маліє.

Перед моїми очима була крівава картина, якої не забуду ніколи! Переді мною малий відтинок окопів. На цьому місці збилося кількадесять стрільців а кругом них москалі. Між зеленю кущів та звалищами землянок роєм сіріють малі солдатські кашкети. Наступають завзято, намагаються замкнути перстень (оточення. — Авт.). Не жаліють життя. Стрільці змагаються на три боки.

Півгодинний завзятий бій віч–у–віч прорідив ряди стрілецтва. Тут і там лежать у калюжах крови побиті та важко ранені. Стогін ранених продирається крізь гамір бою. Нема як і кому їх відси забрати. Багато з них догоряє таки на місці а ці, що не стратили ще всіх сил, шукають захорони під стінами окопів або за пнями дерев.

Там, біля одної траверзи, бачу, збився їх цілий гурток. Одні другим перевязують рани. Одяг на них пірваний, а на ньому повно застиглої ржавої крови.

Ті, що в бою, живі, не бачать, що діється позаду них. Не чують крику ранених, не бачать, що ось біля них паде один чи другий їх товариш, їх усі змисли звернені на ворога. Очима шукають сірих шапок. Перебігають з місця на місце, бо один тут проти десятьох. Не шукають захорони лише доброго догляду, їх лиця замурзані від поту й пилу, чорні від диму, бачиш, зовсім спокійні. Лише очі вирячені горять завзяттям.

Якби вони побачили все те пекло, що довкруги них, якби знали, що їх так мало, що вже і їх хорунжий лежить ранений під деревом, що вони самі тут у клині, ...без проводу та без надії на скору поміч!..»[99]

Якщо в лисонському лісі ворожий наступ завдяки сотням Мельника, Сушка і Кучабського було зупинено, то на південному схилі гори російські бойові лави, прорвавши запасні позиції, невпинно просувалися на долину. Тривалий час їх стримувала чета скорострілів під командуванням хорунжого Дениса Кліща. Але коли більшість обслуги скорострілів було поранено або вбито, і коли геройською смертю загинув сам хорунжий Кліщ, що до останнього моменту обстрілював ворожі лави, росіяни продовжили свій наступ. Тоді назустріч їм вийшла сотня Осипа Будзиновського, яка досі разом із командуванням І–го куреня перебувала в резерві в одному з глибоких ярів. Розгорнувшись у бойову лінію, вона, як згодом писав четар Степан Ріпецький, «на чолі зі старшинами і підстаршинами, з розмахом рушила вперед під гору, звідки сходили в долину ворожі лави. З погордою смерти йшли стрільці до наступу. Не лягали на землю до стрілу, як їх вчили в вишколі, а прямо зі стоячої позиції, щоб краще бачити ворога, стріляли по ворожих лавах»[100]. У ході кровопролитного бою загинули всі команданти чет: Юліан Соколовський, Іван Максимишин і Богдан Романишин, половина підстаршин та чимало стрільців; значна частина сотні, що залишилася живою, разом із командуванням І–го куреня потрапили в полон.

Становище врятував ІІ–й курінь УСС, який у критичний момент командування дивізії перекинуло з Посухова на Лисоню як останній резерв. Перед вимаршем на фронт його командант Сень Ґорук, звертаючись до своїх стрільців, заявив: «Ми йдемо, щоб умерти. Вірю, що сповните свій обов’язок супроти України й віддасте незаслужений поличник. З Богом!»[101] Згадуючи про поличник, він мав на увазі незаслужене звинувачення у зраді, яке австрійське командування висунуло леґіону УСС після бою під Потуторами 14 серпня 1916 р.

Прибувши на Лисоню, курінь Ґорука зумів зупинити російський наступ і навіть спробував повернути втрачені позиції. Проте, незважаючи на бойовий запал, не зміг цього осягнути, оскільки російська артилерія засипала стрільців градом вогню. Після двох невдалих спроб закріпитись наверху, він зайняв резервну оборонну лінію на західному узбіччі гори, між частинами 310–го та 81–го полків. Незадовго до цього найкращим чином проявив себе один із його підрозділів — чета хорунжого Євгена Ясеницького, яка несподіваним ударом розбила ворожі відділи і визволила з неволі командування І–го куреня та частину сотні Будзиновського. Чимало росіян при цьому було захоплено в полон, а тих, що спробували втекти, викосили стрілецькі скоростріли.

Близько полудня бойові дії на Лисоні, якщо не зважати на невгамовну артилерію, вщухли. Ворожі сторони, готуючись до чергової проби сил, підтягували підкріплення, підбирали поранених, хоронили вбитих. Стрілецькі позиції було зміцнено двома неповними австрійськими куренями і частинами баварського 4–го запасного піхотного полку[102], які розташувалися відповідно справа і зліва від стрільців.

Удосвіта наступного дня, 4 вересня, бої відновилися успішною атакою І–го куреня УСС. Несподіваним маневром він здобув ближні окопи росіян над Ценівкою та захопив полонених і скоростріли. Невдовзі в наступ пішов ІІ–й курінь. Однак через брак координації, пасивність деяких союзницьких частин та небезпеку оточення стрільці обох куренів змушені були відступити, зазнавши при цьому значних утрат. Лише ввечері, після півгодинної потужної артпідготовки, почався загальний наступ, у ході якого УСС разом з німецькими й австро–угорськими підрозділами відвоювали в противника раніше втрачені позиції. Отже перша спроба росіян прорвати фронт під Бережанами, незважаючи на цілу дивізію їхньої добірної піхоти та значну кількість артилерії, зазнала фіаско.

Значною мірою перемогу союзних військ забезпечили Українські Січові Стрільці, які завдяки власному героїзму не лише зупинили російський наступ у момент найбільшого ослаблення фронту, але й тривалий час стримували переважаючі сили ворога та першими кидалися у контратаки, додаючи відваги австрійським і угорським підрозділам. Не випадково командир одного з російських полків, якому протистояли усуси, попереджував наступника, що прийшов зі своїми частинами йому на зміну: «Против вас сєчевиє стрєлкі, хорошо мерзавци бются, не зєвайтє!»[103] Лисоня стала вічним символом великої ідеї боротьби за волю України, доказом незламності духу та бойової сили українського стрілецтва. Та водночас вона була і мовчазним свідком найкривавішої трагедії за всю історію УСС: протягом Лисонської битви леґіон утратив майже 700 вояків, з них 81 вбитими, 293 пораненими і 285 полоненими[104]. Найбільшими були втрати серед старшинського корпусу: з 44 старшин у строю залишилося тільки 16[105]. Окрім уже згаданих, полягли в бою хорунжий Ярослав Кузьмович, підхорунжі Василь Сторожук і Степан Томенко; поранення отримали сотник Роман Дудинський, поручник Осип Яримович, четар Богдан Гнатевич, хорунжі Євген Ясеницький, Тадей Ковалик, підхорунжі Олекса Грабар, Володимир Лісковацький та інші.

З настанням затишшя на фронті леґіон УСС, що зменшився до чотирьохсот стрільців, було поповнено двомастами новобранцями з Коша і 15 вересня переведено в запас дивізії до Посухова. Але вже наступного дня, коли росіяни прорвали оборону турецької дивізії на пагорбі Дикі Лани поблизу Посухова, йому разом із союзниками довелося рятувати загрозливу ситуацію. Під час бою стрільці вперше застосували нову тактику нападу — наступ «хвилями», який вівся кількома рідкими (стрілець від стрільця на 10–15 кроків) рядами (розстрільними) на відстані 50 кроків один за одним. Це дало можливість не лише викликати у противника враження ніби наступ ведеться великими силами, але й звести до мінімуму власні втрати, які обійшлися одним убитим і кільканадцятьма пораненими. До 9–ї години вечора лінію оборони турків було відновлено. При цьому усуси полонили, за різними даними, від 200 до 300 російських вояків[106].

Після перемоги на Диких Ланах леґіон УСС перебрався до Потутор, де зайняв свої колишні позиції на східних окраїнах села, від устя Ценівки до шляху, що веде до Бережан. Справа від нього розташувалася турецька дивізія, зліва — 310–й угорський полк. Надіючись на тривалий перепочинок, стрільці взялися до облаштовування своїх окопів. Проте на заваді їм став черговий наступ росіян, що заповзялися добути Бережани. Він розпочався 29 вересня сильним артилерійським обстрілом, який тривав майже добу. Близько полудня 30 вересня піхотні і кінні частини противника перейшли в наступ і, прорвавши оборону сусіднього угорського полку, до речі, в тому самому місці, що й 14 серпня і 2 вересня, долиною Золотої Липи зайшли в тил леґіону УСС.

Уже з самого початку бою стрільці помітили, що ворог намагатиметься взяти їх в оточення, з якого самостійно вибратися буде неможливо. Найкращим виходом зі складного становища став би відступ. Однак на запит команданта леґіону УСС, як діяти, командування бригади наказало те саме, що й рік тому І–му куреневі під час бою під Соколовом: «Держатися до останнього! Поміч вишлють»[107]. Покладаючись на обіцяну допомогу, стрільці, оточені з трьох боків переважаючим ворогом і відрізані від решти фронту непрохідними заплавами Золотої Липи і самою рікою, трималися кілька годин, відбиваючи щораз нові атаки ворога. Та після виснажливої чотиригодинної оборони, так і не дочекавшись ні підмоги, ні поповнення витрачених боєприпасів, ті усуси, що залишилися живими, потрапили у ворожий полон. (Цілком вірогідно, що такий перебіг подій був запрограмований кимось із українофобів у штабі корпусу Гофмана, адже прагнення ліквідувати формацію УСС відчувалося протягом усієї війни). Врятуватися вдалося лише підполковнику Вариводі, його помічнику четарю Панчаку та ще приблизно двадцятьом стрільцям на чолі з четарем Трухом, які зуміли прорвалися крізь ворожий заслін і дістались до Бережан.