Розділ ««МИ ПЕРШІ В БІЙ ЗА ВОЛЮ ЙДЕМ!..»*»

Тим часом австрійське командування, скориставшись героїчною обороною Потутор, де стрілецтво прикувало до себе переважну більшість бойових сил ворога, встигло підтягнути резерви і на другий день зуміло зупинити російський наступ, але самих Потутор відбити вже не вдалося. Для цього, як влучно підмітили автори «Історії українського війська»[108], не стало УСС.

Так катастрофічно завершився 1916 рік для леґіону УСС, який лише протягом вересня у найкривавiших за весь час свого iснування боях на Бережанщинi втратив убитими, пораненими i полоненими понад 1300 чоловік[109]. Бойова формацiя фактично перестала iснувати, а її рештки — близько 150 чоловік[110] — разом із канцелярією, обозом та іншими допоміжними підрозділами під командуванням четаря Івана Цяпки перебралися до Коша і Вишколу УСС[111], що перебували в селах Пісочна і Розвадів коло Миколєва над Дністром. Відновлення боєздатності та поповнення особового складу, якому, щоправда, австрiйське командування чинило постiйні перешкоди[112], тривали там до березня 1917 року. На фронті під Бережанами залишилася лише вціліла технічна сотня УСС, що під час бою 30 вересня працювала в Посухові. Тоді ж командування 7–ї австрійської армії, яка з останніх сил боролась у південно–східних Карпатах, зажадало від леґіону УСС відправити на допомогу бодай одну сотню стрільців. У другій половині жовтня зі «старої войни», тобто досвідчених січовиків, було сформовано так звану Гуцульську сотню, що нараховувала до 200 вояків, головним чином гуцулів. 27 жовтня вона під проводом четаря Миколи Никорака (згодом його заміняли четар Альфонс Ерле, німець за нацiональнiстю, сотник Омелян Левицький, четар Іван Бужор) відбула в Карпати, в околиці полонини Кирлибаби, де перебувала до середини 1917 р. Там Гуцульська сотня особливо відзначилась у боях поблизу гори Присліп, де 1 грудня спільно з німецькими частинами розбила росіян, та 31 березня, коли взяла в полон російську залогу з 45–ти чоловік разом із командиром та захопивши при цьому скоростріл і міномет[113]. 27 червня 1917 р. вона повернулася до леґіону УСС.

Останні події на Бережанщинi справляли на залишки стрiлецтва гнiтюче враження, поширювалися апатiя та зневiра. Навіть серед деяких старшин почали з’являтися занепадницькі думки про їхню післявоєнну еміграцію[114]. Та, на щастя, знайшлися й такі, що і серед пануючого хаосу та розпуки ні на мить не забували про стрілецьку місію та інтереси українського народу. Зокрема, сотник Дмитро Вітовський, звертаючись до тих старшин, що задумали після війни «накивати п’ятами», писав: «... Та ж у нас майже вся молода інтеліґенція вигинула, так само, коли не гірше і по другім боці (у Східній Україні. — Авт.) — і кожна інтеліґентна одиниця, що не буде безглуздим страхом підшита, іде в нашім національнім курсі на вагу золота...»[115].

Минуло зовсім небагато часу і доля ще раз випробувала стрілецтво на міцність. 4 листопада 1916 р., одночасно з проголошенням польської держави на вiдвойованих у Росiї землях, цiсар видав указ про поширення автономiї Галичини. Згiдно з ним схiдногалицькi землi фактично вiддавали в розпорядження полякiв, котрi мали за таку плату погодитися на об’єднання з Австро–Угорщиною[116]. Подiбнi австро–польськi торги викликали величезне обурення серед українського суспiльства. Президiя Загальної Української Ради, дискредитована дотеперiшньою австрофiльською полiтикою, змушена була скласти свої повноваження. Полiтичне керiвництво перейшло до Української Парламентарної Репрезентацiї (УПР) на чолi з Юліаном Романчуком. 8 листопада вона виступила з протестом проти дiй австрiйської влади та закликала до цього український народ[117]. Але, майбутнє показало, що нова iнституцiя, як i її попередниця, продовжувала дотримуватися проавстрiйської орiєнтацiї.

Що ж до стрiлецького середовища, то дотеперiшнє нейтральне ставлення до Австрiї, як до потенцiйного союзника проти полякiв, змiнилося в ньому пiсля 4 листопада 1916 р. на вороже. Українські Січові Стрільці вперше у цiй вiйнi поставили перед собою питання про доцiльнiсть подальшого свого iснування, заявляючи, що не бачать можливостi воювати в союзi з державою, володар якої так ганебно торгує українською землею[118]. Для вирiшення цiєї проблеми вони через своїх делегатів, сотників Романа Дудинського, Омеляна Левицького і четаря Івана Цяпку, 24 листопада 1916 р. звернулися за порадою до УБУ[119]. У вiдповiдь Бойова Управа 2 грудня 1916 р.[120] виступила iз заявою до УСС, де вмотивовано доводила доцiльнiсть збереження леґiону, котрий, по сутi, був єдиною українською iнституцiєю, з якою змушенi були рахуватися навiть вороги. Зокрема, тут зазначалося: «Ріжні перешкоди при творенні леґіону і при всіх заходах до його поширення найкраще говорять про незмірно велике значіння його якраз для нас і для нашої національної справи. Чим гіршим стає загальне положення української справи і українського народа; чим холоднійше відносилися би до нашої справи інші чинники; чим дальше відсувано би здійснення наших цілей, тим більші зусилля мусить робити український нарід для удержання на відповідній висоті своїх національних сил, отже і своєї боєвої готовности... навіть під найтяжшими ударами і серед найбільших розчарувань не можемо дати собі вибити з рук оружя, яким боремось за нашу національну справу; не можемо допустити до того, щоби незалежні від нас обставини зіпхнули нас без нашого опору зі сцени боротьби народів за свою будучність...»[121]. Така аргументацiя, а також почуття вiдповiдальностi змусили стрiльцiв вiдмовитися вiд свого задуму. Леґiон було збережено.

Криза в українському суспiльствi, викликана «галицькими торгами», остаточно переконала стрiльцiв у двох судженнях: безперспективностi проавстрiйської орiєнтацiї, а вiдповiдно — у необхiдностi в боротьбi за українську державнiсть робити ставку на сили власного народу, та правильностi дотеперiшнього опозицiйного ставлення до українського полiтичного проводу. Щодо Австрiї, то, за словами сотника Василя Кучабського, розвиток душi УСС наприкiнцi 1916 р. вже був дiйшов до здатностi повернути стрiлецький багнет проти неї[122]. Подiбнi настрої стрiльцiв добре вiдчувало й австрiйське командування. Так, начальник штабу корпусу, до якого вони були приписані, граф Лямезан заявляв: «Добрі вояки, хоч боюся, що від них можна всього сподіватися»[123]. А командувач цього ж корпусу генерал Гофман трохи згодом прямо відзначив, що УСС мають свою мету і борються не за австрійські інтереси, а «за Україну»[124].

Принциповий характер мало для УСС питання стосунків iз українським полiтичним проводом. Узявши на себе роль начебто морального виразника нацiональної полiтики, як зазначав Осип Думiн[125], стрiлецтво мусило стати в опозицiю до офiцiйного полiтичного курсу українських провiдникiв. Воно не могло погодитися з принизливою тактикою Головної, а пiзнiше Загальної Української Ради та Української Парламентарної Репрезентацiї, тактикою змагань за дрiбнi поступки i вiчних заяв лояльностi до Габсбурзької династiї, яка у своїй полiтицi щодо українства не показала нiякого розумiння його нацiональних iнтересiв, користуючись при цьому принципом: обiцяти, але не виконувати. Дiяльнiсть, а часто й бездiяльнiсть українських полiтикiв не раз тяжко вiдбивалася на становищi самого стрiлецтва: призначення слабовiльного Михайла Галущинського, який нерiдко не розумiв стрiлецької iдеї, командантом леґiону в пiдсумку призвело до втрати пошани не тiльки до нього самого, а й взагалi до нацiонального проводу; вiдсутнiсть пiдтримки стрiлецтва в Стрию обернулася катастрофiчним обмеженням кiлькiсного складу леґiону; залишення УСС напризволяще в Закарпаттi спричинилося до величезних фiзичних втрат; проавстрiйська спрямованiсть галицько–українського керiвництва дезорiєнтувала стрiльцiв, особливо на перших порах, у виборi чiтких позицiй.

Вiдмежовуючись вiд полiтики проводу, Українські Січові Стрільці гостро критикували її, зокрема, у своїх листах та публiкацiях, на зборах, у розмовах з полiтиками, в стрiлецькому гуморi[126]. Вiдома карикатура стрільця Осипа Куриласа в одному з чисел стрiлецького сатиричного часопису «Самохотник» з лiта 1917 р., що зображувала соннiсть галицької полiтики[127], правдиво передала погляди усусів на неї. Характеризуючи Костя Левицького як політика, стрілецький друкований орган «Шляхи» зазначав, що «думка про Україну набирає у нього змістовності й ваги тільки через Австрію»[128]. Враховуючи це, стрілецтво, складаючи свої плани на майбутню відбудову українського національного життя, не надавало якоїсь більш–менш значної ролі «старим кадрам». Так, четар Іван Балюк в одному з листів до Дмитра Донцова заявляв: «Ми виродні сини тої суспільности, що хотіла нас втиснути в свою форму, поробити з нас короткозорих і безсилих калік, що лиш зітхати знали би, справляючи ділєтантську роботу, ми без жалю і милосердя звернимося проти неї»[129].

Траплялося, що стрiлецькi протести набирали рiзкiших форм. Зокрема, у березнi 1917 р. УСС, обуренi постiйними суперечками та непорозумiннями в полiтичному проводi, устами старшин — так званий «Апель старшин УСС до Загальної Української Ради і Української Парламентарної Репрезентації»[130], який пiдписали 77 осіб, котрi представляли всi стрiлецькi формацiї, — звернулися до українських полiтикiв iз рiшучою вимогою негайного порозумiння. Зокрема, там зазначалося: «Ми глибоко і болюче вражені сим проявом, що в пору, яка на цілі століття рішає про нашу судьбу, на вершках політичного життя Нації роз’єднання і роздор. Запанували відносини, які виключають можність одноцільної політичної акції, уводять заколот в політичне наше життя, підтинають до решти політичну силу, повагу і престиж Нації. — Дві інституції взаїмно оспорюють собі право до політичного проводу і заступництва української суспільности. — Ведеться компетенційна боротьба, яку ані через її зміст, ані її тон не можна назвати політичною. Усе те находить свій відгомін у пресі і відзивається болючою луною серед суспільности. Особливо болюче вражають ці нестерпні відносини нас, Українських Січових Стрільців. Вступаючи в ряди Українського війська, ми зреклися можности брати безпосередно участь в політичнім житті України. Та через те ми ще не відріклися національного чуття ані думки про нашу національну будучність! Противно! Коли не можемо, ані не приписуємо собі права впливати прямо на хід нашої політики — то тим горячіше бажаємо і домагаємось запоруки, що на політичнім полі зроблять другі, покликані до цього, усе, що під цю пору мусить бути зроблене. Згадана компетенційна боротьба відбирає нам цю запоруку. Тому уважаємо своїм обов’язком відозватись в імені стрілецтва до леґітимованих політичних провідників Нації. Не сміє наш Нарід бути під цю пору як судно, на якому суперники виривають собі взаємно керму з рук. Домагаємося покінчення недостойних Великого Народу компетенційних спорів...»

Водночас треба вiдзначити, що, незважаючи на постiйну критику недалекоглядної полiтики крайового керiвництва, сiчове стрiлецтво все–таки враховувало iснуючi умови, тому намагалося зберегти щодо нього певну лояльнiсть i тим не допустити в суспiльствi будь–якого розколу.

На відміну від галицьких політиків, величезним авторитетом та повагою в стрілецькому середовищі користувався Іван Франко, який, поряд із Михайлом Павликом, значився в стрілецьких списках почесним УСС–ом[131]. Його твори були програмовими гаслами для стрільців, які також боролися за волю України та намагалися корчувати ті негативні прикмети, що пустили глибоке коріння в душах і головах українців. Немаловажним було й те, що Каменяр благословив свого сина Петра до лав українського леґіону. Певний час і сам він перебував у стрілецькому шпиталі на лікуванні. Тому, коли УСС дізналися про смерть поета, то сприйняли її як загальнонаціональне горе. На знак скорботи в усіх стрілецьких частинах було приспущено національні знамена з чорними жалібними стрічками. На похорон з фронту прибула делегація УСС, яка супроводжувала Каменяра на Личаківське кладовище. У прощальному виступі стрілецький представник — сотник Зенон Носковський підкреслив: «Устами моїми прощають впослідне Невтомного Учителя–Пророка і Великого Вожда Каменярів... Його духові діти Українські Січові Стрільці, виховані та викормлені Його думками і ідеями, перейняті до глибини душі Його животворними словами. Пішли ми у бій сповнити дословно і найточніше Його заповіт, — пішли з оружєм в руках ломити ворожу скалу, щоб промостити шлях народному щастю... Ми не зневірювалися... Серед найбільшого труду і втоми чули ми Його віщі слова: «Ми зітремо скалу»[132]. Скорботою були проникнуті й тодішні стрілецькі видання та бойові накази[133], де висловлювалася глибока шана до пам’яті Великого Каменяра та його заповітів.

Значний вплив на становлення Українських Січових Стрільців мали також героїчні традиції козацько–гетьманської доби та творчість Тараса Шевченка. Стрілецтво завжди підкреслювало, що є переємником слави українського козацтва та уславлених гетьманів, а тому намагалося й діяти відповідно і навіть творити внутрішню структуру своєї формації на взірець січової. Що ж до Т. Шевченка, то його «Кобзар» вже до війни становив невід’ємний атрибут кожної національно свідомої української родини Галичини, а в стрілецькому середовищі й поготів. Тут існував справжній культ Поета, свідченням чого були щорічні шевченківські свята, які проводилися в леґіоні, як привило, спільно з цивільним населенням, і які завжди перетворювалися у величаві національні маніфестації.

Зважаючи на це, закономірним був той факт, що з самого початку свого iснування УСС виступали переконаними прихильниками соборницької iдеї i пiдкреслювали це при найменшiй нагодi: доброзичливим ставленням до Союзу Визволення України, як полiтичної органiзацiї схiдних українцiв, та її друкованого органу «Вiстника СВУ», стосунками з українцями–вiйськовополоненими з росiйської армiї, щоденною діяльністю. Андрій Мельник, сотник УСС та згодом один із провідників ОУН, зазначав: «Простою послідовністю юнацького усвідомлення було моє вступлення до Українського Січового Стрілецтва в 1914 р.; воно було виразом стремління іти на поміч братам по крові, уярмленим царською Москвою»[134]. Знаменною з цього приводу була зустріч на Різдвяні свята 1915 р. однієї з сотень ІІ–го куреня УСС з кількома вояками російської армії, що потрапили в полон і які, як виявилося були українцями за походженням. Під час спільної Свят–Вечері сотник Дмитро Вітовський виголосив промову, яку, вказуючи на присутніх українців–військовополонених, закінчив такими словами: «Вірю, що так як сьогодні ми засіли до Свят–Вечері з нашими братами з–над Дніпра, хай в цей момент полоненими, — так колись, може вже в недалекій будуччині, засядемо до Свят–Вечері як Один, Великий Український Народ у своїй вільній державі, Соборній Самостійній Україні!»[135]. Ця зустріч була радісною і вселяла натхнення, але водночас вона нагадувала про страшну трагедію: коли один супроти одного зі зброєю в руках стояли сини одного народу, змушені воювати за чужі їм інтереси.

Зустрівшись із українцями з Наддніпрянщини, стрільці бажали знайти в них хоч крихту національної свідомості, бо хотіли вірити, що московський царат не вбив ще зовсім живої душі українського народу. Коли ж знаходили такого, який хоча б знав про Тараса Шевченка, про національну окремішність українців, читав українські книжки чи часописи, то їхній радості не було меж. Не раз збиралися вони разом із братами–наддніпрянцями та розповідали одні одним про себе, обговорювали національні справи, співали народних пісень[136]. Східні українці, дізнавшись за що борються УСС, нерідко захоплювалися ними, намагаючись допомогти. Так, частина наддніпрянців, що перебувала в одному з австрійських таборів, влаштувала там платну виставу, а доходи перерахувала до стрілецького фонду[137]. У свою чергу січове стрілецтво також неодноразово брало під захист східноукраїнських земляків перед різними небезпеками, ризикуючи за це потрапити під військовий суд[138]. Подібні контакти часто переростали у товариські й продовжувалися через листування. Зокрема, на Різдво 1917 р. стрільці отримали таке вітання: «Вам щирим Синам України! Вам — справжнім виконавцям Кобзаревого заповіту! Вам — гордощам української думки, красі українських традицій! Вам, що буйний квіт життя віддаєте за волю України, — ми, слобідські полонені українці, складаємо свої найщиріші Різдвяні привітання!»[139]. Все це йшло лише на користь загальній справі.

Соборницькими мотивами були пронизані фактично всі стрілецькі помисли та вчинки. Чого варта тільки одна фраза з листа четаря Балюка: «Нам не вільно вдоволятися навіть тим, якби до Дніпра прилучено Україну...» та критика ним деяких українських керманичів, думка яких не сягала далі власного повіту[140]. Тією ж ідеєю було продиктоване бажання стрілецтва, щоб долею й iнтересами українського народу керував єдиний полiтичний провiд, який репрезентував би всi українськi землi. А тому, коли воно дізналося про створення замість ГУР Загальної Української Ради, як представництва всього українського народу, куди входили представники Галичини, Буковини та Східної України, то сприйняло цю звістку з великим піднесенням та висловило сподівання, що ЗУР у своїй політиці буде спиратися на самостійницьку національну ідеологію[141], яка була наслідком і стрілецької праці.

Наочним прагненням стрiльцiв до єднання України було i те, що вони використовували в своєму середовищi два герби: галицький — iз зображенням лева i київський — архангела Михаїла, а з 1915 р. почали з’являтися навiть стрiлецькi вiдзнаки з вiдповiдними зображеннями[142]. Цiкавим у цьому зв’язку було стрiлецьке розв’язання питання про герб майбутньої самостiйної соборної Української держави. Його проект — зображення архангела Михаїла з мечем в однiй руцi i щитом, на якому показано лева, — у другiй, було розроблено протягом кiнця 1915–1916 рр. i затверджено на спецiальнiй нарадi старшин УСС[143] (до речі, один із розробників герба четар Іван Іванець восени 1917 р. листувався з Михайлом Грушевським щодо вирішення аналогічного питання в УНР[144]). З цього приводу автор спецiального опрацювання вiстун УСС Василь Дзiковський, студент–iсторик Львiвського унiверситету, зазначав: «Архангела приймаємо не лиш тому, що вiн з давен вживався на Українi..., але тому, що це старинний український емблєм, бо був на Вкраїнi ще перед прилученням її до Литви. А галицького льва додаємо йому на щитi — наче на охорону, — тому, що Галичина була заборолом i охороною українського життя i культури. Злукою обох гербiв єднаємо i вирiвнуємо в iдеї це, — що роз’єднала iсторiя»[145].

Ведучи мову про герб соборної самостійної України, слід відзначити, забігаючи наперед, і такий факт: 19 квітня 1918 р. в селі Пісочна Жидачівського повіту силами стрілецтва було завершено й освячено пам’ятник «з нагоди свободи України і тих, що полягли за її волю». Виготовили його вістун Беркий і стрілець Пресович за проектом підхорунжого Лепкого, який і керував роботою. Сам автор так описував своє творіння в листі до професора Боберського: «Пам’ятник у виді дикого облому камінистої руїни (воєнне знищення нашого краю), на високому підмурованому насипі, в формі оборонного бастіону. Повздовж колони з двобічним фронтом вибиті два великі хрести в виді старинних мечів. На головній таблиці герб соборної України (Володимирів знак) з написом: «На вічну пам’ять свободи України і всіх, що полягли за її волю». На другій таблиці монограм УСС і дата проголошення самостійности України»[146]. Цікавими тут є два моменти. По–перше, тризуб, як державний герб УНР, остаточно був затверджений Центральною Радою тільки 22 березня 1918 р.[147], а вже швидше, ніж за місяць його було зображено на стрілецькому пам’ятнику. По–друге, Левко Лепкий, пишучи про тризуб, як про герб соборної України, майже за рік передбачив урочисте об’єднання двох частин України в єдиний державний організм з єдиним гербом — тризубом. Це свідчило насамперед про глибоку віру стрілецтва в самостійницько–соборницьку ідею та бажання якнайшвидше реалізувати її на практиці.

До 1917 р. леґіон УСС не мав власного прапора і користувався до того часу прапором товариства «Січ» із Ясениці Сільної на Дрогобиччині, де до війни кошовим був Гриць Коссак[148]. Деякі стрілецькі підрозділи мали свої прапори. Зокрема, 2–га Віденська сотня УСС, сформована з українських біженців у Австрії, 25 квітня 1916 р. отримала від українського жіноцтва синьо–жовтий прапор, на одному боці якого було вигаптувано золотого лева, а на другому — ініціали «УСС» та дату вручення прапора. На червоній стрічці, прикріпленій до прапора, був напис: «До бою за волю. Український Жіночий Комітет — Другій Віденській сотні УСС»[149]. У 1916 р. четар УСС Іванець створив проект стрілецького прапора, який був виготовлений при допомозі львівського жіноцтва. 28 жовтня 1917 р. його було освячено у Розвадові Жидачівського повіту митрополитом Андреєм Шептицьким, котрий, звертаючись до УСС, зазначив: «Ідіть витривало по вибраній Вами дорозі і я благословитиму Ваші діла»[150].

На стрілецькому прапорі з синього шовку на одному боці були зображені основні елементи згаданого стрілецького герба: архангел Михаїл з мечем в одній руці і щитом, на якому показано лева — у другій. Архангел стояв на вершині скелі, довкола якої розміщене листя і кетяги калини. На другому боці на малиновому крузі в дубовому вінку — символі воєнної слави — вигаптувано золотом літери «У.С.С.»[151]. Так на стрілецькому прапорі було втілено українську соборницьку ідею і емблемою калини, як символом стрілецтва, пов’язано її з УСС. Цю ідею пронесли стрільці в серці до останніх днів свого існування, пропагуючи її серед українства Галичини, Закарпаття, Волині, Великої України.

Будучи переконаними патрiотами, сiчовi стрiльцi, насамперед тi, якi мали досвiд нацiонально–полiтичної роботи, вважали своїм безпосереднiм обов’язком пропагувати українську iдею не тiльки серед власного громадянства, а й серед iноземцiв, з якими доводилося зустрiчатися. Нерiдко подiбнi спроби знаходили розуміння та симпатiї[152]. Своєрiдним виявом поваги та солiдарностi зі змаганнями стрiлецтва було те, що деякi австрiйськi й нiмецькi офiцери чiпляли стрiлецькi синьо–жовтi кокарди на свої головнi убори. Підхорунжий УСС Роман Купчинський з цього приводу відзначав: «Велике число офіцирів... стараються всякими способами дістати нашу відзнаку і носять її на спомин попри иньші на шапці. При кожній нагоді просять, щоб відступити їм — а хто відказується, то жертвують по 2 і більше корон»[153].