Розділ ««ТЕПЕР НАСТАВ ПРИГОЖИЙ ЧАС ПРОГНАТЬ РОЗБІЙНИКІВ ІЗ ХАТИ…»*»

У березнi 1917 р. вiдновлений пiсля кривавих подiй на Бережанщинi леґiон УСС, у складі двох куренів по три сотні, в стрiлецьких одностроях та «мазепинках», вимаршував iз мiсця постою на фронт. Уперше за час iснування його командантом, незважаючи на рiшучi протести стрiлецтва[179], було призначено неукраїнця — пiдполковника Франца Кiкаля, чеха за нацiональнiстю. Хоча, за словами сотника Богдана Гнатевича, новий керманич «був добрий боєвий старшина, людяний і справедливий командант, що дбав за добро й честь свого стягу»[180]. По прибутті до Бережан, неподалік яких проходила лінія фронту, леґiон УСС учергове було реорганізовано: замість двох куренів по три сотні, на вимогу командування корпусу створено один з чотирма сотнями. Такі зміни, що протрималися до кінця війни, пояснювалися нібито малочисельністю стрілецької формації. Командантами сотень стали сотник Василь Дідушок, поручники Осип Семенюк, Володимир Орза, приділений до УСС у жовтні 1916 р. із австрійського 41–го піхотного полку, та Осип Букшований. До леґiону також належали сотня скорострілів, якою командував хорунжий Василь Соловчук, чета «боротьби зблизька»[181] (хорунжий Осип Квас), куди входили відділи мінометів, гранатометів та світильників–вогнеметів, низка допоміжних підрозділів. Вже на фронті до них приєдналися технічна (четар Іван Сіяк) та Гуцульська (четар Іван Бужор) сотні, які певний час перебували поза леґiоном. Тоді ж було зорганізовано будівельну сотню (четар Михайло Гнатюк), що складалася з одужуючих після поранень і хвороб стрільців, та протигазову службу (четар Іван Іванець). Загалом станом на 20 червня 1917 р. стрілецький леґіон нараховував 26 старшин і 952 вояки[182]. Після реорганізації та кількаденного постою в Бережанах Українські Січові Стрільці вирушили під Куропатники — село, що розкинулося над річкою Ценівкою, на північний схід від Бережан.

Призначення неукраїнця командантом стрілецької формації, як i те, що австрiйська вiйськова влада чинила перешкоди поповненню леґiону пiсля його розбиття восени 1916 р., а також наступне об’єднання всiх сотень в один курiнь та заборона створювати другий[183]— свiдчили про зростання її настороженостi до Українського Січового Стрілецтва. Причиною такого ставлення було посилення антиавстрiйських настроїв у стрiлецькому середовищi.

Уже на фронтi стрiльцi довiдалися про росiйську революцiю та значнi змiни у Надднiпрянськiй Українi. УСС отримували зворушливi звiстки про створення Української Центральної Ради, про великi українськi манiфестацiї i з’їзди, про І–й Унiверсал та українiзацiю армiї. Їх першою реакцiєю на цi подiї було встановлення дружнiх стосункiв з тими зукраїнiзованими частинами росiйської армiї, якi розташувалися неподалiк вiд стрiлецьких позицiй. Зокрема, так було на Бережанщинi та в Карпатах, де стрiльцi разом iз вояками–українцями росiйської армiї взаємно вiдвiдували однi одних, розповiдали про себе, обмiнювалися iнформацiєю та пресою, допомагали харчами, домовлялися не стрiляти по своїх розташуваннях[184]. Загалом же тi подiї, що вiдбувалися на схiдноукраїнських теренах, мали подвійний вплив на поведiнку та настрої УСС. З одного боку, це була величезна радiсть[185], але водночас стрiльцi усвiдомлювали, що мета, за яку вони вже третiй рiк проливали кров, здiйснювалася — в Надднiпрянщинi закладалися основи власної державностi. Виникало запитання: в чому сенс дальшого iснування леґiону? Воювати на боцi Австрiї, яка не виявляла нiяких симпатiй до української справи i навiть готова була зрадити її, втрачало iдейний i реальний смисл, тим бiльше, що й Росiйська iмперiя, як тодi здавалося, розпадалася на очах. У таких умовах у стрiлецькому середовищi почалася криза, що вела до дезорiєнтацiї та розгубленостi[186]. Почастiшали випадки переходу стрiльцiв на бiк Центральної Ради[187]. Пропаганда за розпуск леґiону знаходила дедалi сприятливiший ґрунт.

Для вирiшення цього питання 26 травня 1917 р. у Кошi, що перебував у Пісочній Жидачівського повіту, вiдбулася розширена нарада делегатiв з участю усiх стрiлецьких формацiй, яку проводив сотник Дмитро Вiтовський. Під час обговорення виявилося, що переважна бiльшiсть учасникiв виступає за негайне розформування леґiону. Меншiсть, яку представляли сотник Никифор Гiрняк i четар Володимир Старосольський, дотримувалася думки, що, з огляду на складну полiтичну ситуацiю в Галичинi, дальше iснування стрiлецької органiзацiї є обов’язковим. В результатi було ухвалено компромiсну постанову, згiдно з якою остаточне рiшення мав прийняти український полiтичний провiд[188]. Цим Українські Січові Стрільці продемонстрували розумiння своєї вiдповiдальностi перед суспiльством.

Тим часом у червні розпочався наступ російських військ, які кинув на Південно–Західний фронт військовий міністр Олександр Керенський, щоб послабити наростання антивоєнних настроїв як у Росії, так і на фронті. Ця авантюра не принесла перемоги її ініціаторам, навпаки, в кінцевому підсумку закінчилася повною поразкою російської армії, її відступом за річку Збруч. Однак вона завдала багато лиха населенню Галичини, привела до катастрофи стрiлецького леґiону. Останній у цей час перебував пiд селом Конюхи Бережанського повiту[189], куди його перевело австрiйське командування, щоб запобiгти зв’язкам iз зукраїнiзованими частинами росiйської армiї. Місце розташування для стрільців, на думку дослідників[190], обрали вкрай невигідне. За їхніми позиціями простягалася долина, яку російські артилеристи бачили, мов на долоні. Гарматний вогонь по ній не дав би змоги ні відійти стрільцям, ні наблизитися до них підкріпленню. Подібна долина була й ліворуч від позицій усусів. Прорвавшись через неї, російські війська могли обстрілом з конюхівських пагорбів не дати стрільцям піднятися і зайти їм у тил. Власне, як показали подальші події, таке розташування і відіграло фатальну роль у долі леґiону УСС.

Бойові дії під Конюхами розпочалися 29 червня. Ось як описує їхній перебіг безпосередній учасник четар Іван Іванець: «В тишу погідного ранку дня 29–го VI. в год. 5–тій упав перший стріл важкої московської гармати. Зараз–же знялась гураґанна буря артилерії. На просторі яких 30 кілометрів від села Бишок по Зборів заграло 520 батерей. Руйнуючий вогонь гармат знищив умить на відтинку села Конюхи передні рови і дротяні засіки. Стрілецькі закопи обернулись у вертепи лійок і ям з накопиченими куснями дерева, каміння та іншого матеріялу. Четверту сотню У. С. С., що скріпила першу боєву лінію, перетереблено.

Небо було чисте, але сонце пробивалося крізь занавісу куряви. Наче зловіщі птахи кружляли над становищами ворожі літаки, щоб дорешти зломити духа оборони. Вони справляли вогонь своїх батерей.

Від ударів важких стрілен обсувалися стіни ровів, розривалася стеля землянок. Земля гуділа під глухий стогін. До недавна білі склони яруги почорніли, присипані землею й куснями гранат, мін та шрапнелів.

У селі Конюхах, де примістилася стрілецька санітарна поміч під командою лікаря д–ра Воєвідки та боєвий обоз, настало пекло. Ворог бив запальними стрільнами. Горіли хати і збіжжа на полі. Ревіла покалічена худоба, збожеволілі люди з вереском гинули на пожарищі. В тому гарматньому вогні рвалася телєфонічна лучба, яку раз–у–раз треба було справляти. Служба телєфоністів була геройська. В часі, коли інші сиділи скриті в землянках, вони перебігали з місця в місце задихані мов ті гончі пси, щоб підтримувати зв’язок. Багато з них тоді погинуло.

В ночі гарматній вогонь притих. Настала хвилева перерва. Доставлено харчі. Розпочалась інтензивна праця піонірської, чи не найкращої технічної сотні в цілому ХХV корпусі.

Так пройшло 48 годин.

Вночі на 1–го липня пішов зливний дощ і вода залила стрілецькі рови. Стрільці опинились у грязюці. Та досвіта випогодилося і настав ясний, соняшний ранок. Вогонь артилерії знову дещо ослаб. Наказано строге поготівля на випадок наступу ворожої піхоти.

Коло 10–ої години рано прийшло ще звідомлення дивізії про те, що відбито російський наступ на лівому крилі фронту та що на цілому відтинку зовсім добре. Тимчасом москалі прорвалися вже були на горбі 386 поза двором, на відтинку 81 полку. Частини четвертої фінляндської дивізії, в якої складі були окремі пробоєві відділи, т. зв. куріні смерти, вдерлися крізь прорвану лінію і почали в обі сторони звивати австрійський фронт. Про ті події У. С. С. не знали нічого. Не знали, що ворог зайшов далеко на зади, що на лівому крилі нема ніякої оборони що тисячі австрійців опинилися в полоні. У. С. С. сподівалися ворога спереду, тимчасом він прийшов іззаду. З лівого крила він окружив яругу, в якій стояли У. С. С. і відразу опанував положення. В добавку… сотням заборонено виходити із землянок, щоб не стягнути на себе вогню ворожої артилерії, її вогнем кермували літаки, що без упину літали доволі низько над становищами. На російських ударників попав перший десятник Дутківський, що з двома телєфоністами вибіг справити перерване телєфонічне сполучення. Та заки він вспів повідомити сотні У. С. С., яругу окружили й опанували москалі. Першу відсіч пробував дати чет. Іванець з кількома стрільцями, що були при команді куріня. Та це не спинило розгону москалів і сотні, що були в землянках, попали за декілька хвилин у полон разом з раненим комендантом пполк. Кікалем, якого москалі пробили баґнетом»[191].

В ходi боїв під Конюхами бiльшiсть УСС загинула або потрапила в росiйський полон. Серед полеглих були поручники Роман Камінський, Осип Яремович, підхорунжі Василь Ворона, Василь Іванців, вістун Тютько, десятник Р. Кузьмович, стрілець Шкварко та багато інших. Від полону врятувалися лише ті підрозділи, що перебували на інших ділянках фронту: технічна, будівельна, Гуцульська сотні, більшість сотні скорострілів та один відділ «боротьби зблизька». Всього з фронтових частин УСС залишилося 9 старшин і 444 стрільців[192]. З них зорганізували три нові бойові сотні з відділами скорострілів і мінометів, які 6 липня взяли участь у ліквідації ворожого прориву під Куропатниками, куди їх знову перевели ще 4 липня. Через два тижні, 19 липня, відзначилася Гуцульська сотня, яка, напавши на позиції противника, полонила двісті російських вояків і захопила один скоростріл[193]. У той же день розпочався загальний наступ союзників, що увінчався повним розгромом російського війська та звільненням усієї Галичини.

Під час визвольного походу до Збруча, який пролягав із Конюх через Козівку, Козову, Купчинці, Бурканів, Вербовець, Звиняч, Вигнанку, Чорнокінці до Бурдяківців на Борщівщині, стрільці йшли в авангарді 55–ї дивізії. Їхній бойовий склад нараховував близько 600 стрільців та 24 старшини і складався з трьох сотень піхоти, в тому числі Гуцульської і технічної, під командуванням четарів Івана Бужора, Івана Сіяка, хорунжого Василя Клима, а також будівельної сотні (четар Іван Цяпка), відділів скорострілів (хорунжий Осип Квас) і мінометів (хорунжий Стефан Никифорук), чети телефоністів. Стрілецькими обозами в цей час завідував четар Іван Іванець, санітарною службою — четар Володимир Щуровський. Командантом леґiону під час походу до Збруча був поручник Дмитро Кренжаловський, приділений із 35–го полку краєвої оборони, згодом, у серпні–жовтні, — поручник Микола Стронський. Переслідуючи противника, стрілецькі відділи взяли участь у боях біля Козови і Козівки, Бурканова і, особливо, під Бурдяківцями, де відзначилася Гуцульська сотня, яка захопила кілька десятків полонених і шість скорострілів[194]. По закінченні походу Українські Січові Стрільці деякий час перебували над Збручем, в околицях сіл Бурдяківці та Збриж. Чимало з них було вшановано за бойові подвиги, зокрема, залізними хрестами нагородили четаря Івана Сіяка, хорунжих Василя Клима і Стефана Никифорука. 14 вересня всі фронтові відділи УСС було переведено до села Залісся на Чортківщині, куди невдовзі з Вишколу скерували цілий курінь поповнення. В жовтні прибув і отаман Мирон Тарнавський, якого призначили командантом УСС. Увесь леґіон мав тоді чотири сотні піхоти, технічну сотню з підрозділом «боротьби зблизька», скорострільну й будівельну сотні, господарські та допоміжні формації[195].

Повертаючись до трагедії під Конюхами, слід відмітити, що значною мірою вона була наслiдком того стану невизначеностi та дезорiєнтованостi, в якому перебувало стрiлецтво пiд впливом, з одного боку, антиукраїнської i антистрiлецької полiтики Австрiї, а з другого — подiями в Надднiпрянськiй Українi. Очевидно, пiд враженням таких трагiчних подiй вже 14 липня вiдбулося засiдання Української Парламентарної Репрезентацiї в справi леґiону. На ньому було вирiшено розглянути дане питання на розширенiй нарадi з участю делегатiв УСС i представникiв українських полiтичних партiй[196]. Це засвiдчило, що українськi провiдники не наважилися взяти на себе вiдповiдальнiсть за вирiшення такої складної i неоднозначної проблеми, як розформування леґiону УСС, вважаючи її справою загальнонародною.

24–25 липня 1917 р. у Вiднi, пiд головуванням Юліана Романчука, вiдбулася нарада за участю українських парламентарних послiв i членiв Палати Панiв, членiв Української Бойової Управи, делегатiв від Українських Січових Стрільців (серед запрошених були: Михайло Волошин, Никифор Гiрняк, Володимир Старосольський, Дмитро Вiтовський та iнші[197]), а також представникiв нацiонально–демократичної, радикальної i соцiал–демократичної партiй, Союзу Визволення України та української студентської молодi. У ходi дводенних гострих дискусiй нарада дійшла висновку, що справа леґiону УСС тiсно зв’язана з низкою важливих полiтичних питань (зокрема, обговорювали питання про польську небезпеку), тому його лiквiдацiя є недоцiльною. На цiй же нарадi Українську Бойову Управу було реорганiзовано в Центральну Управу (ЦУ) УСС, а її головою обрано Степана Смаль–Стоцького[198], відомого вченого, культурного і громадсько–політичного діяча, одного з лідерів українського національного руху Буковини, члена СВУ. Леґiон у черговий раз було врятовано вiд загрози самоліквідації.

Але пiдсумки вiденської наради не привели до якихось корiнних змiн у настроях стрiлецтва — воно й далi бажало розiрвати зв’язки з австрiйською владою i стати на службу Українськiй державi. Ще 31 травня 1917 р. у Вiднi було створено таємний український вiйськово–революцiйний гурток, що складався зі старшин УСС і старшин–українцiв австрiйської армiї. Його iнiцiаторами були Iван Нiмчук, Ростислав Заклинський, Микола Опока, Семен Безпалко i Володимир Свiдерський[199]. Гурток поставив собi за мету пропагувати вiдiрвання українських земель вiд Австрiї i приєднання їх до Надднiпрянської України. Для полегшення конспiративної роботи вiн роздiлився на групи з 4–6 осiб i почав проводити агiтацiю серед українцiв галицьких i буковинських полкiв. Також було вирiшено видати вiдозву до українських воякiв австрiйської армiї iз закликом до непослуху та дезертирства. Двi такi лiтографованi вiдозви видав один iз гурткiв у Кошi УСС, зокрема, iз забороненою парламентською промовою українського посла Володимира Загайкевича й коментарем до неї, де була гостра критика австрiйської влади за її антиукраїнськi дiї[200]. Вiдозви поширювалися як серед вiйськових, так i серед цивiльного населення краю. Крiм цього, члени вiденського гуртка проводили освiдомлюючу роботу серед старшин–українцiв, якi з тих чи iнших причин перебували у Вiднi. Проте дiяльнiсть гуртка не була тривалою — пiсля 5–6 засiдань вiн припинив своє iснування через примусовий виїзд деяких його членiв iз Вiдня, а також через небезпеку викриття[201]. Можливо, що члени вiденського гуртка продовжували свою роботу в iншому мiсцi, проте прямих свiдчень цього нема.

Десь пiд ту ж пору в Кошi УСС також органiзувався гурток стрiльцiв, якi вважали своєю головною метою детальний перегляд дотеперiшнього суспiльного життя українцiв у Австрiї та боротьбу за його змiну вiдповiдно до вимог iсторичного моменту[202]. Серед них тривали дискусiї про недолiки українського громадського життя в краї, сваволю рiзноманiтних урядових чинникiв, нехтування української справи австрiйською владою, звучала критика надто вже обережних дiй українських полiтикiв[203]. Гурток висунув гасла: «Не смiє бути нi одного iнтелiґентного, чесно думаючого українця, який не посвятив би всiх своїх сил для працi в хосен народу» i «У суспiльнiй працi не вiльно нiкому руководитися особистими iнтересами»[204]. Для реалiзацiї цих гасел серед членiв гуртка зароджується думка поширити свою органiзацiю по всьому краю[205]. З їх iнiцiативи вiдбулося багато нарад у Кошi, бiльших мiстах Галичини, зокрема у Львовi, а також у Вiднi. Вже незабаром гурток мав чимало прихильників як серед поважних українських громадян, так i серед студентської молодi. У числi його iнiцiаторiв були сотник Никифор Гiрняк та пiдхорунжий Федь Палащук. Згодом цiєю справою зацiкавився брат кошового — стрілець Юліан Гiрняк, який взяв iнiцiативу органiзацiї в свої руки, гуртуючи однодумцiв iз числа УСС та цивiльного населення. Влiтку 1917 р. вiн почав створювати власний друкований орган гуртка, який з осенi 1917 р. став називатися Комiтетом Народної Працi[206]. На початку 1918 р. такий орган побачив свiт у Львовi як тижневик «Будуччина». Напередодні його виходу Комітет Народної Праці видав відозву до українського громадянства, де вказувалося, що одною з найбільших хиб суспільного життя краю є брак незалежної думки та незалежного голосу вільної преси. Таке становище призвело до занепаду політичного життя серед українства, склалася ситуація, коли «малі інтереси вбивають великі народні задачі». Керівництво всіх національних інституцій зосередилося переважно в руках людей, які не дають ініціативній і діяльній молоді ширше себе виявити, а залежна від них преса не відображає тих настроїв, що панують в суспільстві. Тому, за словами Комітету, «Будуччина» покликана стати новим вогнищем вільної думки та конструктивної критики, а отже осередком напруженої праці у всіх сферах життя[207]. Однак виходила «Будуччина» недовго i з переїздом згодом стрiлецького леґiону у Надднiпрянщину припинила iснування. Очевидно, з тiєї ж причини не розвинув активнiшої дiяльностi i сам Комiтет Народної Працi.