Розділ «VІ ЧАСТИНА: ОУН В ЗАКОРДОННИХ КРАЇНАХ»

Що ж, я зробив усе, чого від мене вимагали і що було в моїй можливості. А чому діло не дійшло до кінця – не моя справа. Умовленим способом повідомив я Заборовського, що діло відкликане, вернувся до свого різьбарства і швидко про все забув”.

Але не забули про те обидва ключники. Шерлей з розпуки почав пити і по-п'яному пожалівся знайомому полякові, що йому через щось пропала нагода зробити грубі гроші. Цей зголосив це признання на поліції. Обидвох ключників заарештовано, вони обтяжили понад 60 поляків, Зенона Коссака і нелюбих колеґів з в'язничної охорони. „Терен” був арештований 2 вересня 1938 року.

„Розправа закінчилася – пише він з гумором у своїм спогаді – на самого нашого св. Миколая, 19 грудня 1938 року. Так то святий отець Миколай приніс мені того року дарунок – вісім років тюрми. Поляки Заборовський і Шерлей дістали присуди менші. А жінку Шерлея, що не мала поняття про справу, засудили тільки за те, що взяла від чоловіка тих п'ятсот злотих, що я йому дав, як завдаток. Всіх ключників, що їх у часі слідства „засипали” Заборовський і Шерлей, звільнили ще в слідстві, але прогнали зі служби. А вони справді нічого не знали”.

На закінчення опису організування викрадення Бандери „Терен” стверджує:

„... До сьогодні не знаю, чому тоді в останній хвилині відкликано втечу Бандери з тюрми, коли були шанси сто проти одного, що вона мусить удатися. Думав я спершу, чи грошей не забракло. Та не те було причиною, бо гроші роздобути завжди можна, хоч, як на ті часи, це сума величезна. Щонайвище можна було втечу відкласти, доки не призбираються гроші. Доходили до мене неясні чутки, що в Крайовій Екзекутиві ОУН у Львові не було однозгідности щодо пляну. Одна група людей, прихильники і товариші Бандери, хотіли його вирвати за всяку ціну. Але більшість противилася, не тому, щоб не хотіли бачити Бандери вільним, тільки з ляку за інших друзів. На той час – це було на рік перед війною – в тюрмах сиділи вже тисячі націоналістів, а серед них сотні засудженців з довготерміновими присудами. Були побоювання, що після втечі одного Бандери непомірно загострять режим у тюрмах під претекстом потреби гострішого нагляду, важливіших людей завезуть до Святохресної тюрми, де ніхто довго не видержав. Остаточно, добре мати на волі одного з провідників Крайової Екзекутиви, але на все мусить бути своя ціна”.]

Вище наведене пояснення, що небажання більшости членів Крайової Екзекутиви ОУН викликати репресії на інших в'язнів, було причиною несподіваного відкликання приготованої втечі Бандери, це одне з припущень, або пояснень, що були пущені тоді в обіг. В дійсності, перші пляни можливости втечі в'язнів з Вронок, Коссак передав до Крайової Екзекутиви, Ребет в гурті своїх співробітників, а радше в порозумінні з Я. Барановським не дав згоди, щоб Коссак ризикував втечею. Порозуміння в цій справі з закордоном було конечне, бо викраденому в'язневі треба було забезпечити перехід і побут за кордоном. Вдруге плян втечі став актуальним не для Коссака, але для Бандери, коли його перевезено до Вронок. Р. Шухевич, знаючи неґативне становище закордонних чинників чи референта зв'язку ПУН Я. Барановського, рішився на власну руку з Равликом та іншими однодумцями визволити Бандеру за гроші, які були зібрані американською еміґрацією. Але коли виявилося згодом, що виплата грошей здепонованих на ту ціль Макогоном чи кимсь іншим, була чомусь спинена, Шухевич домагався в Ребета їх розмороження. Лев Ребет повідомив ПУН про плян втечі Бандери через Я. Барановського. Але пройшло чимало часу, а від ПУН-у не було ні апробати ні заборони виконати готовий плян утечі, ні, врешті потрібних грошей. Це відволікання створило небезпечну нервозність у заанґажованих ключників і шкідливу їх балаканину.

У своїх спогадах[334] Л. Ребет згадує про цю справу, він признає, що це саме Я. Барановський був проти втечі Бандери. Барановський, каже Ребет, з свого боку підсував думку, що вся справа з утечею є режисерована польською владою, щоб убити Бандеру при нагоді його втечі з тюрми. Одначе, факт, що польська поліція, впавши якимсь чином на слід приготувань викрасти Бандеру, арештувала головного організатора втечі ще перед виконанням пляну, свідчить, що плян утечі не міг бути режисерований польською поліцією. Натомість факт, що підтримки для виконання пляну з боку ПУН, ані КЕ не було, а замість того про плян загадковим способом довідалася польська поліція, викликав підозріння проти Я. Барановського.

Провал пляну втечі Бандери унеможливив висунути його кандидатуру на пост Голови ПУН з нагоди плянованого Конґресу.

ПРОБЛЕМА НАСЛІДСТВА

ГОЛОВИ ПРОВОДУ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ

Після цілком несподіваної трагічної смерти полк. Євгена Коновальця – він мав тоді тільки 47 років життя! – перед Організацією виринула надзвичайно важлива й важка проблема: хто повинен очолити Провід Українських Націоналістів.

Після створення ОУН, коли полк. Коновалець виїздив до Америки, він визначив своїм заступником інж. Миколу Сціборського, про що було офіційно подано до загального відома в „Розбудові Нації” з березня-квітня 1929 року. Правда, в тому повідомленні було сказано, що тільки „на час його відсутности член Проводу УН інж. М. Сціборський виконує обов'язки Голови Проводу”, все ж це було відмічення, що якраз він вважається заступником полк. Коновальця. Тим більше, що якраз Сціборський зайняв найважливіший після голови Проводу пост – організаційного референта Проводу. Цього формального стану ніколи не змінювано і з нього виходило б, що після смерти полк. Коновальця пост голови Проводу Українських Націоналістів автоматично, аж до вибору нового голови наступним Великим Збором ОУН, повинен був перебрати інж. М. Сціборський.

Але в практиці, за кругло десять років праці, інж. М. Сціборський не зумів виробити собі авторитету, який висував би його, як справжнього заступника й евентуального наслідника полк. Коновальця, на пост Голови ПУН-у. З одного боку – він розгубився в праці організаційної референтури: зв'язок з Організацією на західньоукраїнських землях опинився в руках Ярослава Барановського, що з того титулу став теж членом ПУН-у, справжнє ведення організаційних справ на чужині мав Омелян Сеник-„Грибівський”-„Канцлер”, а зв'язок з організаційними клітинами на східноукраїнських землях тримав у своїх руках сам полк. Є. Коновалець. Тож інж. Сціборський, формально залишаючись увесь час організаційним референтом ПУН-у, фактично був ідеологічно-політичним теоретиком націоналістичного руху. З другого боку кількакратні підозріння проти нього, хоч нічим не виправдані й не доведені, і врешті справа з „Іваном Івановичем” (хоч і в цій справі організаційний суд довів, що Сціборський не винен) створили довкола нього атмосферу своєрідного недовір'я, яка не дозволяла, щоб така людина зайняла пост Голови Проводу Українських Націоналістів.

Фактичне керівництво організаційними справами ОУН, якщо поминути полк. Коновальця, було в руках Омеляна Сеника і Ярослава Барановського. У хвилину смерти полк. Коновальця О. Сеник відбував організаційну поїздку по Південній Америці, а Я. Барановський, як уже згадано, прилетів до Роттердаму після атентату. Тут він перебув три тижні до часу процесу проти нього за нелеґальне прибуття до Голландії, після першого засуду був арештований, а згодом з наказу апеляційного суду звільнений. Уже під час похорону тіла полк. Є. Коновальця Я. Барановський зустрічався з членами ПУН-у ген. В. Курмановичем і О. Чемеринським та з членом ОУН В. Стаховим, а в останні дні червня 1938 року він переїхав з Голляндії через Берлін до Відня, де зустрівся з іншими членами ПУН-у, але свого погляду на те, хто повинен очолити Організацію, він тоді нікому не висловив. Навпаки, він ставив це питання як відкрите, зондуючи думки інших.

Не мав готової пропозиції розв'язки тієї проблеми й О. Сеник, який на вістку про смерть полк. Коновальця поспішно повернувся до Европи. Аж щойно кілька тижнів після свого повороту з Південної Америки О. Сеник повідомив інших членів ПУН-у, що полк. Є. Коновалець залишив свій заповіт, передаючи усно й довірочно Ярославові Барановському, що на випадок своєї смерти він призначає на свого наступника на пості Голови Проводу Українських Націоналістів – полк. Андрія Мельника.[335]

У серпні 1938 року Ярослав Барановський, як референт зв'язку з ЗУЗ, повідомив про „заповіт” полк. Коновальця щодо наслідства на пості Голови ПУН-у: а) полк. Андрія Мельника та б) Крайову Екзекутиву ОУН, запитуючи її про опінію крайової ОУН щодо особи кандидата. Крайова Екзекутива висловилася проти того, щоб полк. Мельник очолив ПУН, з уваги на те, що у діяльності ОУН ніколи участи не брав, а як голова організації „Орли” та визначний організатор імпрези „Українська Молодь Христові”, був несприємливий для загалу членства крайової ОУН. Одначе, коли під час визначеної організаційної зустрічі тодішній Крайовий провідник ОУН Лев Ребет подав Я. Барановському становище крайової ОУН, Барановський відповів, що справа вже неактуальна, бо полк. Мельник якраз приїхав за кордон, нелеґально через Данціґ, і в перших днях жовтня 1938 року був уже у Відні.

11 жовтня 1938 року полк. Андрій Мельник склав приречення як новий Голова Проводу Українських Націоналістів. З уваги на неясність становища деяких членів ПУН-у і щодо автентичности заповіту полк. Коновальця, і щодо леґальности покликання на такій підставі на пост голови ОУН людини, яка ні членом ПУН-у, ані навіть активним членом ОУН до того часу не була, полк. Мельник склав приречення не перед пленумом ПУН-у, а тільки перед „вужчим Проводом Українських Націоналістів”, що його творили тоді Ярослав Барановський, Омелян Сеник і Ріко Ярий.

Таке „поставлення перед доконаним фактом” цілої ОУН справи не розв'язувало, а загострювало її. ОУН ставала перед важкою внутрішньою пробою.