Розділ «VІ ЧАСТИНА: ОУН В ЗАКОРДОННИХ КРАЇНАХ»

Згідно з цією засадою, полк. Коновалець почав збільшувати склад ПУН-у новими членами, які прибували з Краю. Тож, здавалося, що справа добору відповідних членів у складі ПУН-у буде поладнана без зайвих труднощів і конфліктів. Одначе, несподівано прийшло нове ускладнення, що його викликала справа з Ярославом Барановським.

Ускладнення через Я. Барановського і „Архів Сеника”

Ярослав Барановський був першим представником Краю, якого після Конґресу Українських Націоналістів включено в склад ПУН-у, а тому й зустрівся з особливою прихильністю і довір'ям полк. Коновальця. Активність і витривалість у праці Барановського зміцнювали те довір'я до нього, тож якраз йому полк. Коновалець передав керівництво референтурою зв'язків з Краєм, доручаючи мірою потреби теж інші важливі справи.

А тим часом справа організаційного архіву, званого „Архівом Сеника”, яка виринула під час Варшавського процесу, висунула підозріння, що серед членів ПУН-у або дуже близьких до ПУН-у кіл хтось веде аґентурну працю. Підозріння скеровувалося якраз проти Ярослава Барановського й частково Сеника, який формально був відповідальний за зберігання архіву.

Підозріння проти окремих членів ПУН-у не були новиною, бо їх створювали неприхильні до ОУН люди або різні обставини, як про це ми вже згадували, приводячи приклади. В кожному, одначе, випадку Організаційний суд ствердив, що немає доказів вини тих осіб, проти яких було звернене підозріння, як, напр., проти В. Мартинця і М. Сціборського. Тому полк. Є. Коновалець поставився з застереженням до закидів проти Ярослава Барановського, тим більше, що в той час жодних конкретних доказів якоїсь вини Барановського не було. Справу з організаційним архівом Сеник і Барановський вияснювали цілком переконливо: чеська поліція несподівано провела ревізію й знайшла архівні матеріали, що їх пізніше передала польській поліції.

Все ж таки цим справа не ліквідувалася, а навпаки – „згущувалася”. Через недостатність конкретних доказів вини Я. Барановського не усунено з посту члена ПУН-у, ані не поставлено перед Організаційний суд, але недовір'я, а то й нехіть до нього серед деяких членів ПУН-у залишилися. Всі ці персональні справи вимагали рішучих заходів з боку полк. Коновальця, як Голови ПУН-у, і була певність, що він їх проведе. Та поки це сталося, несподівано прийшла трагічна загибель полк. Є. Коновальця.

РОТТЕРДАМСЬКА ТРАГЕДІЯ

Як Голова Проводу Українських Націоналістів, полк. Євген Коновалець меншою чи більшою мірою керував працею кожної ділянки, кожної референтури ПУН-у. Одначе, кожна з референтур мала свого окремого керманича, за вийнятком однієї референтури – зв'язку з українськими землями під московсько-большевицькою окупацією. Цю працю вів особисто полк. Коновалець. Він особисто організував зв'язки з клітинами Організації на Східніх Землях України, сам зустрічався з кур'єрами, що звідти приходили, чи поверталися, тощо. З конспіративних причин полк. Коновалець не втаємничував у ті справи інших пленів ПУН-у, а тільки загально інформував їх про стан справ на східньоукраїнських землях.

Додатньою сторінкою такої системи було якнайкраще законспірування організаційної мережі на східніх землях і забезпечення її перед можливістю загальної „всипи”, бо тільки одна особа знала про цілість справ. А тому, що на Наддніпрянщині не було єдиного організаційного центру, а тільки низка окремих клітин, які мали безпосередній зв'язок з Головою ПУН-у, то завдяки цьому навіть на випадок розкриття большевиками котроїсь із клітин – викривання мережі „вгору” вривалося і не могло загрожувати виявленням інших клітин. Знову ж від'ємною сторінкою згаданої системи було те, – як, на жаль сталося, – що з моментом несподіваної смерти полк. Коновальця ніхто з членів ПУН-у не мав спроможности перебрати зв'язків із Східніми Землями України. Іншим лихом було те, що полк. Коновалець, втримуючи особисто зв'язки з прибуваючими з України кур'єрами, виставляв себе самого на надто серйозну небезпеку з боку ворожої провокації й атентатів.

Московсько-большевицький терористичний апарат ҐПУ-НКВД не обмежувався винищуванням українського народу й безоглядним придушуванням українського самостійницького руху на окупованих українських землях, але докладав усіх зусиль, щоб знищити теж небезпечного для Москви провідника українського націоналістичного руху, який перебував поза засягом влади московського наїзника.

Безперечно, для відвертого замордування якоїсь людини поза кордонами СССР для большевиків не було жодних перешкод. Але на відкритий морд когось із політичних противників большевицької Москви, хто жив на Заході, поліція й уряд СССР не могли собі дозволити, бо це могло викликати серйозні політичні ускладнення на міжнародньому форумі в некористь СССР, а що найважливіше – змобілізувати світову опінію проти большевиків, як явних, безоглядних убивців. З цих психологічно-політичних причин большевики не користувалися системою відкритих убивств своїх противників поза кордонами СССР, але стосували рафіновані методи морального терору з допомогою відповідного залякування своєї наміченої жертви, цькування та зручно організованих інтриґ всередині даного політичного руху. Коли ж вони зважувалися на фізичне ліквідування когось із еміґраційних протибольшевицьких провідників, то мордували їх так, щоб не було наявних доказів, які кожного переконували б, що це робота большевицьких аґентів. Ця конечність маскування перед Світом спричинників політичних мордів була причиною того, що кожний такий свій злочин большевицько-московська таємна поліція дуже обережно й дбайливо підготовляла і виконувала.

Вбивство Головного Отамана Симона Петлюри большевицька Москва так зорганізувала, що вбивця, агент ҐПУ, підкреслив своє жидівське походження і з'ясував перед французьким судом свій вчинок нібито як акт помсти жида за „організовані Симоном Петлюрою” погроми жидів в Україні. Таким маневром цей злочин Москви в чужинецькому світі був зображений як епізод із комплексу жидівсько-українських порахунків. Цим відвернено увагу публічної опінії світу від справжніх спричинників і наказодавців Шварцбарта, а при тому кинено на українські самостійницькі змагання тавро „антисемітизму”.

Повторити цю тактику, застосовуючи її до полк. Коновальця, колишнього коменданта Корпусу Січових Стрільців, було для Москви неможливим. Бож самі жиди при кожній нагоді стверджували, що там, де в Україні перебували Січові Стрільці, там був зразковий порядок, а полк. Коновалець дуже рішуче поборював найменший вияв антисемітизму. Про це добре знали самі большевики й тому були переконані, що будь-яка спроба зобразити полк. Коновальця як антисеміта, щоб використати це для виправдання скритовбивства над ним, мусіла б довести до здемаскування большевицької провокації. В цьому випадку большевикам треба було покористуватися іншими методами.

СПРОБИ БОЛЬШЕВИЦЬКОЇ ПРОВОКАЦІЇ Й АТЕНТАТУ

Справа інж. Леоніда Костаріва, про яку ми вже згадували попередньо, вказує, що большевики дуже дбайливо приглядалися до праці націоналістичного руху на чужині та вже на самих початках творення ПУН-у й ОУН намагалися просунути туди своїх аґентів. Важко сказати, чи завдання Костаріва, який через роки пізніше виявився большевицьким аґентом, було тільки інформувати ҐПУ про все, що діється в лавах ОУН на чужині, а чи він був призначений до інших завдань на дальшу мету. Все ж не підлягає сумніву, що Костарів повинен був творити своєрідний „зачіпний пункт” для виконання заплянованих проти ПУН, зокрема ж проти Голови ПУН-у, акцій ҐПУ.

Справа Василя Михальчука

Особливу ролю в провокативній акції ҐПУ проти полк. Є. Коновальця, як Голови Проводу Українських Націоналістів, мав відіграти спеціяльно висланий з УССР за кордон аґент ҐПУ Василь Михальчук, якщо взяти до уваги й те, що якраз у той час московські аґенти схопили в Парижі керівника еміґраційного російського протибольшевицького „Військового Союзу”, ген. Алєксєя Кутєпова.[323]

Василь Михальчук, родом із села Дивень на Волині, прибув до Чехо-Словаччини з Польщі в 1929 році і тут вписався на студії в Українському Педагогічному Інституті в Празі. Той факт, що він, як український студент, зразу зацікавився суспільно-громадським і політичним життям української громади в Празі, був цілком нормальним для всіх українців, тим більше, що він привертав до себе увагу своєю інтеліґенціею й начитаністю.

Не дивно, отже, що коли В. Михальчук зацікавився теж Організацією Українських Націоналістів, яка саме розпочала свою працю, організуючи свої перші клітини, і виявив бажання стати членом ОУН, його прийнято без перешкод. Завдяки своїй активності й наполегливості він швидко став секретарем празького Відділу ОУН. Одначе, в ході організаційної перевірки його минулого виявилося, що В. Михальчук у 1927-28 роках перебував в УССР, про що він, вступаючи в члени ОУН, у своєму життєписі промовчав. Це насторожило організаційні чинники й вони піддали його пильній обсервації, а згодом повели проти нього формальне слідство.

Слідство виявило, що Михальчук перед своїм приїздом з Польщі до Праги був у Варшаві й там намагався проникнути до нелеґальної клітини Союзу Української Національної Молоді, користуючись при тому зфальшованим листом провідних членів СУНМ у Львові. Перебуваючи в Празі, він постійно одержував з Варшави гроші, із заподанням фіктивного надавця.