Розділ «V ЧАСТИНА»

„Процес проти українських терористів, що ведеться вже більш ніж три тижні, помалу міняє те своє обличчя, що його ми бачили на початку розправи. Це не є вже процес проти Біласа й Данилишина. Процес проти молодих виконавців нападу на пошту в Городку, що їх видали в руки поліції українські селяни, в яких вони шукали захисту, розійшовся був зі Львова широким відгомоном...

„Тепер оце, замість „типів з понурим виглядом”, – бачимо двоє дівчат і кількох хлопців, молодих, а навіть молоденьких, що дивляться нам у вічі сміливо й ясно. „З-під лоба”, як писала преса, не дивиться ані Гнатківська, ані Лебедь, ані той 26-річний провідник революційної Екзекутиви та її Трибуналу, звихнений студент політехніки Бандера, якому хіба повіримо на слово, що за ним шукали, під чотирма псевдонімами, бойовика. Робиться людині дивно, що можна цілими місяцями полювати на ближнього, мов на звіря, а по тому дивиться так ясно в очі цілому світові. За параграфами, що їх вичислив прокурор, стоїть чейже смерть. У найкращому випадку, стоїть коли не кінець життя, то кінець щойно початої молодости, ще не перешумілої. Вже тепер повинна б увійти в жили цих людей мертвеччина завмирання та отяжілість довгих років тюрми. Але в них того немає.

„Коли зізнає поліція, вони слухають дуже уважно. Слухають, як слухається оповідання колишнього противника з того боку фронту. Коли б ми, наприклад, зустріли оцю пару підсудних у Карпатах, то ми були б певні, що вона справді йде в гори на прогулянку; а це тим часом були терористи. Це вони пачкували через кордон убійника. Вони – фабрикували бомби.

„Акт обвинувачення, судове поступування діють із справністю хірургічних ножів. Облупили їх дванадцятьох від закордонної шкіри, від організації, монтованої за чужі гроші. Рентґен поліційної розвідки просвітлив усе в їхньому житті. Всі в Польщі знають, котра із цих дівчат була не тільки учасницею змови, а й судженою товариша з організації, коли відчувала його, де з ним ходила. Слухаємо зізнань їхніх батьків і тіток. Знаємо, як провели дитячі і шкільні роки, знаємо, з чим боролися, з ким любилися, де мешкали, кільки мали грошей. Знаємо про них більше, ніж знаємо про десятки наших знайомих. Говоримо про них із зворушенням, як про знайомих, що про них ми чули. Справді, важко погодитися з думкою, що ці люди, яких ми бачили, таки – вбивали.

„Ті люди вбили, – бажаючи служити справі свого народу. Ми не думаємо, що таким способом вони їй добре служили. Успішно служать вони їй щойно тепер: три четвертини польської преси, що протягом сімнадцяти років не хотіли знати слова „український”, протягом цих трьох тижнів навчилися цього слова і вже його не забудуть. А люди, які не писали інакше, як про „гайдамаків”, сьогодні соромляться того дурного баналу про „понурий вигляд” цих людей. 17 років товкмачили нам, що поширювання, навіть з допомогою насильства, на окраїнах польської мови є рівнозначним із поширюваням польськости, защіплюванням любови до Польщі. А ось тут ці люди, хоч знають польську мову, не хочуть говорити по-польськи. Їхня ненависть до польської держави, до польського міністра, публіциста й поліцая поширилася на польську мову. Вчили нас, що ціла та „Україна” є штучним творивом, яке зникне з останніми слідами австрійської держави, твором якої вона була. А тим часом – це та „Україна” своєю ненавистю до нас бухає сьогодні сильніше, ніж за тих давніх, неспокійних часів, коли-то Січинський убив був намісника Потоцького. Ті всі несподіванки, ота ріжниця, що її бачимо між такими людьми, якими стоять перед нами обвинувачені українці, а вбивство міністра Пєрацького, розторощує стандартність спрощування, з якою польська думка зжилася на протязі 17 років.

„Тяжко про це говорити, ще тяжче було б писати. Треба, щоб усі в Польщі застановилися над загадкою тих контрастів. Звідомлення з процесу друкують всі щоденники в Польщі. Треба, щоб ми довгою чергою пройшли попри лаву обвинувачених, щоб заглянули глибоко в очі цих хлопців. Це мусіло бути щось важливе, коли уклад взаємин двох сусідніх народів і роля держави зуміли б знищити в цих людей захоплення молодістю й життям, і замість того зродити думку про вбивання та про самопожертву. Треба було багато речей, щоб вони почали влаштовувати ті „хати”, студіювати хемічні сполуки вибухових речовин. Це не хлопчики, що не мали грошей на кіно й на горілку. Це хлопець, в душі якого вкорінилась щороку пригадувана ненависть листопадових днів, горда погорда до польської „вищости” і до заперечування йому навіть права на національне ім'я.

„Тепер уже ми не звалимо цього на Відень, ані навіть на Берлін, не звалимо на графа Стадіона, ні на „аґітацію з Канади”. Не звалимо навіть виключно на уряд і на репресії проти паліїв. Виновників з польського боку треба буде доглянути в товпі, в масі, треба буде поставити перед суд цілу масу, яка так думала. Треба буде притягнути до відповідальности і байдужих, і тих, хто не добачив проблеми, і всіх інших брехунів. Треба буде притягнути до відповідальности не тільки тих, що наслідували Ярему Вишневецького і реґіментаря Стемпковського, а й тих, хто захоплювався їхніми традиціями. А тоді, виходячи з цього суду, зуміємо відірватися від тієї нашої лектури й відвертими очима глянути на обличчя чужої справи й на її шляхи”.

Про те, що Варшавський процес справді навчив деяких польських журналістів і політиків бачити на „кресах всходніх” українців замість „русінуф”, та дивитися на українську проблему, як на самостійну проблему живої нації, що бореться за свої права, а не як на „ворожу інтриґу”, видуману Австрією чи німцями на злість полякам, а деяких з-поміж поляків навчила навіть пристойного трактування тієї української проблеми, – про це свідчать голоси деяких інших польських газет, які писали з нагоди процесу. Наприклад, орган польських радикальних народовців „Просто з Мосту” писав у статті „Справа найважливіша з важливих”:[249]

„Ми, польські народовці, маємо обов'язок найголосніше казати про те, що існує український народ, що він живе і бореться за своє право на життя. Саме ми мусимо розуміти й цінити героїчне зусилля українського народу, який протягом сотень років не має своєї державности, що його русифікують, польонізують, роздирають, а він завжди триває”. Хай українських націоналістів буде тільки жменька, „проте напруження жертовности, посвяти й героїзму тієї жменьки таке наявне велике, що його вистачає не лише на те, щоб воскресити, а навіть створити націю”.

І навіть польська католицька „Польонія”, пишучи про Варшавський процес, в якому суджено українських революціонерів за вбивство польського міністра, визнала за доцільне не писати „моральних поучень” про гріх „убивання ближнього”, як це в той час робила частина української католицької преси, а звернула увагу на конечність справжньої об'єктивности й справедливости в підході суддів, кажучи: „Особливо в таких, як оце, процесах судді повинні пам'ятати, що мають судити людину, яка хоч і вчинила найважчий злочин, проте заслуговує на пошану, бо вона потоптала закони в боротьбі за ідею”.[250]

ЛЬВІВСЬКИЙ „ПРОЦЕС БАНДЕРИ”

Великий Львівський процес проти членів КЕ ОУН та інших членів ОУН, що почався у Львові 25 травня 1936 року, був – якщо брати до уваги не окремий атентат на Пєрацького, а всю діяльність ОУН того періоду, – завершенням Варшавського процесу. Головною постаттю в обидвох процесах був Крайовий провідник ОУН у 1933-34 роки Степан Бандера, який своєю поставою обидвом процесам надав спеціяльного характеру. Тому обидва ці процеси перейшли до історії української революційно-визвольної боротьби під назвою: „Варшавський процес Степана Бандери і товаришів” та „Львівський процес Степана Бандери і товаришів”.

У Львівському процесі на лаві підсудних були: 1. Степан Бандера, літ 27, 2. Роман Шухевич, літ 29, 3. Володимир Михайло Янів, літ 28, 4. Ярослав Стецько, літ 24, 5. Ярослав Макарушка, літ 28, 6. Олександер Пашкевич, літ 28, 7. Ярослав Спольський, літ 24, 8. інж. Богдан Підгайний, літ 32, 9. Іван Малюца, літ 27, 10. д-р Богдан Гнатевич, літ 42, 11. Володимир Коцюмбас, літ 35, 12. Осип Мащак, літ 28, 13. Роман Мигаль, літ 25, 14. Євген Качмарський, літ 26, 15. Іван Ярош, літ 29, 16. Роман Сеньків, літ 27, 17. Катря Зарицька, літ 22, 18. Віра Свєнціцька, літ 22, 19. Анна Дарїя Федак, літ 24, 20. Осип Феник, літ 24, 21. Володимир Івасик, літ 26, 22. Іван Равлик, літ 27, 23. Семен Рачун, літ 27.

Перших 9 підсудних суджено як членів Крайової Екзекутиви ОУН на ЗУЗ. Д-рові Б. Гнатевичеві закидалося, що він займав в ОУН якесь провідне місце, але прокурор цього місця не вмів точно визначити, В. Коцюмбаса обвинувачувано, що він працював у бойовому рефераті ОУН; Мигаля, Качмарського, Сенькова, Мащака та Яроша суджено за співучасть в убивстві поліційного донощика Я. Бачинського та І. Бабія й за підготовку вбивства тюремного сторожа Кособудзького; Федаківну, Зарицьку й Свєнціцьку обвинувачувано за приналежність до ОУН і за працю в розвідувальному відділі ОУН; Равлика за те, що він був Обласним провідником ОУН; Івасика обвинувачено за працю в характері пропаґандивного реферату ОУН, а Рачуна за те, що він, у заступстві свого батька війта, прибив печатку на особистій виказці для бойовика ОУН Цара, що опісля вбив Бабія. Підсудні Гнатевич, Коцюмбас, Свєнціцька, Федаківна і Рачун ставали перед судом як вільні громадяни, не в'язні.

Підсудних боронили Неукраїнських адвокатів: проф. д-р В. Старосольський – Яніва, Стецька, Федаківну, Коцюмбаса та Яроша; д-р Ст. Шухевич – д-ра Гнатевича, Р. ІПухевича й Феника; д-р В. Горбовий – Бандеру й Равлика; д-р К. Паньківський – Макарушку й Пашкевича; д-р О. Павенцький – інж. Підгайного й Зарицьку; д-р Євген Давидяк – Сенькова й Івасика; д-р С. Шевчук – Рачуна; д-р 1В. Гриньовський – Малюцу; д-р Ф. Евин – Качмарського; д-р Н. Яримович – Мигаля; д-р Н. Жизневський – Спольського; д-р В. Загайкевич – Мащака й Свєнціцьку. Обвинувачував прокурор Прахтель-Моравяньскі.

Львівський процес був ще гіднішою прилюдною презентацією українського революційного руху перед своїм і чужим громадянством, ніж Варшавський, бо під час Львівського процесу навіть Мигаль, Малюца й Підгайний не „сипали” нікого, а навпаки, відкликали свої попередні зізнання й засудили їх як такі, що негідні поступування українського націоналіста.

Інакшого вигляду, в порівнянні з Варшавським процесом, надала Львівському процесові насамперед та обставина, що на форумі львівського суду польська влада беззастережно визнала право для українських підсудних говорити українською мовою. Тому всі підсудні вже не були лише мовчазними демонстрантами, як на Варшавському процесі, а зізнавали й складали відповідні заяви, використовуючи навіть право останнього слова підсудного. Замість оборони прав української мови, тут приводом для демонстративних виступів підсудних проти польського окупанта стало питання державної приналежности. Коли на початку процесу кожному з підсудних, під час записування особистих даних, ставлено запитання про його державну приналежність, підсудні демонстративно заявляли: „Українська”. Коли ж голова суду та прокурор намагалися висміяти таку відповідь поясненням, що, мовляв, її треба розуміти так, що підсудні вважають себе за громадян УССР, то підсудні уточнювали свою відповідь так: „Моя державна приналежність у принципі українська, а тимчасово польська”. А Степан Бандера, крім цього, на запитання про його ставлення до військової служби відповів: „Я є членом Української Військової Організації”.

Хід процесу

Першого дня процесу останнім уведено до залі Степана Бандеру. Коли він появився, всі підсудні встали з місць і привітали його окликом „Слава Україні!” За підсудними встали з місць також українські оборонці, а за ними спантеличені в першу хвилину – трибунал і лава присяглих. Як згадано, у Варшавському процесі за ці оклики суд карав свідків, членів ОУН, темницею. У Львові треба було б хіба всіх підсудних покарати темницею і вести процес за їхньої відсутности. Це, одначе, було б компромітацією для польського „демократичного” судівництва, а тому і судді, і прокурор прийняли цю демонстрацію мовчанкою.

Підсудні поділилися тактикою своїх виступів перед судом: ті, про котрих польська прокуратура мала наявні докази їхньої діяльности в ОУН, признавалися до своєї приналежности до Організації й давали вияснення та заяви, щоб таким чином пропаґувати ідеї ОУН і здобувати прихильників для ОУН та її боротьби серед українського громадянства і чужинців. А ті, про котрих доказів таких не було, послідовно заперечували свою приналежність до ОУН. Заперечували її: Дарія Федак, Віра Свєнціцька, Катря Зарицька, Івасик, Ярош, Сеньків, Коцюмбас, Равлик, Феник і Роман Шухевич, заявляючи при тому, що за своїми переконаннями вони є українськими націоналістами. При зізнаннях Равлика голова суду намагався спровокувати його до уточнення, як треба розуміти, що підсудний є українським націоналістом, але не є членом ОУН, – і поставив йому питання, як він оцінює ОУН та її діяльність. Равлик спокійно відповів, що не вважає судову залю відповідним форумом для таких дискусій. Присоромлений голова суду завважив, що Равлик є „знаменитим діялектиком” і залишив своє намагання провокувати підсудних, щоб вони або хвалили ОУН і тим наражувалися на засуд, або осуджували Організацію, якщо заперечували свою приналежність до неї.