Розділ «V ЧАСТИНА»

Так само відкликав свої зізнання, складені під час слідства, Ярослав Макарушка, вияснивши, що їх він склав був головно тому, що його введено в блуд підсуненим поліцією „ґрипсом” нібито від Бандери, в якому доручалося йому признатись до всього. При тому Макарушка відкликав свою заяву про осудження ОУН, що її він підписав при слідчих переслуханнях. На запитання оборонця, чи ОУН вела розвідку в Польщі на користь інших держав, як це закидається в акті обвинувачення, Макарушка заявив, що він, як колишній референт відділу розвідки в Крайовій Екзекутиві ОУН, рішуче заперечує це. ОУН вела розвідку виключно в засягу власних потреб.

Демонстративні виступи Степана Бандери під час процесу повторилися кілька разів. Коли він відповідав на привітання свідків „Слава Україні!” і пробував протестувати проти того, що голова суду відбирав їм голос і карав їх за зізнання українською мовою, він був покараний темницею. Голова суду наказав поліціянтові силою випровадити Бандеру з залі розправ, а врешті заборонив впроваджувати його тоді, коли зізнаватимуть українські свідки.

Зразу погодився зізнавати по-польськи єдиний з-поміж 12 підсудних Роман Мигаль. Він говорив 8 годин, докладно описуючи вбивство Бачинського і Бабія та про підготовлювані, але не виконані атентати на тюремного сторожа Кособудзького, як теж про інші, відомі йому справи ОУН. За причину свого заломання Мигаль подав таке: під час слідства він довідався про те, що член КЕ ОУН Підгайний, з яким Мигаль колись мав, як його підлеглий в Організації, різні непорозуміння, „сипле” і при тому боїться підписати свої зізнання. Другою причиною було те, що Організація підозрівала його, Мигаля, у зв'язку з невдачами в підготовлюванні атентату на Кособудзького і тому Малюца видав був наказ вбити Мигаля і кинути його тіло в став; та врешті його особистий погляд на те, що вбивства Бачинського й Бабія були помилкою з боку Організації.

Після промов оборонців Мигаль, який не мав адвокатської оборони, говорив удруге. Він ще раз заявив, що був членом ОУН і що в працю в рядах Організації він вклав цілу свого душу, працюючи для свободи і незалежности України, бо це була мета й мрія його життя. Але ОУН зробила кілька помилок і це вплинуло на те, що він заломався. Повертаючись спогадом у свої дитячі літа, Мигаль згадав 1 листопада 1918 року, коли то учителька в його клясі виписала була на таблиці слова: „Україна воскресла!”, а він сам під диктат учительки дописав: „Ми, українські діти, завжди всім серцем любитимемо Рідний Край”.

„Оті слова, – казав Мигаль, – це моє „вірую” і моя леґітимація. Ці слова я завжди тямив, а забув на них лише раз, а саме: в січні, лютому й березні 1935 року, коли я в слідстві душевно заломався”.

Малюца зразу теж відмовився зізнавати польською мовою й тому його попередні зізнання відчитано з слідчих протоколів. Але тринадцятого дня розправи він несподівано заявив свою готовість зізнавати польською мовою, відкликав повновласть, дану ним адвокатові Шлапакові, обороняти його і склав, подібно, як Мигаль, також перед судом просторі зізнання, потвердивши те, що сказав був під час слідства. У зізнаннях перед судом Малюца заявив, що для його постави під чаc слідства не може бути жадного виправдання, він уважає себе за цілком прибиту людину і тому й говорить, щоб усе вияснити.

Коли Малюца скінчив говорити й голова суду поставив запитання, чи інші підсудні мають якісь запитання до Малюци, Бандера встав і українською мовою заявив: „Заявляю, що Малюца є провокатор!” Голова заборонив йому говорити далі й наказав поліціянтам силою вивести Бандеру з залі. Тоді Карпинець голосно кинув у бік польської поліції зневажливі слова і голова суду наказав випровадити також Карпинця.

Оборонцям не вдалося вияснити, що було причиною заломання Малюци, бо голова суду відкидав усі їхні запитання в цій справі до Малюци. Але сам Малюца згадав, що на нього дуже прикре враження зробила вістка, що недавно з рук бойовика ОУН згинула Марійка Ковалюк, його колишня найближча співробітниця в ОУН.

Зізнання Мигаля й Малюци перед судом та зізнання їх обидвох і Підгайного під час слідства, в яких вони не лише призналися самі, а й „сипали” інших, були від'ємною сторінкою Варшавського процесу. Одначе, вона губилася в світлі незвичайно гідної постави головних обвинувачених – Бандери, Лебедя, Гнатківської, Карпинця, Климишина, як теж Зарицької та Рака і свідків українців, підозрілих у приналежності до ОУН. Тому преса писала, що на лаві підсудних сиділи дві цілком різні групи: група провідних членів ОУН, очолена Бандерою, Крайовим провідником ОУН, які знають, чого хочуть, і яких не в силі зламати ні тортури кільканадцятимісячного слідства, ні мариво шибениці, – і група кількох осіб, які, мабуть, через якесь непорозуміння попали до ОУН і пробилися навіть на керівні становища. Геройська постава першої групи приголомшувала польську публіку й викликала переворот у їхній оцінці українського революціонера, українського народу й української справи.

Оборонці

Підсудних на Варшавському процесі боронили: д-р Володимир Горбовий, адвокат з Долини – Ст. Бандеру, Я. Чорнія і Є. Качмарського; Д-р Ярослав Шлапак, адвокат із Станиславова – Я. Карпинця і (спочатку) І. Малюцу; д-р Лев Ганкевич, адвокат зі Львова – М. Лебедя, Д. Гнатківську, Я. Рака та Б. Підгайного; д-р Олександер Павенцький, адвокат зі Львова – М. Климишина і К. Зарицьку.

Становище оборонців не було легке: вони повинні були змагати до того, щоб підсудні одержали якнайлагідніший присуд, але разом із тим не сміли забувати, що це важливий політичний процес із виразним демонстративним характером. Той характер процесу дуже добре розуміли й поляки.

Коли, наприклад, оборонець Лебедя д-р Лев Ганкевич пробував довести, що Лебедь не хоче говорити перед судом тільки тому, що не знає польської мови так добре, щоб нею пописуватися у Варшаві, то прокурор з насмішкою звернув йому увагу: „Сумніваюся, чи Лебедь задоволений з цього вашого пояснення!”

Для того, щоб підкреслити політичний характер процесу, оборона раз-по-раз ставила відповідні внески й запитання. Польський суд намагався перешкодити цьому і відкидав такі внески чи запитання, як „невідповідні” й карав оборонців грошовими карами.

Але багаторазове покарання оборонців та безугавне відкидання їхніх внесків повернулося своїм вістрям проти поляків: воно стало демонстрацією перед чужим світом і перед польським громадянством, що в Польщі під час політичних процесів проти українців немає жадної судової об'єктивности і що не лише підсудні, а й їхні оборонці не мають змоги вільно висловлювати свої думки. Так, наприклад, польська газета „Роботнік” цілком виразно призналася:

„В історії польського судівництва ще ніколи не записано, щоб суд відкинув стільки внесків оборони; ще ніколи літанія відкинених запитань оборони не займала цілих колонок у щоденниках. Суди не раз давали догану обороні, але рідкістю бувають так щедро присуджувані оборонцям грошові кари”.[247]

Оборонці були свідомі того, що велика частина їхніх запитань не буде допущена, але вони зумисне ставили їх, щоб ті запитання дісталися на сторінки польської й чужинецької преси, бо дуже часто ці запитання самі піддавали читачеві відповідь. Коли, наприклад, оборонець запитував підсудних, завдяки чому ОУН здобула серед українського громадянства такі величезні впливи, або – чи український націоналізм діє тільки в Польщі, а чи охоплює всі українські етнографічні землі, то хоч суд не дозволив відповідати на ті питання, в кожного читача вже на підставі самих запитань залишалося в свідомості, що ОУН має великі впливи серед українського громадянства і що для того є, мабуть, якісь причини, над якими варто подумати, та що український націоналізм діє на всіх українських землях, до яких, видно, належить теж „Малопольска Всходня”.

Випадковим і цікавим моментом, що теж допоміг українським оборонцям компромітувати польську поліцію та польське судівництво, був такий факт: коли поліційний аґент Маршалік зізнавав, як свідок, про своє обстежування Климишина і Карпинця, д-р Шлапак казав йому показати на лаві підсудних згаданих людей. Маршалік показав на Качмарського й Підгайного, заявляючи, що перший – це Климишин, а другий – Карпинець. Коли ж оборонець кілька разів висловив свій сумнів, чи свідок справді пізнає тих, за якими слідкував, Маршалік самовпевнено відповів, що пізнає обидвох з усією рішучістю. Тоді голова суду казав встати Климишинові, й Карпинцеві і поліційний аґент признався, що він помилився, але тепер уже „таки цілком певно” обидвох пізнає. Це було осмішенням не тільки польського поліційного аґента, а й цілої системи польського судівництва, що беззастережно спиралося на свідчення польських поліціянтів.

Після Варшавського процесу збори українських адвокатів висловили окреме признання й подяку д-рові Ганкевичеві, д-рові Гoрбовому, д-рові Шлапакові і д-рові Павенцькому за працю й жертовність в обороні української молоді, судженої під час процесу.

Промови польських прокурорів