Розділ «V ЧАСТИНА»

На відповідальність Пєрацького за стосування жорстокого поліційного терору супроти українців звернула увагу й інша чужинецька преса. Отож, навіть для сторонніх чужинців було очевидним, що міністер Броніслав Пєрацький був чільним репрезентантом та реалізатором безоглядного стероризування поневолених Польщею українців, послідовного викорінювання, з допомогою кривавого поліційного терору, всяких самостійницьких змагань українського населення та „перевиховання” всіх українців на ЗУЗ у покірних „співгромадян польської держави”, призначених на послідовне спольщення.

У відозві Начальної Команди УВО про атентат на Пєрацького[240] сказано таке:

„Чин бойовика УВО вдарив не тільки в Пєрацького, як особу, а в Пєрацького, як реалізатора польської окупаційної політики на ЗУЗ. Бо хто був Пєрацький?[241] – Пєрацький це послідовний погромник українського національного життя на ЗУЗ. Пєрацький – це ліквідатор українського шкільництва, українських культурно-освітніх установ, господарських, кооперативних, спортових товариств і кружків, це польонізатор української Церкви. Пєрацький – це творець і організатор польської колоніяльної, грабункової політики на ЗУЗ, колонізації українських земель польськими зайдами, заливу промислових осередків на ЗУЗ польським робітництвом. Пєрацький – це організатор погромів українців на ЗУЗ поліцейсько-уланськими бандами, карними експедиціями, стшельцами, варварських пацифікацій в рр. 1930 (південно-ЗУЗ), 1931 (Волинь), 1932 (Лісько, Підкарпаття), 1933 (під час боротьби за українську школу) і 1934 (Угнівщина, Равщина, Самбірщина, Мостищина та ін.). Пєрацький – це творець наглих судів, шибениць і мордів українських революціонерів. Пєрацький – це автор поліцейських знущань і катувань українських політичних в'язнів. Пєрацький – це творець системи морального розкладання українського життя масовим насаджуванням конфідентів. Пєрацький – це автор профанації й дикого збезчещування пам'яті Героїв української визвольної боротьби, розкопування могил, нищення хрестів. Пєрацький – це один із творців і часовий сторож-жандарм цілого жорстокого варварського арсеналу ляцького окупаційного панування, яке поставило собі за ціль згнобити українське життя, розгромити і спольонізувати його.

„Бойовик УВО кинув Українському Народові під ноги голову одного з його катів, голову польського міністра внутрішніх справ, найстаршого ляцького поліцая”.

НЕВИКОНАНІ АТЕНТАТИ

Не всі запляновані Проводом ОУН атентати вдавалося виконати. Це стосується головно таких плянів, при виконанні яких атентатник не повинен був згинути, ані не було потреби, щоб його спіймала поліція, та щоб він мав пізніше свідчити перед судом. У таких випадках замах міг бути виконаний лише за сприятливих обставин, за яких була певність, що виконавець вийде цілий і здоровий під час атентату й при тому не попаде до рук поліції. А на таку сприятливу ситуацію не раз доводилося довго ждати, і через те чимраз далі відсовувано виконання замаху.

До таких невиконаних замахів належать запляновані вбивства тюремного сторожа Кособудзького та волинського воєводи Юзефського, виявлені на Варшавському,[242] а опісля й на Львівському процесах.

Атентат на Кособудзького

У грудні 1933 року Бандера дав Підгайному наказ зорганізувати вбивство підкомісара львівської тюрми, Владислава Кособудзького. Причиною для того було постійне знущання над українськими в'язнями не тільки слідчої поліції, а й тюремної сторожі. Захищаючись перед цим терором та обороняючи свої права, українські політичні в'язні часто проводили голодівку. Але Степан Бандера, як Крайовий провідник ОУН, став на становищі, що боротьбу проти терору, стосованого до політичних в'язнів, повинні вести не самі в'язні голодівкою, бо вони й так уже виснажені своїм перебуванням у тюрмі, але їхні друзі, члени ОУН, що перебувають на волі. Тому проти когось із тюремних сторожів повинен бути застосований відплатний терор, а це спам'ятає всіх інших тюремних сторожів. А що найвідомішим серед українських в'язнів катом, який з насолодою знущався над політичними в'язнями, був підкомісар тюремної сторожі у Львові Владислав Кособудзький, тому й вирішено вбити саме його.

Одначе, атентат повинен був бути виконаним так, щоб атентатник щасливо утік без надто великого ризику бути спійманим. Тому для виконання цього атентату приступлено з великою обережністю.

Стеження за Кособудзьким з метою устійнити спосіб його життя й розклад його зайнять, щоб на підставі того вибрати найпридатніший для замаху момент, передано дівочому розвідувальному відділові Марійки Кос, із доручення якої це завдання виконали Віра Свєнціцька та Катря Зарицька. Виконанням атентату мав зайнятися, з доручення Підгайного, Роман Мигаль, маючи до помочі боївку Євгена Качмарського.

Використовуючи інформації з обстеження за Кособудзьким, укладено плян вбити його з допомогою бомби, підкладеної під крісло в кіні, куди Кособудзький часто ходив. З тією метою Бандера дав доручення лябораторії Карпинця у Кракові виготовити дві однакові бомби невеликої сили, які б важко поранили Кособудзького, але при тому не завдали б пошкодження іншим особам у кіні. Одержавши дві петарди, Бандера особисто випробував діяння однієї з них і, задоволений вислідом, передав другу бомбу Підгайному.

Для виконання замаху на Кособудзького зголосився Гриць Мацeйко-”Ґонта”, член боївки Качмарського. Петарду підкладено в кіні під крісло, на якому сидів Кособудзький, але вона чомусь не вибухла.[243] Тому плян знищити Кособудзького з допомогою бомби відкинуто, а вирішено застрілити його на площі кінських перегонів, куди він залюбки ходив. Але там при кількакратних спробах не знайдено сприятливого моменту для того, щоб після замаху атентатник міг непомітно втекти. Тоді Мацейко виявив бажання застрілити Кособудзького таки з ризиком власного життя. Він одержав згоду від своїх зверхників і почалася підготовка забити Кособудзького в ту хвилину, коли він після служби виходитиме з тюрми. Одначе, поки мав бути виконаний атентат, Мацєйкові доручено виїхати до Варшави, де підготовлявся замах на міністра Пєрацького. Атентат на Кособудзького мав виконати інший бойовик. Та швидко після цього прийшли масові арештування, викликані вбивством Пєрацького, а далі у зв'язку з вбивством Бачинського і Бабія, тому замах на Кособудзького не виконано.

Атентат на Юзефського

Теж невиконаним залишився й заплянований атентат на волинського воєводу Юзефського.

Юзефський належав до тієї самої катеґорії польських політиків, що Голуфко: вдаючи приятеля українців, він прагнув до перетворення Волині в мішану українсько-польську територію, а українців – у льояльних до польської держави громадян. Тому він, з одного боку, підтримував українських „політиків” типу Петра Певного та Скрипника, які при кожній нагоді деклярували від імени волинських українців беззастережну льояльність до польської держави, вважаючи, що українці повинні мати свою державу, але тільки на тих землях, що окуповані большевиками, – а з другого боку Юзефський поліційними методами не лише поборював український націоналістичний рух, а й впливи УНДО, „Просвіти”, „Рідної Школи” та кооперації, що просякали з Галичини на Волинь.[244] Для цього створив був т. зв. сокальський кордон: на прикордонні Галичини й Волині поліція пильно берегла, щоб на Волинь не проникали з Галичини навіть леґальні українські видання, а коли з Галичини їхав на Волинь хтось із національно свідомих та політично активних українців, то його з різних причин арештовувано й відсилано поза „сокальський кордон”.

Зорганізування атентату на Юзефською було доручено тодішньому Окружному провідникові ОУН у Луцьку Олександрові Куцеві, а виконавцем замаху мав бути бойовик Скопяк. Одначе, заки плян виконано, Куць і Скопяк були випадково арештовані й опинилися у слідчій тюрмі. Тим часом ув'язнено також Підгайного і Малюцу, які займалися тією справою, а тому виконання атентату не здійснено.

АРЕШТ БОЙОВИКІВ ОУН ПІД НАДВІРНОЮ

До невдач того періоду належить теж організування М. Лебедем-”Марком” у серпні 1933 року спеціяльного вишколу бойовиків ОУН. Цей вишкіл мав відбутися в Карпатах, у районі Ворохти. Учасники курсу маршували до місця призначення двома п'ятками, під проводом Юрка Онишкевича, а окремо несли для них зброю, потрібну на вишколі, два бойовики – Явнич і його товариш.

Ідучи неозброєні, як звичайні прогульковці, бойовики під Надвірною несподівано зустрілися 18 серпня 1933 р. з польською військовою стежою й дозволили притримати себе, не знаючи, що в той самий час поліція спіймала Явнича і його товариша та знайшла при них зброю.