Розділ «V ЧАСТИНА»

ЯЗВА ПРОВОКАЦІЇ ТА ОЦІНКА ЦЬОГО ЯВИЩА

Викриття юдиної роботи Романа Барановського на службі польської поліції проти українського революційного підпілля викликало потрясальне враження як серед членів УВО-ОУН, так і серед загалу українського громадянства. Що могло привести молоду українську людину, колишнього члена УВО, до такого морального падіння, до такої затрати не тільки національних почувань, а й відчуття людської гідности взагалі? Але українські опортуністичні політики підійшли до справи з цілком іншого боку: вони визнали, що справа Барановського дає їм добру нагоду компромітувати перед очима українського громадянства революційно-підпільну боротьбу поневоленого народу, ведену націоналістичними організаціями УВО й ОУН, компромітувати в самих підставах, саму концепцію тієї боротьби. В тогочасній українській опортуністичній пресі появилися моралізаторські статті, в яких, нав'язуючи до справи Романа Барановського, з'ясовувано кожне революційне підпілля як кубло ворожих провокаторів, а саму революційно-підпільну боротьбу, як таку, що нею в кожному випадку обов'язково керує ворог, проти якого та боротьба ведеться. Для ілюстрації цього наведемо уривки з однієї з таких статтей:[219]

„Ще ніколи український громадянин наших земель не мав нагоди бачити так виразно і в такій цинічній наготі всієї, до досконалости доведеної, новітньої техніки боротьби з підземними організаціями. Та ще ніколи той сам громадянин не мав нагоди переконатися, у яке безвихідне трясовиння зіпсуття докотилася українська підземна організація, яка неподільно й беззастережно опанувала душі і серця української молоді.

„Самбірський процес розкрив небувалий в історії всіх революційних рухів факт паралічу революційної конспірації з допомогою двадцятилітніх конфідентів. Бо разом з двома обвинуваченими процес розкрив уже п'ять прізвищ ґімназистів або студентів університету, які з однаковою легкістю робили „революцію”, як і віддавалися на послуги поліції. Маємо повне право припускати, що при іншій тактиці оборони, яка чомусь не вважала за відповідне потягнути за язик свідків, високих поліційних достойників, звільнених до того від урядової тайни, – можна було довідатися тих прізвищ ще більше.[220]

„Ми вже згадували, що вважаємо за природне явище те, що в ОУН розпаношилися конфіденти. ОУН, як революційна організація, не могла бути вийнятою з-під права, під яке підпадають усі того роду організації. Могутня нелеґальна партія російських соціялістів-революціонерів була попросту опанована (царською поліцією) „охраною”. Можна було сказати, що охрана командувала партією. Що найменше кожний третій соціяліст-революціонер був конфідентом охрани, яка з допомогою тих конфідентів кермувала майже всіми виступами партії...

„Все це історичні факти. І тому не потрібно дивуватися, чому в нас не мав би бути можливий Барановський, коли деінде і при подібних умовах можливий був Азеф і Маліновскій.[221] Усяке здивування й обурення тут не поможуть. Громадянство, а в першу чергу молодь, повинні докладно зрозуміти, що революцію не можна зробити за всяку ціну, хоч би при допомозі ґімназистів. І що до революції треба людей не лише готових до посвяти і з почуттям ризика, але перш усього треба характерів. Що, врешті, цього всього замало, коли все це не побудоване на непохитній, глибокій моралі...

„Рух, якого завданням було захопити і відновити все громадянське життя, отрясти з нього зневіру й апатію, перетворити біль у постійне зусилля, став монополем одиниць, що скрились за анонімність і революційну недосяжність, пішов на послуги сил, про які не можна було ніколи сказати, де кінчаться власні, а починаються чужі. І – довів до втечі від громадської праці, поглибив зневіру ще більше, створив у політичному житті дикі поля, на яких бушують вовчі інстинкти і всевладно царить пайдократія (панування дітей).

„Нація котиться до катастрофи. І скочують її не лише інспіратори атентатів а ля Голуфко, але й анонімові автори летючок і бюлетенів, масово поширюваних поміж молоддю, особливо сільською”.

В такому оце стилі й у такому напрямку українські опортуністичні політики повели напади на українське націоналістичне підпілля, бо вважали, що треба використати нагоду компромітувати український революційний рух.

Серед політичне дозрілого громадянства не може бути двох різних думок щодо моральної оцінки аґентурного служіння ворожій поліції і щільно з цим пов'язаного провокаторства: це – поза всяким сумнівом – явище гидке, наскрізь неморальне і негідне не лиш революціонера, але взагалі кожної шануючої себе людини. А тому й виявлення кожного окремого випадку провокації й служіння ворожій поліції викликає серед загалу громадянства обридження до даної одиниці й пригноблення через свідомість того, що людина спроможна морально так низько впасти. Не може бути також сумніву, що ті явища пов'язані з боротьбою кожного революційного підпілля.

Одначе, для аналогії сказати б, немає теж двох різних думок щодо того, що масова масакра людей, вояків і цивільних, тисячі калік та руйнування не лише промислових об'єктів, а й мешкальних домів, шкіл і церков, що їх приносить зі собою кожна війна, є також явищами глибоко потрясальними, глибоко трагічними і жалюгідними. А проте, жадна об'єктивно думаюча людина не стане засуджувати й відкидати війну в обороні волі й існування нації. Бо всі жертви і спустошення є конечним лихом: жахливим, якщо розглядати й розцінювати його як само про себе, але – дрібним, якщо порівняти його з тим безмежним лихом, яке приходить, коли загрожена нація відкине війну як засіб оборони своєї волі та свого існування і без спротиву підкориться жорстокому займанцеві.

Явища „конечного лиха” має теж кожна революційно-підпільна боротьба і одним із них є – явище провокацій й зради. Це лихо треба безоглядно поборювати, але ніколи шляхом ліквідації самої підпільно-революційної боротьби. Бо ж таке „лікування” було б цілком подібне до „лікування”, наприклад, сухіт людини через... фізичну ліквідацію цієї самої людини.

Одначе, чи справді служба ворожій поліції та провокаторство зв'язані тільки з революційно-підпільною боротьбою? Чи справді зникнуть ті явища, якщо не стане революційно-підпільної боротьби? Безперечно, що перед обличчям революційної боротьби ворог стає особливо аґресивним і безоглядним у стосуванні засобів поборювання підпільників-революціонерів, свідомий того, що саме така боротьба несе для нього загладу. Коли поневолений народ мовчки кориться і не мислить про жодний активний спротив окупантові його землі, коли й тіні немає такого організованого спротиву, то й для чого ворог має скріплювати свою чуйність та розсилати своїх розвідників і провокаторів? Для цього немає потреби у ворога й тоді, коли поневолений народ має свої організації і бореться за свої права, але організації є суворо леґальні і боротьбу веде виключно в рамцях того, на що погоджується й дозволяє окупант. Бо ж тоді окупаційна влада знає про все докладно від самих тих організацій, які звітують про кожний свій крок і про кожний свій задум окупаційній владі, згідно з її вимогами, проголошеними як „леґальні закони”.

Твердження, нібито підпільно-революційна боротьба поневоленого народу сприяє породженню запроданців, вислужників окупантові й провокаторів, – абсолютно неправильне й необґрунтоване справжнім станом. Про це повчає нас давне минуле. Наприклад, найвідданіший окупантові та найбезоглядніший супроти власного народу запроданець-перевертень періоду козацького повстання під проводом Богдана Хмельницького – Ярема Вишневецький, вийшов цілком не з середовища тогочасних українських повстанців, а якраз навпаки, з рядів найрішучіших противників тієї боротьби проти польського окупанта. А в нашій сучасності: польські комісари Чеховський і Білєвіч та польські таємні поліційні аґенти Гірний, Хімяк, Будний,[222] такі відомі в період польської окупації з політичних процесів, як особливо жорстокі переслідувачі всіх проявів українського національного життя, – походили з українського роду і виростали не в середовищі визнавців революційно-підпільної боротьби українського народу, а в середовищі противників такої боротьби. А директор української ґімназії у Львові Бабій, що без вагань видавав у руки польської поліції кожного „нельояльного супроти польської влади” українського ґімназиста? Хіба ж це не той Бабій, українець, але запеклий ворог підпільно-революційної боротьби українського народу проти польського окупанта, намовляв до служіння польській поліції донощицтвом на своїх товаришів – молодих українських ґімназистів? І в ім'я правди, хоч вона дуже гірка, запитаємо: чи не було більше отаких Бабіїв якраз у середовищі українських „леґалістів”, противників революційного підпілля, які цілком свідомо й послідовно сприяли вирощуванню вислужників окупантові й провокаторів? Підпілля ніколи не вирощувало вислужників окупанта ні в себе, ні серед своїх партійно-політичних противників. Навпаки, революційне підпілля завжди і в морально-політичній ділянці, і на ділі безоглядно поборювало кожний вияв вислужництва ворогові й провокації. Але ж від підпільно-революційної організації не можна вимагати, щоб вона іммунізувала кожного свого члена проти евентуального морального заламання, щоб кожна людина, яка стала членом підпільно-революційної організації, обов'язково перетворилася в незламного, мов криця, твердого, та з кришталевим характером революціонера. Людина є істотою нерозгаданою, і немає жадного мірила, яким можна б було зміряти, точно визначити й перевірити її моральну міць, немає теж засобів, що ними можна було б формувати духовість людини точнісінько такою, а не інакшою. Коли між 12 апостолами Христа виріс один Юда, то й неможливо запобігти тому, щоб десь між тисячами членів підпільно-революційної організації не появився політичний Юда.

І саме так, як жадна нормальна людина не ставить твердження, що краще б було, коли б Христос не виступив із своєю наукою, бо тоді не було б Юди, і не стане винуватити християнства в тому, що воно „неодмінно” виростило Юду, – так само не повинно бути здорово думаючої людини, яка запевняла б своє громадянство, що було б краще, щоб не було в нього підпільно-революційної боротьби за своє визволення, бо тоді не буде провокаторів та агентів ворожої поліції, та звинувачувань революційного підпілля в вирощуванні провокаторів і вислужників ворогові.

Як ми уже згадали, ОУН і морально, й активно завжди поборювала провокацію та вислужництво ворожій поліції. Одначе цікавим є, що ті самі, хто звинувачував ОУН у тому, що нібито вона сприяє вирощуванню провокаторів і поліційних донощиків, – ті самі українські політичні діячі з найбільшим галасом завжди підносили лицемірний „протест”, як лише ОУН карала котрогось виявленого провокатора чи донощика. Значить, вони цілком не бажали винищення тих неморальних проявів, якими є провокаторство і донощицтво на службі ворога, а навпаки, вони брали в оборону провокаторів і донощиків та домагалися для них безкарности. Тому й увесь галас із приводу розкриття провокаторської роботи Романа Барановського українські партійні діячі зчинили виключно з метою компромітувати ОУН як свого політичного противника.

Мета, що її поставили перед собою ті партійні політики, зчиняючи галас про „просякнення ОУН провокаторами”, примусила їх теж перекручувати або бодай тенденційно насвітлювати окремі факти.

І так, наприклад, хоч сам Р. Барановський на процесі цілком виразно заявив, що на службу до польської поліції він пішов щойно після того, коли Революційний Трибунал УВО осудив його і викинув з лав УВО, себто, від червня 1929 року, та що від початку того ж року він уже не був членом УВО, а членом ОУН взагалі ніколи не був, і хоч цей факт підкреслив теж в офіційному комунікаті Провід ОУН, то в українській опортуністичній пресі далі вперто повторювано, як факт, вигадку Барановського, яку він подавав польській поліції, щоб підбити собі ціну, а саме, що в час служби для поліції він нібито був одночасно членом Крайової Команди УВО та Крайової Екзекутиви ОУН. В аспекті такого перекручування фактів, з метою компромітувати українське революційне підпілля, згадана преса повторювала також іншу неправду, а саме, що посла Голуфка і поліційного комісара Чеховського вбито нібито з ініціятиви й під керівництвом Романа Барановського, дарма, що Барановський до тих двох атентатів не мав жадного стосунку. Навпаки, він ніяк не міг довідатися, хто з бойовиків ОУН убив Голуфка і Чеховського, а через те попав у підозріння польської влади, що він насправді не „нурець” польської поліції в українському підпіллі, а „нурець” того ж підпілля в польській поліції. За те він був суджений польським судом.

Отож, Романа Барановського ніяк не можна порівнювати з Азефом, який, бувши аґентом царської поліції, був одночасно справжнім керівником бойового реферату підпільної російської партії соціял-революціонером, чи з Маліновскім, який був аґентом царської поліції і заразом офіційним представником большевицької партії в російському парляменті та членом проводу підпільної партії большевиків.

Вже з цитованих вище уривків статті у львівській „Меті” видно, як дуже українська опортуністична преса перебільшувала розміри язви вислуговування ворожій поліції серед українців. Автор цитованої статті стверджує, що процес проти Барановського виявив аж п'ять поліційних донощиків серед українського студентства. Він припускає теж, що їх було більше, скажімо, ще два рази по п'ять, – і робить висновок, що ОУН так просякла поліційними провокаторами, що являє собою „небувалий в історії всіх революційних рухів факт паралічу революційної конспірації”. В дальшому той самий автор подає, що „найменше кожний третій (російський) соціял-революціонер був конфідентом охрани” та докладно описує ролю Азефа й Маліновского. При іншій нагоді в цитованій нами пресі згадується повідомлення польських газет про те, що під час дослідження історії колишнього польського підпільного руху стверджено на підставі документів кол. російської й німецької поліції, що понад 300 членів підпільної польської бойової організації ППС були одночасно на службі російської чи німецької поліції й видавали окупантській владі своїх товаришів. То чи можливо, за об'єктивного розгляду справи, твердити, що українська підпільна організація є „зразком небувалого в історії провокаторства”, якщо в ній було приблизно кільканадцять вислужників ворожої поліції? Навпаки, щиро боліючи над прикрим явищем, що й серед українського народу знайшлося можливо яких два десятки поліційних Юд, об'єктивно, спираючись на факти, належало таки визнати, що розміри гидкої язви юдиної роботи на службі ворога були серед українців у багато разів менші, ніж серед москалів чи поляків. Таке об'єктивне ствердження повинна була зробити, згідно з правдою, кожна тодішня українська газета, яка писала про ці справи для того, щоб з одного боку – звернути увагу і підпілля і українського громадянства на грізну небезпеку від донощицтва і провокаторства, а з другого – щоб не знецінювати моральної сили українського народу та не підривати його довір'я до себе самого. Коли ж українські політики повели себе в цьому випадку цілком інакше, то це вказує, як вони полювали на кожну нагоду, щоб тільки компромітувати український націоналістичний рух в опінії свого власного громадянства.