Розділ «V ЧАСТИНА»

У селі Жидичин, пов. Луцьк, діти активно виступили проти польської школи. Вони зажадали української мови, української історії, українських пісень. Відмовлялися говорити по-польськи, рвали польські книжки, усунули „орли” (польські державні герби) й портрети польських державних достойників. До школи прийшла поліція, робила слідство, страшила тюрмою. Все таки діти не піддалися. Наслідком їхньої рішучої постави, з того часу науку ведуть виключно українською мовою.

В селі Синєвідсько Вижне, пов. Стрий, діти понищили в школі польські державні герби та портрети й зійшлися з синьо-жовтими прапорцями перед школу. Тут один із школярів, дванадцятирічний хлопчина, сказав до учнів, учителів і батьків, що зібралися біля школи, промову про причини й мету того шкільного страйку. Своє слово він закінчив так: „Ми хочемо вчитися по-українськи, про Україну, ми хочемо молитися в школі по-українськи. Чи ви, наші батьки, з нами в цій боротьбі, чи проти нас?”

Закликана поліція пробувала арештувати найактивніших школярів, але в обороні дітей виступили матері й побили поліціянтів. На допомогу місцевій поліції прибув відділ поліції з Стрия, який арештував певну кількість школярів і матерів. Кілька відкритих авт, що везли українських дітей і українських жінок під ескортою поліційних баґнетів, становили не абиякий показ протипольської пропаґанди.

Польська газета „Ілюстровани Курієр Цодзєнни”, що мала докладні поліційні інформації, описуючи згадані події, визнавала, Що зорганізована ОУН шкільна акція мала масовий характер і що в ній взяли участь десятки тисяч українських шкільних дітей.

Характеристичне, що й у випадку шкільної акції українські угодовські партії виступили з засудом революційних методів боротьби проти окупанта. Центральний Комітет УНДО вважав за потрібне присвятити шкільній акції ОУН окреме засідання. Воно відбулося 30 вересня 1933 року й „після всебічного розгляду справи”, як стверджено на засіданні, учасники прийняли резолюцію про засуд шкільної акції. Вияснюючи цю постанову, секретар ЦК УНДО Вол. Целевич писав у „Ділі”:

„Між державними й недержавними народами іде безупинна боротьба на Цілому фронті. Недержавні народи домагаються, щоб школа була кузнею національної СВІДОМОСТИ і виховувала борців за народні права, а знову державні народи стараються зробити школу знаряддям культурної і політичної асиміляції”. І після цього дуже влучного ствердження автор цитованої статті заявляє: „Але ніхто не вживав шкільних саботажів як засобу боротьби за школу. Вибиття вікон у школі, знищення портретів, уміщення нецензурних написів на оповістках – це не є боротьба за школу, але це забава в революцію... Шкільні саботажі дають тільки працю поліції, яка переводить арештування здогадних винуватців і наражує багато молоді на суворі засуди. З тих причин шкільні саботажі є фальшивим і недоцільним засобом боротьби й вони не можуть принести українському народові ніякої користи”.[193]

Таке становище займали в час боротьби українські леґальні партії хоч бачили, як польські окупанти послідовно нищили й польонізували українське шкільництво, насміхаючися з усяких українських протестів та приймаючи жалі й прохання українських послів у польському парламенті тільки як признання осягів польонізаційної політики та як заохоту до дальших того роду „подвигів” з боку польських шовіністів. Натомість загал українського громадянства прийняв „шкільну акцію” ОУН з неприхованими симпатіями. Мужня, активна постава в боротьбі проти окупанта була для нього близькою, рідною, а покірливість викликала обридження”.

АТЕНТАТ НА ШКІЛЬНОГО КУРАТОРА ҐАДОМСЬКОГО

Завершенням широко розгорненої й дуже вдало проведеної шкільної акції мало бути знищення шкільного куратора Ґадомського у Львові, відомого з своїх польонізаційних заходів для ліквідації українського шкільництва.

Зорганізуванням атентату на Ґадомського зайнявся студент Юліян Іванчук з Стрия. На виконавця атентату був призначений бойовик Северин Мада, робітник з Калуша. При співпраці з дівочим відділом розвідки було устійнено спосіб життя Ґадомського та підготовано технічне виконання замаху. Згідно з пляном, Мада повинен був застрілити куратора з револьвера, а на випадок потреби, кинути на нього ручну ґранату.

Але стежачи 28 вересня 1933 року за Ґадомським вулицею Львова, Мада прийшов до переконання, що жертвою зриву гранати чи перестрілки могли б упасти сторонні люди, тому вирішив відкласти виконання атентату на інший день. Одначе, Ґадомського перестерегли поліційні аґенти, які завважили Маду, що йшов за куратором. Один із цих аґентів, Тендей, підійшов до Мади, щоб його затримати. Мада смертельно поранив аґента з револьвера і втік.

Северин Мада сподівався, що супроти нього, як такого, що тільки-но приїхав з далекого Калуша, львівська поліція не може мати жадних підозрінь, спокійно повернувся на свою квартиру, залишаючи в ній револьвер і ґранату. Тим часом уже наступного ранку польська поліція застукала Маду в його помешканні й заарештувала його, забравши знайдену зброю. Крім того, поліція арештувала Ю. Іванчука, Олександра Луцького, В. Медведя і В. Фединського, в яких під час ревізії знайдено зброю й вибухові матеріяли. Поліційні свідки пізнали Маду, як атентатника, а експертиза виявила, що поліційний аґент був пострілений кулями з револьвера, знайденого в Мади.

Наглий суд у жовтні 1933 року засудив Северина Маду за підстрілення поліційного аґента на досмертне ув'язнення в тюрмі, а в липні 1934 року львівський суд присяглих за підготовку атентату на куратора Ґадомського з доручення ОУН засудив таких осіб: Юліяна Іванчука на 15 років, Северина Маду на 12, Олександра Луцького на 6 і В. Медведя на 5 років тюремного ув'язнення. В. Фединського, щодо якого суд заперечив обвинувачення в приналежності до ОУН та в підготові до атентату на Ґадомського, засуджено лише за перетримування вибухових матеріялів на 2 роки ув'язнення в тюрмі.

ПРОТИМОНОПОЛЬНА АКЦІЯ

Виконання присуду смерти над Біласом і Данилишином до глибин потрясло українське суспільство і викликало бажання повести солідарні демонстративні виступи проти окупанта. Серед цього настрою обурення впало гасло відповісти бойкотом польського монополю, відмовитися платити державні добровільні додаткові податки. У перші тижні й місяці після проголошення бойкоту, добровільне відречення від тютюну й алькоголю, які в Польщі були державним монополем, стало масовим явищем. Згодом бойкот почав потрохи меншати.

На доручення КЕ ОУН протимонопольній акції надано виразно політичного характеру: кожний український патріот повинен був відмовитися від пиття горілки і від палення тютюну не лише з уваги на здоров'я, а насамперед тому, щоб, купуючи ці продукти, не збагачувати своїми грішми фінанси окупанта. Така постановка справи примушувала зустрічатися з політичними проблемами кожну українську людину, а одночасно завдавала поважного удару польській державі, відбираючи їй мільйони злотих, прибутків за алькогольні напої й тютюнові вироби.

Зрозуміло, отже, що польська влада й поліція повели безоглядну боротьбу з протимонопольною акцією, користуючись усіма можливими засобами. І так, наприклад, коли в розпалі тієї протиалькогольної боротьби в Сокальщині, влітку 1933 року, було побито налогових п'яниць у корчмах і при тому здемольовано теж корчми, як розсадники розпиячування українського селянства, поляки поспішно використали цю подію для того, щоб пустити в світ інсинуації, нібито такі випадки є виявом антисемітизму українських націоналістів. Ті самі польські пресові аґенції й газети, які дбайливо промовчували протижидівські вибрики польських студентів у польських університетах, тепер друкували на своїх сторінках і посилали у світ до всіх редакцій фотосвітлини здемольованої корчми, а біля неї закутих у кайдани українців під охороною поліції, як доказ українського антисемітизму й дбайливої опіки над жидами з боку польської поліції.

Найприкрішим фактом у той час було те, що на допомогу полякам стали теж українські угодовецькі партії. Здавалося, що українці, яких політичних поглядів вони не були б, повинні були знати правду й мусіли розуміти, в ім'я чого поляки воюють неправдою. Вони знали, що ОУН ніколи до жадного антисемітизму, ні тим більше до протижидівських виступів не закликала і що протиалькогольна акція скерована проти польських державних фінансів з політичних мотивів. Якщо ж у широкому розмаху акції трапився випадок здемолювання корчми, власником якої був жид, то це зроблено тільки тому, що корчма була розсадником п'янства взагалі, байдуже, хто її вів: жид, поляк чи навіть українець. Якщо ж хтось із українських противників ОУН лякався заторкувати політичний аспект тієї справи, то в ім'я правди і в ім'я українських національних інтересів повинен був визнати, що вже з фінансових та моральних оглядів протимонопольна акція була величезним позитивом: адже завдяки цій акції мільйони злотих, видаваних раніше на горілку й тютюн, залишалися тепер у кишенях українських селян. Переставши пити, ці селяни проводили вечори або в колі своєї сім'ї або в читальні „Просвіти”. Отож, моральні й матеріяльні успіхи для українського селянства були очевидні, не кажучи вже про великий політичний вплив.

Тим часом частина української тодішньої преси (напр., „Діло” з датою 30 квітня 1933) підхопила польські інсинуації проти ОУН. Не залишилися позаду й еміґраційні партійці. І так, голосний у той час на чужині соціял-демократичний партієць Панас Феденко з поспіхом покористувався польськими провокаційними „документами”, щоб написати у празькому органі ес-деків статтю такого змісту:[194]

„Фашистівський рух має міжнародній характер. Як в інших землях, бачимо посилення українських фашистівських груп також у Східній Галичині, і між українськими еміґрантами, передусім в колах молоді... Приклад гітлерівського антисемітизму заразив також українських фашистів. Перед 14 днями українські фашисти напали на жидівські склепи[195] в декотрих селах Східньої Галичини і вибили вікна в жидівських домах.[196] Проти тих вибриків „Організації Українських Націоналістів”-фашистів рішуче протестує українська преса соціялістична і міщансько-демократична ... Український фашистівський рух підпирають передусім реакційні закордонні елементи ... Цікаво, що в Празі вже шостий рік виходить центральний орган української націоналістичної організації, що проголошує інтеґральний фашизм, „Розбудова Нації”. Бачимо цілком ясно систематичний і добре приправлений наступ реакції на ціле політичне й культурне українське життя”.