Розділ «V ЧАСТИНА»

Після промов оборонців і перед відходом на останню нараду суддів, голова суду спитав підсудних, чи вони хочуть сказати своє останнє слово.

Дмитро Данилишин відповів: „так”. Піднявшись, він спокійно й голосно заявив:

„Я знаю, що мене жде. Я був і є на все приготований. Тільки шкодую, що не зможу дальше працювати для нашої Неньки України!”

Василь Білас також скористався з права останнього слова і заявив:

„Я свідомий своєї вини і кари. Я український націоналіст і революціонер. Але в своєму житті я поповнив один злочин, а саме: під час слідства, бажаючи проволікти свою справу, я кинув підозріння на товариша Коссака. Я є свідомий того злочину й тому ще раз на цьому місці стверджую, що товариш Коссак є рішуче невинний і ще раз невинний”.

Підсудні Жураківський і Коссак відмовилися від останнього слова.

ПРИСУД ТА ЕКЗЕКУЦІЯ

22 грудня 1932 року, після півгодинної наради суддів, проголошено присуд: Дмитро Данилишин – кара смерти; Василь Білас – кара смерти; Маріян Жураківський – кара смерти; Зенон Коссак – справу передається звичайному судові.

Засуджені прийняли присуд цілком спокійно. Д-р Старосольський зразу ж висунув домагання, щоб суд вислав прохання до президента польської держави про уласкавлення. Прокурор виступив проти цього домагання, а після хвилини поправив свій спротив домаганням, щоб суд відмовився вносити прохання про уласкавлення в справі Данилишина і Біласа, а в справі Жураківського, щоб вирішував, як уважатиме, за відповідне. Данилишин і Білас заявили, що вони про жадне уласкавлення не просять. Після наради суд вирішив вислати телеграфічне прохання про уласкавлення для всіх трьох засуджених на кару смерти.

О годині 5.05 після обіду прокурор повідомив, що президент уласкавив Жураківського, замінюючи йому кару смерти на 15 років тюремного ув'язнення, натомість кару смерти для Біласа й Данилишина затвердив. Згідно з постановою польського закону, присуд смерти мав бути виконаний до 24 годин після його проголошення.

Засуджених на страту відпроваджено до окремої камери. Матері Біласа, яка була рідною сестрою Данилишина, дозволено побачитися востаннє з сином і братом по п'ять хвилин з кожним окремо. Після цього засуджених відвідали оборонці. Вночі в'язничний душпастир отець д-р Богдан Липський висповідав обидвох, запричастив і провів з ними решту ночі. Вранці о годині 6.30 засуджених виведено на тюремне подвір'я під шибеницю. Данилишина повішено першим, а після кільканадцяти хвилин – Біласа. Вийшовши на ешафот, Данилишин заявив дзвінким голосом: „В цій хвилині я не маю жадних бажань. Мені тільки дуже жаль, що я можу лише раз умерти за Україну!” Білас попрощався з життям окликом: „Хай живе Укр....” На знак прокурора кат затулив йому уста.

Присутніми при екзекуції були члени трибуналу, прокурор, оборонці та тюремний душпастир.

* * *

Ось ще декілька фраґментів із тих трагічних, але героїчних днів, коли польський окупант страчував засуджених Біласа й Данилишина. Ці фраґменти – це розповіді очевидців, адвокатів і членів ОУН.

Українські адвокати, котрі боронили підсудних, намагалися продовжити судову розправу аж поза латинські свята Різдва, сподіваючися, що це, може, вплине на лагідніший присуд. Але прокурор і судді довели до того, що процес закінчився ще до їхніх свят. Перед закінченням розправи Крайовий Провід ОУН передав через д-ра Степана Шухевича листа для Данилишина і Біласа, в якому дякував їм за горду поставу і за гідну поведінку як під час слідства, так і на судовій розправі. В дальшому Провід запевняв бойовиків, що вони й їхні вчинки назавжди залишаться в серцях української нації, що ОУН є горда з них, що вони повністю виконали своє завдання та що знайдуть своїх спадкоємців у боротьбі за вільну українську Державу.

Опісля члени Крайової Екзекутиви ОУН у Львові домовилися були з д-ром Шухевичем, що в час, коли страчуватимуть підсудних, по всіх церквах дзвонитимуть дзвони.

Серед тих, хто був на тюремному подвір'ї, коли вішали засуджених, були теж начальник тюрми, кількох озброєних в'язничних сторожів, комісари поліції та ін. З адвокатів – д-р Ст. Шухевич і д-р В. Старосольський. Дивним дивом перед шостою годиною рано в ту зимову пору почали недалеко щебетати пташки. Вражений цим д-р Старосольський звернувся до д-ра Шухевича:

— Чи чуєте спів пташок? Це в таку пору нечуване.

— Але що це нашим поможе, – гірко махнув рукою д-р Шухевич.

У хвилину, коли на подвір'я впроваджено Біласа й Данилишина, роздалися звуки дзвонів з українських церков у Львові. Д-р Шухевич підійшов до засуджених і уривчастим через хвилювання голосом запитав: