Розділ «V ЧАСТИНА»

Білас спокійно відповів: „Жадним, бо я там взагалі не був”.

Оборонець д-р Старосольський запротестував проти таких підступних запитань прокурора й пригадав голові суду, що такі запитання є незгідні з судовою процедурою і принижують повагу суду.

Коли свідок поліціянт Слуґоцкий зізнав, що до нього стріляв Білас, Данилишин встав і спокійним, виразним голосом заявив, що це неправда, бо до обидвох поліціянтів на станції в Глинній Наварії стріляв він, а Білас там цілком не стріляв.

Як коронного свідка обвинувачення прокурор впровадив Миколу Мотику. Микола Мотика, літ 20, учень 8 кляси ґімназії, греко-католик, з Трускавця, зразу після нападу зголосився на поліції та заявив, що спіймані Білас і Данилишин – це учасники нападу і що якраз Зенон Коссак, як повітовий провідник ОУН у Дрогобиччині, передав ним листа до Ярослава Біласа, закликаючи на організаційну зустріч Василя Біласа і Дмитра Данилишина, яким опісля дав наказ їхати до Львова на „екс”. У своїх зізнаннях перед судом Мотика, як свідок прокурора, сказав, що до ОУН втягнув його, ґімназиста в Дрогобичі, студент Смола. Він перший почав організувати мережу ОУН у Трускавці, але присяги не складав. Йому, як членові ОУН, Василь Білас дуже, мовляв, довіряв і тому признався, що він і Данилишин брали участь у нападі на поштовий уряд у Трускавці та в убивстві Голуфка. Сам він, Мотика „діяв в ОУН у стані ґалюцинації, психози”, тому виконував усі доручення ОУН. Але, – заявив перед судом Мотика, – „від хвилини його ув'язнення за Трускавець мені не довіряли і якось дивно до мене ставилися”. Це дуже заболіло його і тому він вирішив зголоситися до поліції й виявити їй усе, що знав про ОУН.

Вислухавши під час процесу ці, обтяжуючі їх, свідчення Мотики, Білас, Данилишин і Коссак заявили перед судом, що всі твердження провокатора є неправдиві. Коссак пояснив, що він знає Мотику, бо той під час свого навчання в дрогобицькій ґімназії мешкав деякий час у бабки Коссака, але всі його зізнання є провокаційною вигадкою мстивої людини. Неправдою назвали зізнання Мотики і два інші свідки – Ярослав Білас і Буній, що їх Мотика також обтяжив, як членів ОУН, і яких поліція, у зв'язку з цим, арештувала. Свідок Буній, літ 21, з освітою 7 кляс народньої школи, заявив, що він до ОУН не належить, але з газет знає, що ОУН – це українська революційна організація, яка всіма засобами бореться проти всіх наїзників за привернення незалежности Україні.

Підтриманий іншими оборонцями, д-р Глушкевич поставив внесок, Щоб Мотику піддати лікарському обстеженню, чи він є нормальною людиною, бож він сам заявив, що діяв увесь час в ґалюцинації. До того сама логіка підказує, що людина, яка добровільно зголошується до ворожої поліції й не тільки виявляє все, що знає про інших членів ОУН, а й обтяжує себе саму, мусить бути ненормальною. Проти цього внеску рішуче запротестував прокурор, який з поденервуванням вигукнув: „Трапився свідок, який говорить правду, а панове оборонці хочуть зробити з нього вар'ята!”

Найдраматичнішим моментом під час процесу були зізнання свідка о. Киндія, пароха села Розвадів, який сказав:

„Першого грудня, десь коло години одинадцятої, я побачив, як багато людей, одні в сорочках, інші одягнені, з дрючками й колами бігли полем у напрямі лісу. Заінтриґований цим, я пішов за ними й почув крики: „Розбійники! Лапайте!” Зразу я думав, що це напали на дика, бо в тих сторонах їх багато. Але за якийсь час я почув крики: „Бий, забий!” На гостинці (мурованці) я почув постріл. Після того рознеслися голоси: „Він уже не має набоїв, приступай безпечно!”

„Зі зворушення я не міг бігти й пристав. З горбка я побачив чоловіка, що лежав на гостинці, а над ним стояли люди. Я прибіг і просив, щоб люди не били. У віддалі якихось 30 кроків я побачив другого, що лежав у житі. І його били. Я не знав, котрого рятувати. Було чути голоси, що суд їх звільнить і вони потім спалять село, тому треба їх убити. Я, як священик, не хотів до того допустити. Пробував відбирати від людей дрючки, але люди були такі роз'юшені, що й на мене готові були кинутися. Нагло один із лежачих очуняв і встав. Це був молодий, високий мужчина. Я крикнув, щоб і другого перестали бити. По якомусь часі і другий очуняв і встав. Обидва вони були побиті, з голів текла їм кров. Вони зблизилися до себе, а люди їх оточили. І сталося таке, чого я в житті ще не бачив; один одного взяв за руку. Вони стояли на горбочку так, що їх було видно понад людьми. Тоді той вищий промовив: „Ми є члени української організації. Ми вмираємо за Україну. Як ви так будете воювати, то України ніколи не будете мати!”...

У цей момент розповіді свідка о. Киндія Данилишин вибухнув плачем, стиснув кулаки й зціпив зуби, намагаючись опанувати себе. Білас, що сидів біля нього, поклав його голову на своє плече, обняв руками, поцілував і заспокоював. Принесено воду. Данилишин випив її й заспокоївся. Отець Киндій почав продовжувати свої зізнання перед судом:

„Тому, що вони стояли близько мене, я чув, як один до одного шепнув: „Тепер поцілуймося на прощання!” Обидва поцілувалися. Я не є неспокійної вдачі, вмію панувати над собою. Але та хвилина, коли люди стояли з дрючками, а вони на горбку, пригадала мені, що так мусіло бути тоді, як на Голготі розпинали Христа. Люди похилили голови й не знали, що робити. А тим часом надійшла поліція й їх забрала”.

Оборонці й публіка в залі не могли стримати сліз. Данилишин знову несподівано заплакав. Заспокоївшись, він голосно сказав до оборонців: „Не думайте, що це я за себе плакав!”

Черговий свідок, Ярослав Білас, літ 20, студент, який під час допитів потвердив був обвинувачення, складені Мотикою, тепер перед судом відкликав їх і заперечив. Він зізнав, що до ОУН не належить, жадного листа від Мотики, переданого нібито Коссаком, не одержав, Василя Біласа й Данилишина на жадну організаційну зустріч із Коссаком не посилав.

Оборонець д-р Ст. Шухевич пригадав при цьому, що до зізнань, складених під час поліційних допитів, треба ставитися дуже обережно. В справі Голуфка, яку тут часто заторкується, при поліційному слідстві аж чотири в'язні призналися були до того, що це вони вбили Голуфка, а прецінь у висліді дальшого обстеження справи суд усіх їх звільнив від підозріння в тому вбивстві. Один із тих чотирьох, користуючись описом у пресі, подав був поліції ще докладніші подробиці вбивства, до якого він при поліційному слідстві признався, ніж Білас.

Після переслухання підсудних і свідків промовляли прокурор і оборонці.

Промова д-ра В. Старосольського

„Високий і найвищий, суде, від рішення якого немає відклику, немає апеляції! Суде, який буде вирішувати цю справу вже в першій і останній інстанції, Суде, що маєш рішати про долю цих чотирьох людей, але Суде, Рішення якого матиме своє місце у факторах тієї, кров'ю, болем, нещастям, любов'ю, ненавистю і великими змаганнями наскрізь пересиченої, країни!

„Високий суде! Інакше говориться до лави присяглих, інакше до фахових суддів. Там можна апелювати до почувань, можна бути неречевим, натомість до фахового судді промовляється виключно речево, виключно фактами і доказами. Маю цю недостачу, цю хибу, що не вмію промовляти до присяглих, але разом із цим маю певність, що в цьому спеціяльному випадку, може, з деякого боку є щастям те, що промовляємо до фахових суддів, які до того не є вирвані з коріння з оцієї землі, але є її громадянами і переживають усе те, що переживає ввесь край. Вони мають ці високі кваліфікації інтелекту й характеру, які дозволяють їм дивитися і вирішувати об'єктивно, і керуватися виключно розумом, який чейже не є самою математикою, який є розумінням життя, тим розумом, який розуміє зміст дійсности. Сказав великий філософ: „Weltgeschichte ist Weltgericht” („Історія світу є судом світу”). Суд, а зокрема фаховий суд, має і мусить мати можливість об'єктивно дивитися на речі, які є близькі, які ще обтікають кров'ю, так, як дивився на це з перспективи сторіч холодно, спокійно і керуючись розумом, котрий усе бачить і все розуміє, той філософ. Розумом, який може не все прощати, бо не все вільно судові простити, але який, у всякому випадку, не піде далі, як наказує припис закону. Оте глибоке розуміння життя й актуального моменту і того струму, який у безконечності за нами почався і в безконечність нас веде і зветься він історією. Це дає мені відвагу, як першому, що має промовляти в обороні цих хлопців.

„Високий суде! Передусім хочу обговорити одну справу, яка не зважаючи на свій трагічний хід, має велике значення, яка є чимось несподіваним і не була охоплена пляном дії цих авторів нападу на пошту в Городку, як щось, що створив випадок — це смерть коменданта поліційної станиці Коята. Ця смерть є інкримінована моєму клієнтові Біласові. В цій справі прошу видати уневиннюючий вирок, бо вважаю, що маю повне право з таким апелем до вас звернутися. Маю право тому, що не тільки не подано жадних доказів вини обвинуваченого, а навпаки, всі докази, які могли в цій справі обтяжити, підтвердили оборону Біласа, що він тієї крови не винен, що до бл. п.коменданта він не стріляв. Єдиним обтяженням у цій справі були зізнання п. Слуґоцкого. Й, очевидно, я не оспорюю йото суб'єктивного переконання про те, що Білас був тим, хто стріляв до Коята, але прошу, Високий трибунале, це є тільки суб'єктивне переконання, оперте на конклюзії, нависновки і в цьому я вікликаюся до пам'яті судді. Сказав Слуґоцкий: була темна ніч, світилося не далеко, у віддалі 20 кроків, одна тільки ліхтарня і світло тієї ліхтарні падало в очі обидвом представникам поліції і що ті два, що і професор права львівського їх вони стрінули, були в тіні. І університету ще мушу підкреслити, що п. Слуґоцкий не бачив ані блиску, ані руху. Чи в тій ситуації можна було бачити, що якраз Білас стріляв до комісара Коята? Й, очевидно, цим одним зізнанням вина Біласа ще не є доведена, доказу в напрямі вини немає. Але зате є протидоказ: зізнання свідка Коллера, який виразно ствердив, що почув три постріли, з яких третій міг бути тільки відгомоном, бо лише два він чув виразно і ми знаємо, що їх було тільки два. Коли ж пан Коллер міг порахувати і ствердити, що їх було тільки два, то це значить, що вони не могли впасти одночасно, особливо ж у тих акустичних умовах в коридорі. І врешті, Високий суде, є щодо цього признання іншого обвинуваченого, котрий з тим високим етичним підкладом у той критичний момент заявив: „Не стріляв Білас, тільки я!” І не лишилося ані тіні можливости, що стріляв Білас, але, може, Данилишин, його дядько, керуючись дуже сердечним почуванням, стягає вину на себе. Смію, Високий суде, покликатися на ту внутрішню правдомовність зізнань Біласа. Адже він признався до речей безмірно страшніших і юридичне та морально більше обтяжуючих його, і не затаював нічого, бо говорив у тому психічному наставленні, коли не міг говорити неправди і думати про викрут. Був рішений на все, був уже без усякої надії. При такій настанові Білас від самого початку аж до розправи, і тут, завжди твердив, що в Глинній Наварії він не стріляв, що під час цілого нападу він не віддав ані одного пострілу. Тому прошу про уневиннюючий вирок щодо цього місця акту обвинувачення, в якому йому закидається вбивство коменданта Коята.

„Високий трибунале! Тепер приступаю до другої справи, в якій не прохатиму уневиннення. В справі, в якій мусить запасти вирок, що він, клієнт, є винний. Це справа нападу на пошту. В цій справі щодо мого клієнта все є вияснене і я мушу признати, що акт обвинувачення в цьому пункті є тільки потвердженням зізнань обвинуваченого про те, що діялося під час нападу на пошту. Отож, фактом є, що Білас належав до ОУН. Фактом є, що він отримав наказ їхати до Львова, фактом є, що він тут опинився серед подібних йому інших пізніших учасників нападу на пошту. Фактом є, що він брав участь у нападі, фактом є, що мав призначену ролю в ньому й її виконав. Але тут заходить цілий ряд облегшуючих обставин щодо участи і значення того, що робив підсудний Білас. Не буду повторювати всього, хочу тільки відкинути погляд і насвітлення, що його цій саме справі дає пан прокурор. Каже пан прокурор, що Біласові й Данилишинові доручено завдання забрати гроші, бо вони мали вже за собою минувшину, яка їх кваліфікувала до експропріяційних нападів, бо вони брали участь у давнішому нападі на пошту в Трускавці. Я зважуюся сказати щось протилежне: роля, яку їм приділено, вказує якраз на те, що вони були трактовані як люди найменше спосібні на те, що є терором, що є ґвалтом, що виконується зі зброєю в руках, що вимагає остаточного виступу проти людського життя. Навпаки, з ролі, яка була призначена першому і другому, виходить ясно, що це була воля, яка вимагає цілком інших кваліфікацій. Роля, яка вимагає певности, що той, кому вона буде доручена, її виконає і виконає абсолютно чесно.