Розділ «ІV ЧАСТИНА: ПРОТИ ЧЕРВОНОГО ОКУПАНТА»

„Останнім часом у школах, сільських і міських, помітно посилилася праця контрреволюційних елементів. Націоналістичні елементи за кордоном і тут, у нас, закликають до боротьби „за душу молоді”, за „душу дитини”. Вони говорять, що не слід робити ставки на стомлених, треба робити ставку на молодь. Ось ті націоналістичні елементи стараються прищепити у свідомість дітвори всякі контрреволюційні, шовіністичні ідеї, спрямовані проти соці-ялізму”.

Про це заговорила й „Комсомольська Правда” з 28 січня 1934 року:

„Українські націоналісти, об'єднані в різні контрреволюційні організації, розраховували на те, що зможуть втягнути до своєї праці молодь і заразити її своїм впливом. Буржуазним націоналістам вдалося попасти в комсомол і втягнути туди своїх людей. Вони проникли теж до провідних органів і займали чільні місця у вихованні молоді”.

Під час комуністичної конференції, що відбулася весною 1934 року, комісар Хатаєвич зілюстрував твердження Косіора й Постишева деякими конкретними даними, а саме:

За минулорічний час, тобто, за 1933 рік, – твердив Хатаєвич, – було викрито 13 підпільних груп і терористичні організації, які діяли на території УССР, одну таємну типографію (друкарню), що друкувала протисовєтську, націоналістичну літературу, й заарештовано 76 аґітаторів, які жили на фальшиві документи.

У Києві недавно розстріляно 5 партійців, які брали активну участь у таємній сепаратистичній організації, розкритій у листопаді 1933 року.

9 січня 1934 року в Києві застрілився член Обласного ҐПУ, співпраця якого з таємною націоналістичною організацією була виявлена. У лютому того ж року в Херсоні, коли попри „Старі касарні” проходив відділ війська ҐПУ, хтось із-за огорожі кинув на нього ручну ґранату, яка вбила двох і поранила п'ятьох чекістів.

Військовий суд у Севастополі засудив на кару смерти за сепаратизм чотирьох членів місцевої Військової організації: коменданта кружляка „Красний Кавказ” Ващенка, двох провідників чоти Давиденка і Догайця та летуна Луб'янку. 17 їхніх товаришів за те саме засуджено на заслання від 5 до 10 років.

У тих офіційних заявах большевицьких достойників, зокрема ж у промові Косіора, помішано, звичайно, горох з капустою, справжні факти з большевицькою пропаґандою і вимішано в одно різні вияви протибольшевицького спротиву. Все ж, вони є офіційним ствердженням большевиків того факту, що в той час з Україні діяли окремі осередки протибольшевицького і протимосковського спротиву і, головне, – сильного впливу Організації Українських Націоналістів у ділянці ідеологічно-політичній. Українські націоналістичні видання, зокрема ж офіціоз Проводу ОУН „Розбудова Нації”, проникала з-за кордону на підсовєтську Україну, до Києва, Харкова та інших міст і унапрям-лювала стихійний протибольшевицький спротив. Замість боротьби за „правильність соціалістичної лінії”, за поодинокі принципи, гасла соціялізму чи методи їхнього здійснювання, що характеризували поєдинок українських соціялістів і комуністів з московськими большевиками, приходить чітке націоналістичне, державно-самостійницьке „за відділення України від Московщини”, „за самостійну Українську Державу!”, „орієнтація на Західню Европу, а не на Москву”, „геть від задрипанки Москви!” – і т. д.

Про таке унапрямлювання психологічно-політичного процесу серед українського загалу під большевицькою окупацією свідчить і дописувач із східніх земель України у своїй статті „Радянська Україна”, надрукованій в „Розбудові Нації” за березень-квітень 1934 року:

„У 1925-26 роках велике захоплення та симпатії викликала серед цілого українського громадянства (на Наддніпрянщині) УВО за свою революційну діяльність проти ляцької окупації. Пізніше дається завважити повний заколот у публічній опінії невірними поголосками, мовляв, полковник Коновалець веде виключно протипольську акцію, і що УВО цілком погоджується з большевицьким станом посідання в Україні. Ці провокативні вістки поширювали уенерівці, що верталися до краю. Зворот приходить в рр. 1928-29, коли то УВО й ОУН скоординували всю свою революційну працю проти всіх окупантів України.

„Політичні впливи деяких старих українських груп цілком впали і нині політика УНР всюди зустрічається з негодуванням через свою польонофільську, запроданську орієнтацію. Це саме стосується і до соціялістичних чи демократичних українських партій, включаючи до цього ще й групу гетьмана Скоропадського; всі вони в очах українського громадянства втратили давній авторитетний престиж кермуючих груп чи політичних органів, їх дотеперішня діяльність чи невміле кермування молодою Українською Державою, що спричинило її падіння, відібрали решту колишнього довір'я до них серед мас.

„Державницьке відродження розраховується тільки на власні сили, що оформить та розвине в усій їхній повноті Українська Національна Революція ... Тому великі надії покладається на український націоналізм, як силу, що в нас її ще не було, і як на таку, що єдина може завдати остаточний кінець большевицькому наїздові на Україну. Большевики самі лякають усіх усюди українським націоналізмом, головно молодь, на кожному кроці пригадуючи „ката пролетаріяту” – полк. Коновальця”.

РОЗСТРІЛИ Й ЗАСЛАННЯ УКРАЇНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ

11 грудня 1934 року київський большевицький щоденник „Вісті” подав таке повідомлення:

„Справи заарештованих останнім часом білоґвардійців щодо обвинувачення їх у підготовці терористичних актів проти працівників радянської влади в Українській Соціялістичні Радянській Республиці – передані 10 грудня 1934 р. на розгляд військової колеґії Найвищого Суду Союзу РСР”. Як обвинувачених, що їх передано судові, подано:

1. Антін В. Крушельницький, 2. Юліян А. Бачинський, 3. Іван А. Крушельницький, 4. Тарас А. Крушельницький, 5. Роман Ф. Сказинський, 6. М. М. Лебединець, 7. Р. І. Шевченко, 8. А. Ю. Карабут, 9. П. І. Сидорів, 10. В. А. Мисик, 11. В. І. Левицький, 12. А. І. Скрипка-Козловський, 13. Григорій М. Косинка-Стрілець, 14. Д. Н. Фальківський, 15. М. Г. Оксамит, 16. А. Г. Щербина, 17. І. П. Терещенко, 18. Кость С. Буревій, 19. Л. В. Ковальов, 20. Петро Ф. Дідушок-Гельмер, 21. О. Т. Близько, 22. Є. К. Дмитріїв, 23. А. А. Богданович, 24. П. І. Бутузов, 25. І. М. Бутузов, 26. В. А. П'ятниця, 27. Я. П. Блаченко, 28. Г. К. Ступін, 29. Д. І. Полевий, 30. І. А. Хоптяр, 31. П. Н. Борецький, 32. Л. І. Лукіянів-Світозарів, 33. К. І. Півненко, 34. Г. Н. Проценко, 35. С. Я. Матьяш, 36. А. К. Лященко, 37. А. І. Финицький.

А вже 16 грудня 1934 року львівський часопис „Діло”, використовуючи інформації чужинецьких пресових аґенцій, повідомив, що головний большевицький суд під головуванням Ульриха на таємній розправі під час виїзної сесії у Києві засудив з тих 37 обвинувачених 28 на кару смерти і присуд було виконано.[119] В оголошеній большевицькою пресою постанові того суду було сказано:

„Суд встановив, що більшість обвинувачених прибула в СССР через Польщу, а частина через Румунію, маючи завдання вчинити на території УССР ряд терористичних актів. При затриманні їх у більшості обвинувачених забрано револьвери і ручні ґранати”.[120]

Ліквідація згаданих письменників відбулася в той час, коли по всьому СССР пройшла хвиля масових ув'язнень і розстрілів у зв'язку з убиттям Кірова в Ленінграді 1 грудня 1934 року. І в цитованому нами офіційному повідомленні в київських „Вістях” про суд над 37 українцями пов'язувалося їхню справу зі справою репресій проти „співвинних в убивстві Кірова”. Але Постишев, згадуючи окремо про цю групу українських підсудних, подав, що наприклад, О. Близько під час слідства й на суді признався: