Розділ «ДРУГА ЧАСТИНА РЕВОЛЮЦІЙНО-ПАРТИЗАНСЬКА БОРОТЬБА ПРОТИ БОЛЬШЕВИКІВ (1940–1941)»

РЕВОЛЮЦІЙНО-ПАРТИЗАНСЬКА БОРОТЬБА ПРОТИ БОЛЬШЕВИКІВ (1940–1941)

Розділ перший

УКРАЇНСЬКА ПОЛІТИКА В 1940 РОЦІ

На заході Европи шаліла воєнна пожежа. Після капітуляції Франції до війни приступила також фашистська Італія. На Далекому Сході Японія розпочала свою завойовницьку кампанію. Зброя держав осі Рим-Берлін-Токіо отримувала перемогу за перемогою. Британські острови під шаленим вогнем німецьких бомбардувальників. Англії загрожує кінець.

Світ з напруженням чекав, що скаже уряд ЗСА: чи приступить Америка до війни, чи там переможе політика ізоляціонізму? Сталін допомагає Птлерові великими поставками хліба та пального.

Якже виглядала українська національна політика на тлі цих політичних та військових подій? Які перспективи відкривали ці події для України? Які конкретні заходи для здійснення цих перспектив повинні були робити українські діячі та політики?

Насамперед, треба тут підкреслити, що в 1940 році антикомуністична боротьба поневолених Москвою народів нікого не інтересувала. Західні демократичні країни старалися утримати якнайкращі взаємини з большевицькою Москвою, а Гітлер підписав з нею союз. Відбувалася поважна своїми наслідками гра великодержав за те — хто має панувати над цілим світом: фашизм, комунізм чи демократія? Іншими словами — чи переможе раса, чи кляса, чи каса?

Західні демократичні країни вели оборонну війну. Вони не проголошували жодних нових соціяльно-економічних концепцій, хоч 20 століття їх явно вимагало. Концепція Сталіна — загально відома. Натомість, Гітлер розпочав наступальну війну проти цілого світу без жодної політичної концепції. Марево «герренфольку» та трафарет «Нова Европа» були не чим іншим, як божевільним самодурством Гітлера.

Ось чому, хоч і вибухла довгожданна 2-га світова війна, для України вона нічого не ворожила, бо при Союзі Сталіна з Гітлером СССР лишається непорушним і при союзі Сталіна з західніми демократіями — СССР залишається непорушним, при перемозі Гітлера над Сталіном одна деспотія замінюється другою — «з-під ринви та на дощ'».

І ось в такому божевільному коловороті світової політичної гри українська антикомуністична національна політика повинна була шукати напрямку своєї боротьби за державність. Крім того, українська нація була абсолютно ізольована від світу. Свою визвольну боротьбу вона веде виключно своїми власними силами. Поза компартією жодні політичні організації від вересня 1939 року офіційно не існували, їх Москва знищила.

Але це лише офіційно, на ділі ж Україна безперестанно бореться. Після варварської ліквідації большевиками таких великих українських національно-визвольних організацій, як СВУ, СУМ, БУД та військової організації генералів Криворучка й Дубового, яка існувала аж до 1939 року, центральні та східньо-українські підпільні організації навчилися ходити так, щоб їх ніхто не бачив, говорити так, щоб їх ніхто не чув. Жорстокий терор безбожного комунізму з мільйонами трупів навчив людей абсолютної конспірації. Минув час великих повстань 1920–1925 років, СВУ та масових саботажів 1923-35 років, настав час глибокого підпілля та широкого індивідуального контртерору визвольного руху проти масового терору та свавілля червоної сатрапії.

Суверенної України не стало на папері, але вона живе і діє в потенціялі історичної дійсности світу, як фактор, якого не витруть з книги життя і боротьби жодні ворожі сили та їх варварські засоби. Суверенної України нема в «найдемократичніших» конституціях Москви чи Варшави, але вона зате становить головний розділ в «найгуманніших» законах НКВД, КГБ та польської «Де-фі».

«Петлюрівські банди», «гайдамацькі собаки», «вороги народу», «саботажники», «терористи», «націоналістична гієна», «шпигуни», «диверсанти» — ось якими епітетами виповнені цілі томи документів Че-Ка, ГПУ, НКВД, МҐБ та КҐБ, як також польської «Де-фі» та лексикон польської та совєтської пропаганди.

Це доказ, що національна Україна вічно бореться. Вона має свої власні закони.

Українська національна політика в 1940 році, внаслідок таких бурхливих подій у світі, була дуже сильно потрясена, але однак вона без перерви виконувала свою службу національно-визвольної ідеї.

Уряд УНР на еміграції був поділений на багато осередків, як Варшава, Прага, Париж та Лондон. Президент Андрій Лівицький був воєнними подіями відрізаний та відразу конфінований німцями в Варшаві. Він тільки встиг передати широкі повновласти та директиви для формування нового уряду по другій стороні, прем'єр-міністрові Прокоповичеві в Парижі.

Восени 1939 року прем'єр Прокопович видав у Парижі Деклярацію від імени Уряду УНР про те, що Українська Народня Республіка солідаризується з демократичним світом, а не з тоталітарно-диктаторською агресією Гітлера або Сталіна. Ця деклярація була опублікована в «Тризубі» та в чужій пресі.

Отже, вся наша національна політична думка та її чин удома й на еміграції, помимо таких бурхливих подій та перемін у світі стояла на сторожі інтересів української нації та її державної суверенности. Серед активних наших організацій була велика диференціяція ідейно-політичного та програмового порядку. Але фактом є також, що в основному питанні, тобто в питанні боротьби за суверенну державу, всі ці організації завжди були однодушні.

Нова війна сколихнула придушені визвольні інстинкти поневоленої нації. Народня інтуїція вичувала, що 1-ше вересня 1939-го року — це сигнал великих подій світового маштабу, а не дата, що стосується самої Польщі. Це тільки початок великого світового катаклізму, який доведе до певних змін не тільки на заході, але й на сході Европи.