Розділ «ДРУГА ЧАСТИНА РЕВОЛЮЦІЙНО-ПАРТИЗАНСЬКА БОРОТЬБА ПРОТИ БОЛЬШЕВИКІВ (1940–1941)»

Почалися жвавіші дискусії серед людей більш-менш такого змісту:

— Хіба спілка Сталіна з Гітлером це не явна загибель для цілого світу! Хто переможе цей союз?

— Дурниця! Завтра обов'язково Сталін нападе на Гітлера, або Гітлер на Сталіна. Хай гризуться! Як їх обох нестане, тоді наша воля настане!

— З ким же і проти кого ми?

— З тим, хто буде воювати проти комунізму та російського імперіялізму. Проти кожного, хто захоче зробити з України свою колонію. За тим, хто буде шанувати суверенність української нації.

Така була генеральна лінія визвольної політики України в 1940 р. Цю лінію однодушно схвалював увесь український народ, його революційне підпілля та політична еміграція в усьому світі. Всі ці осередки були фізично поділені десятками кордонів, фронтів, морів та океанів, але духово вони були одною цілістю великої нації.

Самостійницьку поставу української нації дуже добре знали її вороги, тому вони намагалися всіма силами її підкосити, роз'ятрити внутрішні відносини, посилити міжусобиці, всіма засобами винищувати революційні сили народу. «Ново-визволені» західні землі України большевики прискореним темпом підрівнюють до відомих стандартів СССР. Наступ на рештки вільної національної думки, національної культури та економіки. Диявольське поборювання віри в Бога. Іншими словами русифікація, тоталізація, колективізація та атеїзація.

Наші старші революційні організації на центрально-східніх землях протягом чвертьвікової боротьби з таким брутальним ворогом, як Че-Ка, НКВД, вже навчилися «дихати в воді». Натомість, західньо-українські молоді революційні організації, опинившись нагло в 1939-ому році під «опікою» Сталіна, почали відразу швидким темпом поширювати свої впливи на Схід, складаючи тим самим непомірно-велику данину крови кровожадному ворогові.

Найбільше скупчення української політичної еміграції було перед другою світовою війною в Польщі. Це була прикордонна держава України, яка тримала частину української землі під своєю владою. З вибухом війни ця маса української еміграції опинилася під німецьким пануванням. її число ще побільшувалося постійним допливом свіжих втікачів з СССР. Згідно з договором з своїм союзником Сталіном, Гітлер не дозволяв нікому з емігрантів працювати в політичній ділянці. Люди буквально душилися в атмосфері «Нової Европи». Одначе, ця еміграційна маса всіма силами намагалася вести політичну діяльність і вона її вела: була всебічно активною, мала свої точно окреслені політичні ідеї та цілі. Вона була згуртована в неофіційних угрупованнях.

Засадничо ця еміграція весною 1940-го року була поділена на три основні ідеологічно-програмові групи:

— Республіканці-демократи — Націоналісти — Монархісти.

Республіканці були підпорядковані Президентові Андрієві Лівицькому. Націоналісти — наступникові полковника Коновальця, полковникові Андрієві Мельникові. Монархісти — колишньому Гетьманові Павлові Скоропадському.

Для громадських справ був заснований Український Центральний Комітет в Кракові під проводом професора Володимира Кубійовича. По всіх осередках були засновані місцеві комітети, підпорядковані УЦК. Ці комітети до певної міри заступали українцям на польській території під німецькою окупацією свою громадську самоуправу.

Були по всіх осередках клюби, в яких гуртувалися українці. Особливо добре працювали клюби гетьманців при їх старій статутовій організації «Українська Громада». Цей клюб мав право діяти офіційно і виконував корисну громадську ролю.

Республікаці, як ідейні противники фашизму, та колишні союзники ворога Німеччини — Польщі, були всюди в тіні. Деякі українські антидемократи навіть пробували різними способами переслідувати петлюрівців у Варшаві та Кракові, як «ворогів» національної ідеї. Відразу після приходу німців у Польщу всюди серед української еміграції почали вести перед націоналісти та монархісти.

Побачивши таку нездорову конкуренційну тенденцію серед українців, гітлерівці почали використовувати її у своїх цілях.

Поза Польщею, на терені всього німецького Райху,[6] діяла велика статутова організація під назвою Українське Національне Об'єднання під проводом полковника Омельченка. Ця організація вела культурно-освітню роботу серед мас українського робітництва. Хоч їй це було заборонено, вона таємно діяла також і в Польщі, де мала багато своїх філій.

Так виглядало організоване життя українців поза межами України перед великою бурею — німецько-совєтською війною.

Розділ другий

ГОТУЮЧИСЬ ДО ПОВЕРНЕННЯ В УКРАЇНУ