Розділ «ДРУГА ЧАСТИНА РЕВОЛЮЦІЙНО-ПАРТИЗАНСЬКА БОРОТЬБА ПРОТИ БОЛЬШЕВИКІВ (1940–1941)»

Гарматі нічого не бракувало — з замком, вичищена на «глянс», змащена та ще й до того, як казав її господар — з «намордником», тобто з чохлом на кінці дула. Точно так, якби вона стояла в першому-ліпшому артилерійському полку.

— Максиме, Бог з вами, як довго будували ви цій «корові» хліва?

— Три тижні ганяв усю свою сім'ю. Вона (показує на «корову») була застрягла в піску і ляхи хотіли її знищити піроксиліновими шашками в 1939 році, але мої хлопці взяли їх на «мушку» із-за корчів. Довелося позичати ще аж три пари волів. Насилу за ніч витягнули. Приклали гречкою, закіль збудували оцей «хлів». Ну що ж, пане директоре, коли значиться… той? Правда, пригодиться? Я ж старий бомбардир-наводчик, промаху не дам! Як треба, то я його, значиться, «прямой наводкой». Москву візьмемо!

Він обняв рукою дуло гармати, наче циган гарного коня. Прилип сивою бородою до холодної сталі. Цей жест нашого селянина глибоко зворушив мене. Мені зробилось якось невимовне радісно і водночас боляче. Як це могло статися — думав я собі — щоб народ, зложений з таких Максимів, опинився та так тяжко карався в чужому ярмі?

Подумати лише — господар лишає всю свою роботу ранньої осени, мобілізує всю свою сім'ю, щоб таємно копати величезний льох під клунею. Ріже дуби, яких вистачило б на половину хати. Будує сховище не для золота і не на хліб, а на гармату.

Мене це аж підбадьорило. Нації наших Максимів таки не бути в чужому ярмі! Такі Максими — це нащадки Святослава Хороброго, Байди-Вишневецького, Богуна, Хмеля, Мазепи, Сірка та інших лицарів.

По інших клунях та лісових норах була та сама картина. Всюди були пороблені з дерева і навіть повимуровувані з каменя сухі склепи, де стояли та висіли міномети, кулемети, рушниці, обрізи та всяка інша зброя з боєприпасами. А над тими сховищами пишається поліський багатир — ліс.

«Совєт» протягом одного року «визволення» повністю вилікував від комунізму навіть малу решту тих наших людей, які бувало плакали, таємно слухаючи київські програми. Навіть найзапекліші мої противники, які ще в 1935 році, перебуваючи в Картузькій Березі, називали мене реакціонером, тепер, побачивши сталінський соціялізм на приктиці, стовідсоткове розчарувалися. Цього ніколи не зробила б жодна пропаганда чи переконування. Всі ці мої вчорашні вороги тепер, в 1940 році вже були командантами проектованих наших повстанських загонів і нетерпляче чекали наказу — бити злочинну компартію.

Одначе, це була щойно половина нашої, так би мовити, норми. Це був лише романтичний порив, що розбурхував стихію. Я собі ясно усвідомлював, що самої романтики та стихійного пориву не досить. Потрібне ще ідейно-політичне виховання, програмове наставлення та практичне оформлення тієї стихії. Все це можна осягнути тільки шляхом зміцнення та розширення дисциплінованої патріотичної організації. Ми відразу взялися впорядковувати нашу організацію. Насамперед я заборонив по цілій лінії оте клацання зброєю. Наказав негайно перевести чистку організації, залишаючи тільки найдовіреніших та найбільш вироблених людей. Зброю попереховувати в абсолютній тайні. Ми видали інструкцію у справі ідейно-політичного вишколу кадрів. З уваги на явну небезпеку викриття цілих клітин організації через органи НКВД, вся організація прийняла нову систему, з новими людьми, новими зв'язками, гаслами та псевдами. Я сам з «Ґонти» зробився «Байдою». Словом, створено зовсім новий осередок, як початкову базу для майбутнього штабу політично-свідомої армії. Хай цей авангард буде невеликий, але його треба виховати на рідних політичних ідеалах та сильних духових основах. Лише тоді цей авангард зможе виконати всі свої завдання та виправдати всі ті надії, що на нього покладає поневолена нація.

Впорядкувавши більш-менш всі справи, бодай в проекті на Поліссі, я, не гаючи часу, щоб не застала зима, у другій половині жовтня 1940 року виїхав на двохмісячну інспекцію вглиб України. Починаючи від Житомира, через Київ, Чернігів, Полтаву, Харків, Дніпропетровське, Одесу, Вінницю і назад — через Житомир-Сарни. Я об'їхав всі головніші осередки.

Картина, яку я там побачив, була більше, ніж жахлива. Вночі викликають Івана в НКВД і питають про його сусіда Степана: як він поживає, хто ходить до нього, до кого він ходить? Що він їсть? Як одягається? Хто його приятель, а хто ворог? А що він читає? Що він думає? Як він ставиться до влади? Кого любить, кого ненавидить? Чому нічого не говорить? Яке його ставлення до «бандита» Петлюри? Звідкіля в нього нові чоботи? З ким дружать його діти? А де він бере м'яса та молока? Цим питанням немає кінця.

На другу ніч кличуть туди ж Степана і те саме питають про його сусіда Івана. А на третю ніч або посеред білого дня кличуть Грицька чи Омелька. Коли ж вони відмовляються відповідати, їм загрожують смертю або Сибіром. Ті, що погоджуються відповідати і доносити на брата свого в майбутньому — одержують кличку і стають сексотами до кінця свого життя. Так діється на селах, на заводах, на університетах, в школах, армії і всюди, де «так вольно дишет человєк».

Серед кожного народу знаходяться й такі, що не хочуть їхати в Сибір — погоджуються, до якогось часу доносять на брата чи сусіда, поки і їх не викидають на смітник, як господиня видушену цитрину.

Отже, як бачимо, Київ й Україна, яку я побачив своїми очима, підтвердили мої тривожні висновки, зроблені на Поліссі. Не кожна людина має силу вмерти за свої ідеали чи за свою батьківщину. Навпаки, навіть найідейніша людина, потопаючи, хапається за будь-яку нагоду врятуватися, хоч і бачить, що рятує не життя, а повільну смерть у задушливій тюрмі народів. Це прекрасно вивчили психологи НКВД. Вони дуже добре знають, як зламати найсильніший характер людини. На цих струнах людської слабости вони майстерно грають своїми брудними лапами.

На цьому покищо й тримається вся сила СССР. Але в цьому лежить його неминуча загибель. Все населення, чи може 99 % його, від робітника до найвищого службовця чи вченого — масово палають ненавистю до безбожної, антилюдської комуністичної системи.

На відновлення наших централізованих організацій треба особливих заходів, багато часу, відповідних кадрів та капіталу. Таких засобів ми тоді не мали. Бракувало кадрів. Грошей пізніше нам не бракувало, бо ми навчилися «позичати» їх у тов. Сталіна так, як колись він «позичав» у батюшки-царя.

Хоч я завжди був вічним оптимістом і ніколи не тратив віри в перемогу нашої справи, ця подорож по всій Україні справила на мене дуже болюче враження. Яку жахливу руїну зробила ворожа окупація! Яку прірву викопали вороги між братами однокровної спільноти! Як поколов, понищив, поділив, подвоїв Маркс та його послідовники наш український народ! Брат боїться брата й обходить його десятою дорогою. За кусень гнилої совєтської ковбаси, чи звичайного хліба, окупант «купує» душі нашого народу, нацьковує один на одного. Де не допомагають залякування, там повною парою діє масовий терор… Та це ж може довести до повного геноциду українського племени!

Але мене радувало те, що в підземеллі нашої батьківщини клекоче велика потенціяльна революційна сила, яка скаже своє слово, як прийде слушний час.

Петлюрівський рух організаційно був майже спаралізований. Повривалися нитки зв'язку. Залишилося «мало таких пунктів, де можна було говорити з людьми за старим паролем урядового підпілля. Не всюди і не зразу щастило мені відновити зв'язки. Люди боялися нас, а ми боялися їх.

Поява представників Українського Уряду на терені викликала серед старої революційно-демократичної гвардії велику радість. Дала їм нові надії, влила свіжі сили, так потрібні у підпільній роботі. Почали частіше з'являтися «бородачі» на зв'язкові пункти. Відновлювалась звітність з терену. Розходились ділові директиви Уряду по низах.