Розділ «ДРУГА ЧАСТИНА РЕВОЛЮЦІЙНО-ПАРТИЗАНСЬКА БОРОТЬБА ПРОТИ БОЛЬШЕВИКІВ (1940–1941)»

Полковник Іван Данилович Литвиненко був одним з найактивніших членів нашої організації з-посеред старшої генерації. Військовою мовою — він був наче начальник штабу. Я заприязнився з ним ще в 30-х роках. Це палкий патріот трудової України, відважний вояк, далекозорий політик, найщиріший товариш і батько вояка. Зразу після капітуляції Польщі, восени 1939-го року, ми зустрілися з ним у Варшаві. Сотник Василь Раєвський також втік від большевиків з Полісся і покищо влаштувався учителювати на Холмщині. Керівництво Українського Національного Відродження сотник Раєвський передав молодому нашому активістові побратимові Марчукові.

Таким чином, в наслідок бурхливих воєнних подій, вище керівництво нашої організації було відрізане новим кордоном від самої організації. Я вважав такий стан недопустимим.

В листопаді 1939-го року ми зробили нараду неповної Управи УНВ в Холмі, в якій взяли участь полковник Литвиненко, сотник Раєвський і я. Інших членів у Холмі ще не було. На цій нараді я настоював на тому, що хтось з нас повинен повернутися до організації і виставив свою кандидатуру. Обидва мої колеги були проти такого пляну. Вони доказували, що роботою організації можна буде керувати з-заду кордону. Головний провід мусить бути там, де є більша безпека та воля рухів. Треба його доповнити новими людьми та активізувати діяльність тут і там.

По довгій і досить гарячій дискусії я переконав своїх старших колег, що вони помиляються. Хтось з вищого керівництва мусить обов'язково бути разом з народом, на місці. Роботу організації треба поширити та активізувати не на еміграції, а головним чином в Україні, переставляючи її зовсім на військовий лад. Коротко кажучи, мої міркування були такі: воєнні події кожної хвилини можуть перекинутися з заходу на схід. Хоч ми зараз не знаємо, що ті події принесуть, ми мусимо бути до всього все-сторонньо готові. Нам треба в глибокому підпіллі, найкраще на Поліссі, заснувати свою базу, перевести повну реорганізацію всіх наших сил, змілітаризувати УНВ та інші співзвучні наші організації, скоординувати їх роботу і так разом з народом реагувати на розвиток подій.

Нарада схвалила цю думку. Вирішено приготувати докладний плян політично-мілітарної акції демократичних сил в Україні на випадок німецько-совєтської війни — партизанськими методами. Проект пляну був зложений і поданий для дальшого опрацювання та затвердження генералові В. Сальському, як Військовому Міністрові та Начальникові Генерального Штабу Української Народньої Республіки.

Генерал Сальський зі своїм чистим баритонним «чудово-чудово» справив на мене глибоке і незабутнє враження, як людина і як великий знавець воєнної справи.

Ми почали спільними силами доповнювати наш плян різними новими варіянтами та деталями з кожної ділянки. Для консультації ми таємно притягли багатьох визначних українських офіцерів, головним чином партизансько-повстанських командирів з Першої світової війни. Деякі з них навіть не знали, для чого, властиво, молоді люди радяться з ними на партизанські теми.

На превеликий жаль, нагла смерть генерала Сальського зимою 1939/1940 р. жахливо відбилася також на нашому пляні. Ми докінчували вже самі, без незабутнього генерала, як генштабіста, стратега, тактика, командира і далекозорого політика.

В питаннях партизанської тактики консультантами в нашому пляні були: полковник Войнаровський-Гальчевський, колишній повстанський отаман Поділля «Орел», полковники — Іван Трейко, Андрій Доллуд, Петро Дяченко, сотник Галюк-Малиновський та багато інших фахових знавців повстанської війни.

У травні 1940 року наш плян був готовий. Ми подали його на затвердження Президентові і Головному Отаманові Андрієві Лівицькому.

20-го червня 1940 р. відбулася наша остання нарада. Президент Лівицький заявив, що найпізніше через рік вибухне німецько-советська війна і він остаточно затвердив наш плян та видав мені воєнний наказ такого змісту:

1. Негайно нелегально пробратися в СССР.

2. Готувати УНВ та всі революційні сили до військових дій, базуючись на кадрах УНВ.

3. Заложити свою головну базу на Поліссі і на місці зформувати Штаб з наявних там кадрів.

4. Перевірити стан активного підпілля УНР в усій Україні.

5. Старатися відновити старі або заложити нові таємні точки революційних організацій по всіх областях.

6. З вибухом війни зразу поставити під зброю територіяльну партизанську армію та поліцію. Від дня вибуху війни підписувати всі документи, як Командуючий отаман українських повстанських військ.

7. Більші оперативні військові з'єднання тримати головним чином на Поліссі та в тих областях, де є змога безпечніше маневрувати.

8. Доки не буде політичних передумов для організації регулярної армії та своєї Суверенної Української Держави, не піднімати масового повстання, а бути тільки невгасаючим вогнищем збройної боротьби України.

9. Доки не буде своєчасних дальших наказів та директив Уряду, не визнавати жодних чужих окупантів України, а широко пропагувати ідею Суверенної Держави, маневруючи між всіма чужими силами на своїй території.