Розділ «ДРУГА ЧАСТИНА РЕВОЛЮЦІЙНО-ПАРТИЗАНСЬКА БОРОТЬБА ПРОТИ БОЛЬШЕВИКІВ (1940–1941)»

Вслухуємось — все тихо: тигром вперед, потім вперед на животі черепахою. Тіна слідом за мною. Страху наче і нема, а серце, мов бубон, розпирає груди. Побоювання, що бубона може почути не лише ворог на стійці на заставі, але й на самому Кремлі. Кожна зламана стеблинка створює страшний тріск. Кожний обережний крок робить несподіваний шелест. Тихіше, як можна тихіше…

Стежина диких свиней та кіз різко в'ється то наліво то направо, то знову завертає назад. Фосфорна стрілка «Безарда» скаче вгору, обкручується, скаче і бунтується. Протестує проти фальшивого курсу, наче каже — не туди!

І так метр, другий, третій, десятий, сотий, двохсотий, а може й п'ятисотий. Хто ж його тут розбере та порахує? То наліво, то направо, то навколо непрохідних хащів. То повзком, то тигром, а все вперед.

— Стой!.. твою мать!

Відразу «Русью» пахне. Перше слово — «мать»… Я — наліво, а Тіна — направо, за умовою. Врозтіч…

Та-та-та-та-та-та! Бах, бах, бах!

Ракети, прожектори. Видно, як вдень. Крик, лайка, собача гавкотня. Тривога на всьому відтинку. Не один і не два, а щонайменше рій прикордонників та ціла зграя собак летить на нас. Де ті собаки були раніше? Чому вони не гавкали? Ось чому хвилювався наш полковник.

— Стой!.. твою мать!.. Стой!

— Та-та-та! Бах, бах, бах!

Гасаючи сліпо в темряві, я знечев'я ввалився в якусь канаву і застряг по шию в трясовині. Мені відібрало ноги, ніяк рухнутися, а над головою свищуть кулі. Блимають та гаснуть ракети та снопи прожекторів. Тіна, чую, пошелестіла хащами далі. Собаки та прикордонники — за нею…

Та-та-та! Стой! Бах, бах, бах!

Та-та-та! Бах, бах, бах!

Десь недалеко появилася автомашина. Гострі стріли великих прожекторів пронизують безмежний океан темряви. Прочісують усі хащі та зарослі. Наче колодою тиснуть мене щораз глибше в трясовину. Залопотіли копита енкаведистських вершників десь зовсім недалеко від мене.

Зникли чвалом, стежкою в темряві. Всі сили ворога через мою голову погналися за Тіною… Стрілянина, матюки, гавкотня вовкодавів та стріли прожекторів чимраз, то все далі і далі від мене. Виразно навертають назад до Буга. Крутяться на одному місці.

— Та-та-та-та!.. Бах, бах, бах!

Я лежу по самі вуха у воді, а в моєму горлі — пекло. Язик пересох від страшної спраги, серце вже не може битися бубоном — пече нестерпним жаром. Його силу надщербили ще в Березі. Я відіткнув баклажку. Потягнув спирту. Почав пробиратися далі на Схід. Вліз в якусь непрохідну трясовину. З трясовини вибрався в такі густі та колючі хащі, що до самого білого дня не міг з них вилізти. Хоч я родився та виріс на Поліссі, але такої колючої та густої рослинности ще не бачив ніколи. Я дуже стомився і мене почав морити невмолимий і наглий сон. Хоч впадь на землю і лежи. Я зміг лише вилізти з води в густий корч на купині. Заснув може кілька хвилин на пруттях корча. Зараз же переборов втому і пішов далі.

По полудні на заздалегідь визначеному місці збірки на випадок розтічі мій товариш виправи не з'явився. Я чекав ще другий і третій день — даремно. Я ще мав надію зустрітися на дальшому і певнішому пункті, де виключена всяка помилка топографічної орієнтації. Також даремно. Я ще не тратив надії на останній пункт аж в Ковлі. І туди Тіна не прийшла.

Тіна залишилася там, в надбужанських хащах, на висоті Володави, на правому боці Буга. Там Україна спорудить їй великий пам'ятник. Це була перша героїчна жертва нової бойової акції збройних сил Української Народньої Республіки після перерви активної збройної боротьби в 1925 році.

Валентина Кульчицька не була дівчиною. Це був геройський козак. Скромний, відважний, зрівноважений лицар-вояк України. Полум'яна патріотка, самовідданий борець за волю нашої батьківщини — України. Вічна їй слава! І слава та подяка України достойним батькам, які виховали таких дітей. Сестра Тіни — Ірена, загинула в 1941 році в большевицькій в'язниці. Найменший брат, Леонід, був активним повстанцем на Волині. Як довго наша земля видаватиме таких героїв, так довго жодна ворожа сила не зможе закувати її кайданами вічної неволі.

Борсаючись в хащах, я так порвав свій одяг, що зовсім відпала потреба перебиратися в оригінального совєтського «колхозника». Відійшовши від кордону з 10 кілометрів, я знайшов сухий острівець, пересушився на сонці, відпочив і взявся заспокоювати свій голод. Мій пакунок з сухарями та білизною був прив'язаний до малого наплечника. Я його відрізав під час погоні. В наплечнику було тільки сало, кілька баньок конденсованого молока та пара плиток шоколяду. Цей шоколяд з молоком були одинокою моєю поживою протягом п'яти днів, доки я не відійшов далі, де вже можна було дістати хліба — на хуторах, або від пастухів у лісі. Я мусів протягом кількох днів триматися при кордоні, чекаючи Тіни.