Розділ «ДРУГА ЧАСТИНА РЕВОЛЮЦІЙНО-ПАРТИЗАНСЬКА БОРОТЬБА ПРОТИ БОЛЬШЕВИКІВ (1940–1941)»

Хоч я й мав зовсім добрий совєтський пашпорт, з власного «паспортного стола», але до моменту ознайомлення з новими обставинами та звичаями, я пробував якийсь час триматися подалі від таких місцевостей, де можна було налізти на окупантів. Помалу пробирався далі на схід відлюдними стежками та лісами.

Від постійного маршу в мокроті та болоті навколо непрохідних озер та хащів, я дуже багато накладав дороги. По прямій лінії — це була дуже коротка віддаль, хоч на практиці вона здавалася мені походом на Сибір. Мені дуже повідпарювалися ноги, пооблазила шкіра, між пальцями поробилися білі рани. Довелося два дні відпочивати та підліковувати ноги в стозі сіна в лісі.

Протягом цілого тижня я ночував або в стіжках сіна, або в копах хлібів на полі. Добившись в околиці Ковля, я «зцивілізувався». Зв'язався з своїми людьми. Нагодували, обіпрали. Виспався на людській постелі. Отримав звіти та пояснення про нові «порядки» під совєтом. Поїхав далі зв'язковими возами від села до села в напрямку не Сарн, а Рівного та Клеваня. Там я мав надію довідатися про долю своєї дружини.

У Клевані я своєї дружини не застав. Після величавого похорону Геннадія Янкевича її большевики мало не арештували. Добрі люди таємно вивезли її на Полісся. Ні в Клевані, ні в Рівному не міг довідатися про місце її перебування. Але я однак почувався тут, як в себе вдома. Наше підземелля провадить свою роботу ще більш активним темпом. Війна розворушує досі гальмовану стихію, дарма, що сталися колосальні зміни. Україна їх не визнає, а живе своїм власним життям.

З Рівного я попрямував на Полісся. Не знаю чи доля судить мені ще колинебудь в моєму житті пережити таку радість повернення на рідну землю, як це було в серпні 1940 року. Моя, не зовсім вже молода, але не така то ще й стара душа, раділа, наче мала дитина. У хвилюючі моменти зустрічей, я кидався на людей, а люди на мене, наче на христосування. Я був готовий цілувати не тільки всіх дорогих мені людей, але й кожне наше поліське дерево, кожний камінь і кожну стежку, по якій я так багато бігав колись босими ногами.

— Вернувся!..

— Вернувся!.. — пішло наче етером по цілому Поліссі, без радіо, без телефону. Безконечні делегації. Безчисленні таємні збори по лісах та клунях. Всі питають одне: коли війна Гітлера з совєтом? Всім треба пояснити, що війна буде, але ще не та, якої чекаємо ми. Що Гітлер напевно прийде сюди, але не на те, чого чекаємо ми. З його приходу лише одна користь — це часткове надщерблення сил большевизму. Що тільки по знищенні і Гітлера, і совєта, прийде наш час. Що на цей час нам треба терпеливо чекати, але не зі зложеними руками, а організовано!

— Правильно бає старий! Так воно, хлопці, й має бути!

— Іменно, тільки так!

І знов надходить ніч. Знов чекає готова підвода з охороною. Переїжджаємо на нове місце — нецілих 5 кілометрів від районового міста. Там вишкільний гарнізон Червоної армії в польських казармах. Маса вояків та офіцерів. Сила енкаведистів, міліціонерів та сексотів. Райпартком нової аристократії з купою перших, других, третіх, їмже ність кінця, секретарів. Райвиконком, Райзагс, Райхарчпромкооперація, Райнарсуд, Райзаготхліб, Рай-заготскот, Райзаготптиця, Райугіль, Райторг, Райліспром, Райзаготшкур, Раймолоко — та совєтських «раїв» не перерахувати. І кожний такий, «рай» має більше урядовців-дармоїдів, ніж колишня губерніяльна царська управа в Житомирі. Натомість, в колишньому «раї» — волості — сидів один старшина з писарем та сторожем. Хто ж всю цю «райську» сарану бюрократичних дармоїдів буде годувати? Вони ж паразитують на народі, як воші на тифозній жертві.

Тому то й не диво, що саме тоді, коли всі ці «рай-дармоїди» з'їхалися кожний зі своїм ділом до будинку сільради, куди силою зігнали всю громаду, щоб диктувати, кому розпочати посівну кампанію, кому негайно здати хліб завжди голодній державі, кому м'ясо, яйця, птицю, шкіру — на горищі цієї самої сільради в цей час під охороною двох РКМ, десятка рушниць та обрізів, відбувалося засідання зовсім іншої влади. Цю владу можна по-правді назвати «Верховною» бо ця влада «звисока» і з призирством дивилася на ту, що під нею, в сільраді. Тим більше, що майже половина села знає про те «верховне засідання» та мобілізує для нього постачання, а на низу проходить агітація, наче б нічого не сталося.

Як же після всього цього можна мені не любити наших поліщуків? Що за відвага та посвята в цих людей! Що за громадська дисципліна та братня солідарність! Яка безмежна жертва в ім'я загально-національної справи! Хто і коли навчив усіх цих вчорашніх анальфабетів такої «політграмоти» та національної солідарности? Слава ж тобі, наше дороге, українське Полісся! Але це була лише одна сторона медалі, тоді як їх обов'язково мусить бути дві. Це ще був переходовий час від польської окупації до большевицької. Медові місяці під «сонцем» сталінської конституції. Совєтська влада ще не встигла встабілізуватись. Вона щойно захопила стратегічні пункти, звідки провадить тихі спостереження і готується до головної баталії проти решти української нації, що їй так легко попала в руки.

Я докладно про все це знав та інтуїтивно відчував, які жахливі пляни снуються проти українського народу по тих «раях» та «обах». Нема у світі такої криці, якої не зігнули б ковалі Че-Ка, коли вона попадає в їх досвідчені руки, як безборонна жертва. Західня Україна якраз і стала такою беззахисною жертвою катів НКВД. Ні свої сили, ні чужа допомога, ні міжнародні закони — не були в силі оборонити ізольовану націю в обіймах комуністичного тоталітаризму.

Ось чому підпільна ідилія, що я її застав тепер на Поліссі завдала мені більше душевного болю, ніж радости. Я зразу почав думати над тим, як цю святиню кришталевих почувань людської душі зберегти від брудних закривавлених лап катів НКВД. Треба було негайно суворо дотримуватись всіх правил обережности у нашій конспіративній роботі.

Розділ четвертий

В УКРАЇНІ

Мої перші висновки, зроблені зразу після повернення на Полісся, на жаль, виявилися правильними. Не все там було в повному порядкові. Мій досить діловий і сквапний заступник з Управи УНВ був мобілізований до польського війська і від нього не було жодної вістки, його заступила інша людина з меншими організаційними здібностями. Так само з лав нашої організації вибуло багато інших передових людей на периферію. Дехто вже мучився в лапах кровожерного НКВД. Мали відбуватись кілька процесів над людьми з інших національних середовищ. Молоді хлопці в руках чекістів почали «сипати». З-посеред старших людей, до яких мені дано рекомендації у Варшаві та Холмі, майже нікого вже не було на старих місцях. Все пішло врозтіч, ховаючись від ворога. Пов'язатися з ними — вимагало більше часу. Всі ці події не злякали молодого козацтва, навпаки, члени УНВ готувалися до «війни з совєтом». Місця тих, що вскочили в лапи НКВД, автоматично заступалися новими людьми. Організація поважно розрослася своїм числом, але якісно — це був сирий, не вироблений і не вишколений елемент. Практична діяльність організації була незадовільна. Всі інші попередні директиви не були повністю виконані. Організація почала розводнюватися своєю занадто поспішною та широко-закроєною акцією, замість того, щоб передусім відновити сильний та добре законспірований головний осередок. Ідеологічний рівень членів був низький. Всю увагу скеровувалось, головним чином, на «війну». Замість ідеологічно-світоглядового вишколу кадрів, по всіх затишних гаях, клунях та тихих закамарках старе і мале — всі клацають замками рушниць, пістолів, розбирають та складають ручні гранати, чистять та пересушують амуніцію.

Ліквідація польської «лінії Мажіно» перед приходом большевиків на відтинках Сарни-Олевськ та Сарни-Рівне дала не тільки шини на колеса та сталеву бляху на сошники нашим дядькам, але й багато зброї, боєприпасів та всякої військової техніки. Все це добро аж до польських радіо-приймачів та всяких складних оптичних приладів включно, хоч і не давало жодних виглядів на практичне застосування їх в сільському господарстві, опинилося чомусь спочатку в селянській клуні, а потім в спеціяльно споруджених сховищах по лісах. І все це сховане так, що сам сатана не знайде. Мовляв, запас у бік не коле…

Я до віку не забуду з яким задоволенням та любов'ю один дуже статечний старший господар в одному районі, спеціяльно запрігши коні, просив мене поїхати з ним до його клуні, що знаходилась далеко в лісі. Він мені хотів щось показати. Я догадувався, що мова йде, мабуть, не про борону і не плуг. Одначе те, що я побачив, вкрай здивувало мене. Не доїжджаючи до клуні, дядько жартома кинув мені репліку через плече:

— Зараз ви побачите мою найулюбленішу «корову». Ми приїхали до невеликої клуньки під дібровою з двома засторонками, повними сіна та порожнім током. На току виднілися дрантиві дощечки, крізь які вилазила глина. Під тим током був ще один поміст, під яким був просторий льох, виложений дубовим частоколом, а в тому льосі — «шестидюймовка» з амуніційною скринькою та усіма іншими додатками.