Розділ «Невигадані історії»

Батько П. Пташинського був запійним п’яницею. У своїй книзі спогадів Петро писав, що в дитинстві «я озлобился, стал верховодом и организатором проказ».

У 14 років Петро втік на фронт захищати «родіну, царя і отєчєство». За власним визнанням, мав «романтичну уяву про війну». Півроку служив у роті розвідників 148-го Каспійського полку. Був нагороджений Георгіївським хрестом 4 ступеня. Після поранення повернувся в Одесу, на свою Малоросійську вулицю. В його будинку № 71 жив більшовик Степан Черніков, який і став його наставником. Від нього Пташинський дізнався «правду о большевиках и Ленине».

У грудні 1917 року разом із друзями Борисом Гольдманом і Олександром Лозовим Петро пішов у Красну гвардію — для боротьби «проти гайдамаків і юнкерів». Після зустрічі з Сенею (Соломоном) Урицьким став соцмольцем, тобто членом Союзу соціалістичної молоді.

У січні 1918 р. П. Пташинський взяв участь у повстанні проти Центральної Ради в Одесі. Під час збройної сутички з українськими частинами проштрикнув багнетом гайдамаку, а той, падаючи, кинув перевертню під ноги гранату, поранивши його.

28 червня 1918 р. на заводі Артура Анатра Петро здійснив диверсію, внаслідок якої згоріли кілька аеропланів «Декан» і «Ньюпор», морський човен з авіадвигуном і пропелером, дослідний зразок двофюзеляжного (двомоторного) літака та єдиний екземпляр швидкісного легкого аероплана «Монокок». Австрійські окупаційні війська зазнали збитків на 7 мільйонів крон.

Переховуючись від Державної варти, Пташинський змушений був виїхати в Москву. За протекцією Юрія Свєтлова, редактора газети «Известия», Пташинський зустрівся з Берзіним, тоді військовим комісаром Москви. Берзін направив юнака до Фелікса Дзержинського, а той розпорядився зачислити його в латиський загін ВЧК «Свеаборг».

У вересні 1918-го у складі цього загону Петро охороняв Володимира Леніна в Горках. Від грудня того ж року став він під команду «товаріща Сємьона» (Шварца), голови ВУЧК, та виїхав для підривної діяльності в Україну.

Брав участь у боротьбі проти УНР, пізніше — денікінців, а тоді вже й проти повстанців-боротьбистів і партизанських відділів уенерівської орієнтації — на Лівобережній і Правобережній Україні…

Про своє бурхливе життя Петро Пташинський написав спогади під назвою «Шляхи-дороги». Дванадцятий розділ цих спогадів називається «Останній бій». Присвячений він боротьбі проти партизанів Холодного Яру влітку 1921 року.

«До початку 1921 року громадянська війна в основному закінчилася розгромом збройних сил контрреволюції… — так починає цей розділ своїх спогадів Петро Пташинський. — Але в Україні, особливо правобережній її частині, все ще давалася взнаки отаманщина. Холодноярський бандитизм був серйозною занозою в тілі молодої республіки, його ліквідація стала невідкладною задачею… Партія спрямовувала кращі свої сили в райони, де відновлювалася влада Рад… Скасовувалися старі та створювалися нові адміністративно-територіальні райони, особливо у Придніпров’ї. З частини території Київщини і Полтавщини було створено Кременчуцьку губернію, де бандитизм набрав особливо великого розмаху у Знаменських лісах[1000] із Холодним Яром на Правобережжі та у районах сіл Вереміївка, Жовнине, Келеберда на Лівобережжі. У місто Чигирин можна було потрапити тільки в супроводі армійського підрозділу; самотні й невеличкі групи, що намагалися дістатися Чигирина, гинули від бандитських куль і шабель. Тому центр Чигиринського повіту тимчасово розмістили у великому містечку Кам’янка. Багато сіл перебували під владою бандитів, сільські та волосні ради і ревкоми там не існували…»[1001]

В один з останніх днів травня 1921 року на станції Кременчук висадилася група комунарів. У її складі був і одесит Петро Пташинський. Але приїхав він не з Одеси, а з Харкова, де тоді розміщалися совєтський уряд та його каральні органи.

Ще перед від’їздом із Харкова Петро довідався, що його брат Іван працює в Кременчуцькій губернській ЧК. Тож заздалегідь радів майбутній зустрічі… Однак сталося не так, як гадалося. У бюро перепусток повідомили, що Івана призначено секретарем повітової ЧК в Олександрію…

Вранці харківських посланців підняв із підлоги завідувач організаційно-інструкторським відділом «товаріщ» Бєлєнькій.

— Падйом! Хватіт паліровать пали, за работу, таваріщі!..

Ось так Пташинський познайомився із заворгом Бєлєнькім, правою рукою секретаря губернського комітету комуністичної партії «товаріща» Свистуна, старого більшовика, що керував підпільною комуністичною організацією ще до революції…

Для проживання Петрові відвели невеличку кімнату («комнатушку») в приміщенні міської бібліотеки, а за сприяння старого друга «Івана», колишнього одеського кравця чекіста Соломона Гудзя, Пташинський одержав місячний «продпайок»…

Ніч, проведена в кременчуцькій бібліотеці, запам’яталася йому на все життя.

Просидівши половину ночі над першим томом «Капіталу» Карла Маркса, Петро вмостився на підлозі кімнатки, умебльованої невеликим столиком і віденським стільцем на трьох ніжках.

Ледь заплющив очі, як у кімнаті з’явився покійний брат дядька Матвія. Він мовчки уп’явся в племінника кривавими очима… Заціпенівши від жаху, чекіст уздрів ще й одноокого чоловіка. Підійшовши впритул до Петра, той завдав йому страшного удару по голові. Впавши, Пташинський відчув його ногу на своїх грудях. Одноокий так сильно тиснув на груди, що Петро не витримав і… прокинувся. На грудях у нього принюхувався пацюк. Петро відмахнувся рукою. Пацюк миттю зіскочив і побіг у кут…

Пташинський знову взявся за «Капітал»…