Розділ «Невигадані історії»

— Але ви не бійтесь: є наказ вас не займати.

Настановивши в селі свою владу (ревком), червона частина наступного дня потяглася на південь — наздоганяти білогвардійців, які, биті українськими повстанцями, тікали до Одеси. На прощання залишили в лікарні і трьох своїх тифозних.

Попри владу ревкому, життя в Жашкові йшло своєю чергою: тут, як і раніше, найліпше «ходили» керенки та гривні, а за совіцькі й сірника не можна було купити.

Про харчування своїх хворих більшовики не потурбувалися. Отож ті допомагали закінчувати харчові припаси, що залишив для козаків полковник Алмазов, який продовжував свій шлях на схід у складі армії Михайла Омеляновича-Павленка…

А зустрілися знову Олекса Алмазов, тепер уже генерал-хорунжий Армії УНР, і козак Олексій Молодожоненко в Чехословаччині, в Подєбрадах, вже як студенти Української господарської академії.[998]

4. Мовчазний подвиг сотника Пругла

Змучені коні, ніби відчуваючи катастрофу, не везли, а несли батарею 1-ї Запорозької артилерійської бригади. Українська армія поспішно відступала під ударами червоних. Серед запорожців був і Андрій Глувківський зі Смілої, ще недавно старшина Добровольчої армії. Лише в липні 1920 року йому вдалося повернутися до своїх. Ще й чотирьох місяців не прослужив Андрій у рідній армії, а шлях його вже стелився на еміграцію. Була друга половина листопада 1920 року.

За декілька годин козаки побачили тьмяну і невеселу посмішку Збруча.

За річкою також була Україна, але «не та». Ту Україну поляки вже нахабно нарекли Польщею.

Ось і переправа.

Тільки тут з’ясувалося, що немає сотника Пругла. Він весь час відбивався в ар’єргарді від більшовиків, даючи можливість товаришам уникнути полону. Розшукувати його не було коли — пролунала команда переправлятися на правий берег.

Вже пізніше Глувківський довідався від сестри-жалібниці, яка випадково опинилася з Пруглом на тачанці, про останні хвилини його життя. Коли більшовики були на відстані тридцяти метрів, вичерпались набої у кулеметній стрічці. Тоді сотник без вагань вийняв пістоля й застрелився.

Ця смерть вразила Андрія, хоч і познайомилися вони недавно. Він часто згадував сотника Пругла, особливо тоді, коли колишні вояки української армії сварилися між собою, не бажаючи один одному поступитися навіть у дрібних питаннях, — замість того, щоб хоч на еміграції «злитися в єдину волю, в єдине бажання».

Андрій з болем думав про сотника Пругла, «який разом із переконаннями віддав своє життя та перейшов до рядів Наливайка й Тараса Трясила».

«Може, тепер, — казав Глувківський, — вони «з могили кличуть нас», кличуть з’єднатись на загальне «святеє діло», але ми не чуємо, не хочемо чути…»

На жаль, Андрій Глувківський у своєму спогаді «Останній день на рідному терені» не зазначив імені сотника Пругла. Та й ім’я самого Андрія випадково збереглося для нащадків.[999]

5. Спогади чекіста Пташинського

Петро Никифорович Пташинський народився 28 червня 1902 року в Одесі у сім’ї столяра. Всього в родині було п’ятеро синів і дві дочки. Рід Пташинських виводився від старости церкви в подільському селі Ободівка Івана Птаха, який внаслідок унії перетворився у Пташинського. По материнській лінії П. Пташинський також українець («Прабабка, бабка и мать были чистокровными хохлушками, бершадскими, ободовскими, гниванскими»).

Прадід (і дід Йосип Пташинський) брали участь у польському повстанні 1831 року, а дядько В’ячеслав — у польському повстанні 1863 року. В’ячеслава розстріляв, як писав Пташинський, «русский карательный отряд».

Попри те, що в родині культивувалася «повага до пам’яті предків», Петро вважав себе росіянином («Исповедуя православие, мы, младшие Пташинские, всегда считали себя по национальности русскими»).