Розділ «Невигадані історії»

У другий набір до Німеччини попав і мій брат Олександр. Коли переїхали польський кордон, то ешелон довго стояв і брат цим скористався, вийшов надвір ніби по своїй нужді… Вийшов на дорогу, спинив машину грузову, попросився до Холма. Польську мову він трохи знав. Отак і доїхав до Холма. Адресу батька він знав. І знайшов його дім.

Батька дома не було, а були гості. Вони взнали зразу, що це син Івана Макаровича. Всі його вітали. А тут незабаром і батько прийшов. Також зразу узнав свого сина. Батько його і цілував, і щипав, і кусав, і плакав, і радів.

Батько пишався сином. Олександр був культурний, вихований, грамотний. Не вмів тільки панночкам руку цілувати.

Отак брат і залишився біля батька. Поки жили у Польщі, то листи одержували часто. А після був перерив.

У 1953–1954 рр. був перший лист з Америки від Олександра, де він писав, що у них усі живі, здорові, але у нас вже не було ні дідуся, ні мами. Дідусь помер 1943 року, а мама у 1946 році.

Маму замучили. Їй ще більше стали докоряти батьком (тобто чоловіком. — Ред.). Вони думали, що батько робив на німців. Мамі виповнилося лише 50 років, як вона померла. Звичайно, були і добрі люди, які нам допомагали. Десь у 1960–1965 рр. бабусю забрала дочка до Шполи, де жила сама, а потім переїхали у Київ, де бабуся і померла. Труну привезли до нас додому, в Товмач, попрощалися і похоронили бабусю у Товмачі, біля дідуся. Листи від батька стали ходить регулярно, а потім і почав нам батько висилати посилки. А в 1981 році запросив мене до себе. І от я одчаялася поїхати в таку даль, бо так хотілося побачити батька. І я на 59 році свого життя побачила вперше свого дорогого і такого жаданого батька.

Поїхала я з меншою дочкою Валентиною. Зустріч була і тривожна, і радісна. Батько водив нас і в український ресторан, і в церкву, і український клуб, і до своїх знайомих. Батька дуже поважали всі українці, які там жили. Познайомив нас з паном, нині покійним, Михайлом Дорошенком, з його сином і невісткою. Батько був добрий розказчик. Як зачне розмовляти, то як вода в річці біжить, так біжать його слова. Де вони тільки бралися, ті слова?! І слова такі розумні, ділові. Батько говорив, щоб діти і онуки училися і пам'ятали, хто наші вороги. Говорив: «Бережіть Україну, не давайте на поталу її москалям». Зустріч була радісна, а прощання зі слізьми. Батько плакав, казав, що до нас уже звик, як тепер буду? Я говорю, ми ще побачимося, може, Ви до нас приїдете. Я б тільки хотів померти в Україні, каже, але боюся туди їхати, бо старий. Якби молодший, то поїхав би, може. Ще й повоював би, хоч словами, з цими москалями. Дочки мої обидві їздили, як дідусь був хворий…

Батько помер 20 березня 1989 року на 92 році життя (син Юрій твердить, що 19 березня. — Ред.). Царство йому небесне і земля пухом.

Марія Іванівна ТЕМЧЕНКО

м. Черкаси