Розділ «Невигадані історії»

Пташинському відразу не сподобався «цей маленький полковник», який намагався споїти його. Тож звернувся до отамана Чучупака:

— Піть мнє нєльзя, язва желудка данімаєт.

— Так це ж перші ліки проти неї, — з усміхом мовив Полтавець-Остряниця, — їх тільки не терплять наші вороги.

І Полтавець заспівав, як здалося чекісту, «неприємним високим голосом»:

Згинуть наші воріженьки,

Як роса на сонці,

Запануєм і ми, браття,

У своїй сторонці.

— Та годі тобі… Допанувались, — перебив його Чучупак.

На мить у землянці все стихло…

Тим часом Пташинський вже порахував, що за столами сиділо близько тридцяти лісовиків.

— Что ж, панове атамани, мєня пріґласілі банкєтовать ілі на сєрйозний разґовор?

— Всьому свій час, — відповів Чучупак. — Нехай хлопці побенкетують, добру пісню заспівають…

— Може, не доведеться їм більше співати і веселитися в житті, — знову вступив у розмову Полтавець.

Він явно намагався загострити обстановку за столом.

— Нє надо так мрачно, ґаспадін палковнік. Я віжу, здєсь в бальшинствє сідят маладиє хлопци. Бросят бандітствовать, і свєтлая жизнь пєрєд німі аткроєтся…

— Вистачить політики, — втрутився Чучупак. І заспівав красивим баритоном:

Ревуть, стогнуть гори-хвилі,

Синесеньке море,

Плачуть, тужать запорожці