Розділ «Невигадані історії»

З-за дерев вийшло троє. Осадили коня. Коли Пташинський зістрибнув на землю, йому зав’язали хусткою очі й кудись повели.

Підтримуючи попід руки, довго водили лісом. Врешті чекісту це набридло і він вигукнув:

— На кой чьорт ви водітє мєня па круґу?

— Ти б трохи потихше, не в гарнізоні ж, — почув у відповідь.

— От і прийшли, — кинув другий.

Пташинський зірвав з очей пов’язку і побачив, що стоїть на краю входу в землянку. Спустившись по сходинках, відчинив дверцята.

У схроні було страшенно накурено. Густий тютюновий дим висів суцільною хмарою. Важко було навіть щось роздивитися.

Несподівано хтось взяв чекіста за руку і повів до столу.

Пташинського посадили на покутті — під іконами.

Його очі почали помалу звикати до ядучого туману.

Кімната виявилася просторою, стіни її вибілені вапном. Три довгих столи були заставлені різноманітною їжею. У землянці сиділо чимало людей, від розмов яких аж гуділо.

— Полтавець-Остряниця, — промовив чоловік, що сидів праворуч, і потиснув руку.

— Чучупака,[1006] — представився сусід ліворуч.

— Вип’ємо за знайомство, — запропонували отамани.

— Вип’ємо, — відповів Пташинський, вважаючи, що відмова може образити і насторожити господарів (він ніколи до цього не вживав «зеленого змія»).

У цю мить залунала стародавня українська пісня «Закувала та сива зозуля».

«Эта песня про запевшую кукушку и хлопцев запорожцев, туживших и плакавших в турецкой неволе, — писав у своїх спогадах Пташинський, — была одной из любимых в семье родителей, и я взгрустнул, заслушавшись красивым ее исполнением».

— То що? Так і не познайомимося? — запитав Іван Полтавець, протягаючи гостеві склянку самогонки.

— Пєсня-то какая добрая, — відповів Пташинський і перехилив склянку.

Гидка смердюча рідина обпалила йому слизову горлянки. Одразу потягнуло на блювоту. Чекіст стримувався з усіх сил, щоб не оскандалитися…