Розділ «Невигадані історії»

Слід ще сказати, що наприкінці свого життя Петро Пташинський розчарувався у совєтській владі. Якось сказав своєму товаришу Борисові Устименку: «Если бы знали, чем это кончится, то мы бы царя Николку на руках носили». А на людях продовжував хвалитися, що охороняв Леніна, та й взагалі оспівував «революційну романтику».

Такого життєвого фінішу дійшов палкий борець за совєтську владу Петро Пташинський.[1007]

6. Подвиг юнака Ригузенка з Чорноліски[1008]

Наш Чорний ліс, в оточенні якого розташувалося і моє рідне село Веселий Кут, що в Знам’янському районі, служив повстанцям і фортецею, і домом, і сховом.

Був я тоді хлопцем років п’ятнадцяти-шістнадцяти, і в моїй пам’яті надовго залишилася подія, свідком якої я був.

Стояла післяжнивна пора 1922 року. У селі розташувався загін червоної кінноти. Стояли постоєм по сільських хатах. Бійці відпочивали, чистили зброю. Я з цікавістю приглядався до всього. Одного дня бачу: на вулиці якась метушня. «Бандітов вєдут!» — гукнув у двір один з будьонівців. Вибіг і я. В оточенні червоноармійців з гвинтівками навпереваги ішли… Ні, бандитами я б їх не назвав. Звичайні наші люди, українці: ні звірячих облич, ні патлатих голів, ні диких поглядів. Це були повстанці, або, як їх у нас називали, лісовики, добродії. Стомлені, схудлі. Руки їм заведено назад і зв’язано. Дехто босий.

— Судити будуть, — пронеслася чутка по селі, а потім уже й оголосили: «Ідіть на суд!»

Батько мій не пішов. І мене не пускав. Та я його не послухав.

Суд тривав два дні… Підсудні вели себе мужньо. Пам’ятаю запитання одного із членів трибуналу: «Советская власть везде стала твердо на ноги. Почему же вы вели эту безнадежную борьбу?» Один з підсудних відповів:

— Ми не визнаємо цієї влади. Вона московська, а ми хочемо вільної України. Ми ніколи не примиримося з чужим пануванням.

Тоді запитали й Ониська Бойка, бійця-лісовика:

— А ты признаешь советскую власть?

— Не діждете, щоб я її визнавав, цю кровожерну чужу владу. Слава Самостійній Україні!

Серед захоплених у полон виявився хлопчина, приблизно одних літ зі мною (років чотирнадцяти), — Ригузенко із с. Чорноліски, що між Цибулевим і Веселим Кутом. Його умовляли:

— Ты еще малолетний, несознательный. Сознайся: тебя подговорили идти в отряд? Ежели это так, трибунал тебя оправдает. Ведь у тебя еще целая жизнь впереди!

Та хлопець не здався:

— Ні, мене ніхто не підмовляв. Я стою за Самостійну Україну!

— Ну, смотри, сам подписал себе приговор.

А той «приговор» був один для всіх — розстріл. І я бачив, як його виконували. Усіх повстанців-лісовиків повели за село. Вбивали на тому місці, де колись був маєток пана Костинського. Стріляли в спину. Як зараз бачу: Онисько Бойко повернувся обличчям до катів і вигукнув: «Слава Україні!»

Рідним дозволили поховати розстріляних на кладовищі. На той похорон зійшлося все село.