Розділ «Невигадані історії»

Повернувшись до землянки, Пташинський застав її прибраною. Столи стояли чисті, самогону на них не було. Народу в землянці додалося, ніхто не курив і не розмовляв…

Говорив Пташинський впродовж шести годин… Не соромлячись у виразах, намалював перспективи подальшого життя партизанів. Мовляв, загибель їхня неминуча, мети подальшого продовження боротьби вже не існує, залишається звичайний розбій, грабежі, вбивства безневинних людей.

Юний чекіст був в ударі…

Дивно, що отамани дозволили ворогові вести пропаганду у своєму таборі. Та ще й, як виглядає зі слів самого Пташинського, йому не опонували, не заперечували. А Пташинського несло — він відчув, що віддаляється від краю прірви, де перебував дві доби.

— В бальшинствє свайом ви бєднякі і сєрєднякі, абманутиє лживимі лозунґамі… Нєзавісімой Україна может бить только в саюзє с рускімі рабочімі і крєстьянамі — ето ваши союзнікі і братья. Амністія дайот вам виход к спакойному мірному труду. Вся жизнь у вас впєрєді!

Балачкам про «московське братерство», звісно, вже ніхто не вірив, — не 1917 рік надворі. Всі вже встигли відчути на власній шкурі, що таке «московське братерство». Але виснаженість, безперспективність боротьби змушували шукати виходу із ситуації — не сидіти ж вічно у цьому просмерділому схроні!

Хоч і не вірили повстанці московським побрехенькам, та вірити хотілося.

Пташинського засипали питаннями. Всіх цікавило, чи насправді їх не переслідуватимуть, якщо вони погодяться на «амністію». Чи буде обчислюватися продовольчий податок їм так само, як і тим, хто не партизанив? Чи приймуть у ряди Красної армії тих, хто був «амністований», але боровся проти неї? Чи не позбавлятимуть права голосу «амністованих»?..

Відповідати на питання Пташинський припинив, коли аудиторія остаточно виснажилася… Час був пізній. Треба було поспішати в Мельники…

Дорогою через Мотрин монастир чекіст із радістю почув, що отамани та більшість козаків і старшин вирішили прийняти амністію… Не погоджувався лише Іван Полтавець-Остряниця — як і раніше, він був налаштований агресивно і хотів знищити Пташинського.

«Явку з повинною і здачу всієї зброї призначили на 4 липня…» Вживши заходів на випадок можливих ускладнень і несподіванок, Пташинський разом із Чекаленком виїхав у Головківку.

Піднялись на головківську гору. З пагорба відкрився чудовий краєвид на Холодний Яр. Пташинський побачив, як підтягуються вози під зброю, що її мали здати повстанці.

Час тягнувся повільно… Стрілки годинника вже підійшли до цифри чотири, а партизанів ще не було. Пташинський вже зібрався дати відбій, як раптом із лісу, піднімаючи густий пил, вискочили вершники. За ними з’явилася піхота.

Не доїхавши метрів двісті до пагорба, де очікували червоні, вершники спішилися. На ходу знімаючи шаблі та портупеї, вони направилися до уповноважених. На першу підводу полетіла зброя Чучупака, Гребенюка і Заболотного.

«О боги! — згадував Пташинський. — Яких тільки дурниць не зробить молодість на втіху і бурчання моралістів усіх часів?! Я повернув їм їхні шаблі та пістолети і поставив поруч зі мною. Це було для них повною несподіванкою, що підтверджувала щирість совєтської влади…»

У цей день зброю склало три отамани і «141 бандит».

За вказівкою Кременчуцької губернської трійки «амністовані» розпускалися по домах. Ті, що виявили бажання служити в Красній армії, направлялися в повітовий військовий комісаріат. Отаманів вислали під конвоєм у розпорядження Кременчуцької губернської надзвичайної трійки…

«Пізніше я довідався, — писав Пташинський, — що Чучупака працював заступником начальника повітової робітничо-селянської міліції… Десь на Канівщині, незабаром після відходу з Холодного Яру, знайшов свій кінець отаман Полтавець. При спробі переходу через Дніпро він і його поріділа банда була цілком знищена.

Після закінчення операції в Мельниках я побував у Мотронинському монастирі, де знову зустрівся і попрощався з товаришами по холодноярській операції Кошелєвим і Чекаленком… Порадившись, ми вирішили поставити крапку над бандитською «святинею», знищивши «систему оповіщення» про наближення до Холодного Яру частин і підрозділів Красної армії. Всі дзвони було знято і відправлено до Кременчука…»

Це визнання показує, що Пташинський не був впевнений, що його праця матиме тривалі наслідки. Йому не вірилося, що боротьба в Холодному Яру завершилася.