Розділ «Вояцькі біографії»

Степан Гупало був дуже здібним підлітком. Закінчив гімназію із золотою медаллю. Вчителі пророкували йому велике майбутнє. Але інакше вирішила совєтська влада: хлопця вбили за те, що був у лісі разом з братами. Злочин скоїв лісник, якого, звісно, не судили, а навпаки — нагородили одягом і пайкою хліба.[631]

Володимир Гупало виїхав до Астрахані. Працював на консервному заводі, згодом очолив його. Під час Другої світової на фронті отримав кілька поранень. Після війни повернувся в Астрахань, відшукав у дитячому будинку дочку (дружина загинула) та знову пішов на завод.

Олексій Гупало завербувався на Далекий Схід. Був капітаном риболовецького судна, а під час війни — командиром військового корабля, який японці потопили 1945 року.

«Але найбільше поневірянь дісталось тим, хто залишився на Вкраїні милій, — писала племінниця отамана Тамара. — Гупало Секлета (моя мама) 45 років пропрацювала в колгоспі, виконуючи як «куркулька» і сестра «бандита» найтрудніші роботи: орала, скирдувала за палички-трудодні, на які нічого не платили, та й трудодні бригадир Тюпа Єгор приписував своїй жінці та сестрам, так що робила за п’ятьох».[632] Померла Секлета 1 травня 1978 року після важких мук, спричинених крововиливом у мозок. «І життя було тяжке, і смерть нелегка».[633]

Тамара в дитинстві не раз плакала, коли бачила, як колгоспні посіпаки збиткуються над матір’ю. Та й саму Тамару у школі не раз ображав учитель, водночас секретар партійної організації колгоспу. «Ти чого так не мене дивишся? — не раз обурювався він. — Ану відвернись!» Мабуть, цей «вихователь» бачив у великих очах дівчинки докір за те, що він із дружками кривдить її маму.[634]

Михайло — наймолодший брат отамана. Коли він народився, Денис таємно прийшов з лісу. Взявши малого на руки, сказав: «Ми здобудемо для тебе вільну Україну, в якій ти будеш жити щасливо».[635] Та не так склалося.

Щоб заробити на хліб, дванадцятилітній Михайло цілими днями разом зі старшою сестрою Наталкою пиляв дрова на станції Водяна. Закінчивши згодом Водянську лісну школу, працював у Гутнянському лісництві об’їждчиком. «Декілька разів нападали на нього (дивом залишився живий) — мстили за старшого брата, не дивлячись на те, що Михайлові було чотири роки, коли загинув Денис».[636]

У роки війни Михайло врятував життя багатьом червоним партизанам, за що нагороджений орденами і медалями. «А серед тих партизанів могли траплятися і такі, котрі в свій час збиткувалися над Гупалами», — писала Тамара Демидюк.[637]

Михайло дожив до проголошення Самостійної України. Помер 1997 року, так і не дочекавшись реабілітації своїх братів-повстанців. Зате до смерті слухав, як комуністи нахабно брехали, що їхня влада була і є найсправедливішою.

«Не гладкими стежками пішла у світ рідня холодноярського отамана Дениса Гупала, — писала його племінниця Тамара. — З лихвою вистачало і кривд, і наруги, і цькувань. Чиновники більшовицької системи добре розуміли, що із працелюбних хліборобів, які сповідують віковічні традиції дідів і прадідів, які живуть у злагоді з людьми і природою, яничарів та перевертнів не виховаєш. Тому нещадно винищували їх, а у тих, хто вцілів, найпідступнішими способами намагалися витруїти почуття шани до свого роду, його добрих звичаїв і заповітів. Так підрубувалося коріння історичної пам’яті, національної свідомості, гордості за подвиги предків, що віддали своє життя за волю матері-України. І треба визнати, що більшовикам це значною мірою вдалося. Нині не кожний з другого покоління Гупалів береже в душі пам’ять про звитягу своїх дядьків».[638]

На думку Тамари Гупало, племінниці отамана, «держава, яка належно не вшановує і навіть не реабілітує лицарів Визвольних змагань, не має майбутнього».[639]

24. Звенигородський отаман Цвітковський

У добу Визвольної війни одним із найбільш відомих повстанських отаманів був сотник Цвітковський. Діяв він переважно на Звенигородщині, хоча його багряні сліди можна було знайти і на Уманщині, Таращанщині та й Канівщині.

Незважаючи на масштабність отамана (15 тисяч козаків мав він «у добрі часи» під рукою), за 85 років пам’ять про нього майже повністю вивітрилася. Ми навіть не знаємо його імені. Не знаємо і як правильно писати прізвище: Цвітковський чи Квітковський.[640] Невідоме й точне місце його народження.

Пам’ять про нього зберегли не так історики, як чекісти, зокрема автор цікавої книги «Шлях зрадництва й авантур (Петлюрівське повстанство)» Борис Козельський, до слова сказати, єврей за національністю (справжнє прізвище — Бернард Вольфович Голованевський). З українських джерел, у яких висвітлюється діяльність отамана Цвітковського, насамперед треба назвати спогади Івана Дубинця «Медвин горить».

Відомо, що Цвітковський був штабс-капітаном лейб-гвардії Волинського полку російської армії. Є свідчення, що він брав участь у Звенигородському повстанні літа 1918 року — як один з отаманів Вільного козацтва. Потім служив у Армії УНР. Мав звання сотника. Після Любарської катастрофи українського війська він серед інших хоробрих вирушив у Зимовий похід. Пробившись на рідну Уманщину, увійшов до складу Гайдамацького полку Омеляна Волоха і, нібито за завданням Симона Петлюри, вступив до партії боротьбистів — так принаймні писав чекіст Борис Козельський.[641]

«Маючи певне провокаційне завдання, — продовжував Козельський, — Цвітковський влився до 60-ї (совєтської) дивізії й… почав готуватись до виступу проти радянської влади».[642] У цьому йому допомагали організатор Уманського повстанського комітету Петро Дерещук і брати Рендо: Петро (голова «Просвіти»), Гнат (господар явочної квартири), Павло (священик) і Олександр («колишній контррозвідник»), який постачав зброю. В Умані сподвижниками Цвітковського були також Одинець, Моргун-Моргуненко та Марія Крамаренко. Діяли підпільники «за директивами Петлюри». Так стверджував інший чекіст, Семен Дукельський (також єврей за національністю).[643]

Підпільники мали намір дезорганізувати запілля Красної армії і сприяти просуванню в глиб України польських та українських частин, а також захоплювати владу напередодні вступу союзників у ті чи інші міста.[644]

Тож одного весняного дня Цвітковський «несподівано» покинув лави «непереможної» Красної армії і перейшов у підпілля. Невдовзі він гучно «легалізувався» — на чолі загону, який сформував Уманський повстанський комітет. «Загін цей… являв собою вершок Уманської повітової організації», — писав Борис Козельський. Становив 25 кінних і 60 піших. Із цим відділом Цвітковський перебазувався на Звенигородщину.[645]

1920 року більшовицька мобілізація у Звенигородському повіті практично була зірвана. Медвинська, Ісайська, Богуславська, Виноградська, Боярська та інші волості взагалі ухилились від мобілізації. Хлібороби воліли перебути червоне лихоліття в лісі. «Бути бандитом куди краще, ніж червоноармійцем», — підсумував сумно Борис Козельський.[646]