Розділ «Вояцькі біографії»

До Цвітковського в ліс пішли селяни і козаки з Боярки, Винограда, Писарівки, Порадівки, Шушківки, хутора Харченків, Брідок, інших сіл і містечок. Із цих збігців Цвітковський сформував два полки — Виноградський і Боярський. Із цією силою й рушив він на Звенигородку. «Бандитський наступ відбили, — писав Б. Козельський, — та Цвітковський засудив на вогонь цілу низку районів і без жалю нищив усе, що тхнуло радянським духом».[647]

Після поразки Медвинського повстання, яким керував отаман Хома Лебідь (справжнє прізвище Хома Сидоренко), повстанський загін медвинців на початку вересня відійшов у район Винограда, Боярки та Лисянки. Тут отаман Лебідь (Сидоренко) склав свої повноваження (згодом він емігрував до Польщі), а медвинські повстанці влилися в загін Цвітковського. Його помічником став Платон Слуцький, син медвинського священика, зарубаного будьонівцями. Штаб очолив Микола Василенко (пізніше він написав спогади «Мова про пережите»).

«Збільшивши свої сили, — продовжував Козельський, — Цвітковський досить далеко поширив межі своєї руїнницької діяльности, охопивши цілих три повіти: Звенигородський, Таращанський і Канівський… Селянство, у свідомість якого в’їлася партизанщина, не хотіло миритись із думкою про потребу перейняти на себе такі тяжкі повинності, як військові. У відповідь на оголошену мобілізацію почалося геть-чисто скрізь дезертирство. Дезертирство 1920 року мало приблизно такий самий характер, як повстанчество 1920 року. Цілі села й волості ігнорували накази про мобілізацію, а коли робили спроби провести їх примусово, сила дезертирів ішла в ліс і поле. Дезертирство стало очевидною пошестю, що ширилася по всіх українських селах».[648]

Наскільки поширене було «дезертирство», видно хоч би із сили Цвітковського. У двох волостях, за твердженням більшовиків, він сформував «п’ятнадцятитисячну банду, яку становили виключно дезертири».[649]

Слід зазначити, що імперські історики невиправдано вживають термін «дезертирство», адже згідно з міжнародним правом населення окупованої території має право відмовлятися від служби в армії завойовників. Тобто змушувати поневолений народ служити в окупаційній армії є злочином. Та що для москалів міжнародне право, коли злочинство для них давно стало державною політикою…

Попри те, що вже дихнула прохолодою осінь, Цвітковський продовжував шукати зачіпки з червоними. У жовтні побив їх у селі Буки. 7 і 21 листопада він наскочив на них у Лисянці, а в с. Сидорівці відібрав у москалів награбований цукор, вступив у бій із ними біля села Бужанка.

Пропагандистським відділом у штабі отамана Цвітковського кермував бандурист Антін Митяй.

Учасник революції 1905 року та політичний засланець Антін Митяй (по-вуличному Петюх) відіграв помітну роль у національному освідомленні Медвина і навколишніх сіл. Навколо Митяя в 1917–1920 роках об’єдналися медвинські селяни, інтелігенція та старшини. В іншому, нечисленному, «медвинському таборі» були євреї та кілька приблуд-росіян. Напевно, і хтось із малоросів пристав. Саме в хаті Митяя й містився штаб Медвинського повстання.

Бандурист «бачив украй погано, і то в сутінках». Причиною стало те, що в дитинстві задивився на жнивове сонце і воно «спалило (йому) очі». Попри це, їздив Митяй на коні, мав пістоля і шаблюку, а за плечима у торбі возив бандуру. Його завжди охороняло кілька козаків. Отаман Цвітковський, як бачимо, цінував бандуриста, тож і оберігав його.[650]

Бандурист часто виступав перед повстанцями і селянами, «бо краще ніхто не міг промовити слова і ніхто не міг промовити його з таким серцем, як… Антін». Так стверджував медвинський повстанець Іван Дубина (Дубинець). «Розповідаючи селянам про історію та долю України й українського народу, він тут же грав на бандурі козацьких дум і пісень. Своїми промовами і піснями Антін Митяй підтримував «волю до боротьби за своє національне визволення». Вмів він викликати у селян і сміх, і сльози.[651]

Відомо, що Митяй грав думи «Маруся Богуславка», «Буря на Чорному морі», «Смерть козака-бандуриста» і багато народних пісень. Знаємо й те, що Митяй в українському війську був принаймні від 1919 року — воював на бронепотязі «Хортиця» та у повстанських загонах на Харківщині…

Але доля борців за волю України, як правило, закінчується у ворожих лещатах… Потрапив у пастку й Антін Митяй. Сталося це в селі Семенівка Лисянської волості. Не бажаючи потрапити до московських рук, Антін пустив собі кулю в чоло.[652] Це була велика втрата для повстанців… І хоч бандуриста козацтво не вберегло, та бандуру вони все ж врятували…

Майже всі козаки Цвітковського мали коні. Одягнені ж були в більшовицькі шинелі й рогаті будьонівки. Під такою машкарою Цвітковський не раз заїжджав у села, де стояли червоні частини, зокрема і до Медвина. Часом селяни не могли розібрати, хто до них завітав — свої чи лихі люди.

Про це й написав Микола Василенко, начальник постачання загону отамана Цвітковського. «Незважаючи на те, що в обозі був гарний харчовий запас — як для вояків, так і коней, його мало використовували, хіба цукор, бо селяни нас дуже радо харчували найліпшим зі своїх харчів»,[653] — свідчив він.

Спочатку «при нашому вході в будь-яке село селяни поспішно старалися приховать якнайскоріше харчові запаси… — писав Василенко, — мені ж, як постачальникові загону, треба було вживати заходів для задоволення як козаків, так і старшин якнайліпшими харчами. Тож при першім намірі стрічав такі заперечення:

— У нас нічого нема, недавно у нас були якісь солдати і все забрали, все поїли…

— Та, може, ще що й для нас зосталось? А ви пошукали б, то, напевно, знайшли б. Хіба ж ви не знаєте, як то погано бути голодному, а ми сьогодні так зголодніли в бою з розбійниками…

Перед селянином виникала загадка, він помічав велику різницю між тими «солдатами», що все забрали та все поїли, і цими, що не дуже-то суворо просять поїсти, що ця ввічливість так різниться з тією настирливістю, а часом і погрозою. Тому-то дядько з ніяковістю пита:

— А скажіть, будь ласка, з яких ви будете?..

— А вам котрі подобаються більше? То ми з тих і є, — казав я.