Розділ «Вояцькі біографії»

Разом з холодноярцями Денис здійснив виснажливий рейд на захід, але совєтсько-польський кордон так і не перейшли. Повернули коней назад. Щоб вийти з-під удару червоних частин, розділилися на дрібніші загони.

Далі Денис боровся за свободу Батьківщини під командуванням отаманів Хвилі і Терещенка.

У січні 1921 року з Польщі до Чорного лісу, де зимував Гупало, прибув Микола Іванович Бондарук. Він привіз обнадійливу вістку: «За кордоном Армія УНР у 300000 бійців готова до повернення в Україну». Емісар стверджував, що уряд УНР підтримують чужоземні держави і незабаром в Україні встановиться влада УНР.[611] Та все це були оптимістичні брехні.

У березні 1921 року Гупало разом із козаками Загороднього приєднався до отамана Хвилі (Загородній лікувався після чергового поранення). В той час, стверджував Гупало, населення, незважаючи на червоний терор, «у більшості підтримувало партизанку, вірячи у зміну совєтської влади на Українську Народну Республіку».[612]

Та ось до лісових хащ докотилася вістка про «амністію». Микола Бондарук був «сильно проти амністії»,[613] закликав партизанів не вірити в неї, резонно запитував у тих, хто захитався: де поділися ті отамани, які вже здалися?!.

Перебазувалися до Холодного Яру. Разом із Пилипом Хмарою підпорядкувалися Бондаруку. У травні здійснили рейд під Черкаси. В Черкаському борі, витримавши кількагодинний бій із червоними частинами, змушені були розсіятися. На чолі півтора десятка козаків Денис Гупало пробився в Чорний ліс, де зустрівся із сотником Стодолею, який перед тим перебував у загоні Максима Терещенка. На пропозицію Стодолі об’єднали сили. Відділ збільшився до 30 козаків, серед них були і брати Дениса Іван та Степан. Базувалися в Чуті та Нерубай-лісі до червня 1921 року…

У серпні отаман Гупало здійснив наліт на самоохорону с. Коханівка. У вересні 1921 року витримав бій з червоними під Веселим Кутом та обеззброїв комнезамівців села Макариха, а в жовтні неподалік Знам’янки вступив у бій із загоном «по борьбе с бандитизмом».

Зиму 1921–1922 років перебув у лісі з братами. «В березні 1922 р. почали сходитися козаки, і на травень 1922 р. загін складався з 5 кінних та 12 багнетів».[614]

Вдалося з’ясувати прізвища таких партизанів отамана Гупала: крім його рідних братів Івана та Степана, у загоні були Кирило Грищенко з Єлисаветградівки, Мартин Дорошко з Миколаївки, Федір Момса з Єлисаветградівки, Юхим Щербин із Шамівки, Іван Гречаний з Миколаївки, Овдій Трихманенко з Цибулевого, Василь Шерепа з Орлової Балки, Федір Шерепа з Орлової Балки.

У партизанів було лише семеро коней, двоє з них ще нещодавно належали «отряду по борьбе с бандитизмом», а кінь Гупала — комісарові Знам’янки. Двох роботяг взяли у селян, одного потім повернули. Хотіли віддати і другого, але селянин із Шамівки відмовився забрати назад свого коника — боявся, що запідозрять у зв’язках з лісовиками.

Читаючи газети, Денис переконався, що Армія УНР існує і що готується фронт проти більшовицької Росії. «Я вирішив очікувати, — говорив він, — сидячи конспіративно, обмеживши діяльність лише здобуттям всього, що необхідно для існування загону».[615]

А мрією було виїхати з лісу і більше не переховуватися. Денис сподівався на переміну в політичній ситуації. Цю надію підтримували совєтські газети, в яких писалось про Генуезьку конференцію. Російські журналісти бідкалися, що «з нас (з Росії. — Ред.) на цій конференції зідрали сорочку, а на Гаазькій — здеруть шкуру».

Повідомлення преси про ізоляцію Росії давали надію. Але нещадний терор проти хліборобів таки зробив свою справу: попри негативне ставлення селянства до совєтської влади, і до лісовиків ставлення змінювалось на вороже — навіть «у районах минулих партизанських операцій».[616]

У травні 1922 року Денис Гупало визнав загальне командування отамана Ларіона Загороднього. Активність повстанців різко зросла. Тоді більшовики пішли на безпрецедентний — навіть для їхнього нелюдського режиму — крок: оголосили лісовий район між станціями Хирівкою та Змам’янкою, де діяли отамани, поза законом. Більшовицький документ зазначав: «Всех, кого застанут здесь, расстреливают на месте».[617]

У липні 1922-го між Загороднім і Гупалом виникло непорозуміння — ніби на підтвердження приказки, що і святі сваряться. Отамани не могли дійти згоди у питанні тактики. «Я, — говорив Гупало, — стояв за конспіративне перебування і був проти проведення терористичних актів… аби масовим терором не привертати уваги червоних частин і не підводити під терор із боку «соввласті» селян». Денис хотів обмежитися «невеличкими операціями для добування засобів для існування». Загородній дотримувався протилежного погляду: продовжувати нещадну боротьбу проти червоних і зривати збір «продподатку».[618]

Хоча до згоди так і не дійшли, але акції продовжували здійснювати спільно. Між станціями Трепівкою і Хирівкою отамани зупинили потяг, із боєм здобули коней під Знам’янкою та ще чотирьох під Пантаївкою. Тоді, знову на перегоні Хирівка — Трепівка, зупинили товарняк. Вилучили п’ять підвід сухої риби. Оскільки наступав світанок, повстанці почали відходити до лісу. Несподівано побачили пасажирський потяг. Спинили і його. Загородній перевірив документи. Виявивши трьох чекістів, без вагань відправили їх «до небесної канцелярії».

Рибу привезли в Нерубаївський ліс, заховали її і поїхали пасти коней. Коли повернулися, риби не виявилося: її забрала міліція с. Михайлівка, що стежила за партизанами. «Це нас розсердило, і ми вирішили покарати їх… З цією метою ми сіли на коней і поїхали в Михайлівку».[619] Розігнавши міліціонерів, забрали рибу та ще й «прикупили» борошна, крупи, масла. Все це повезли до Чорного лісу…

Влітку 1922 року ЧК провело широкомасштабну таємну операцію, спрямовану на знищення української партизанки. Чекісти планували об’єднати та очолити повстанство лісостепової України, взяти на облік усі загони, отаманів, а згодом, як казали чекісти, «проізвєсті учьот» кожного повстанця. Чекісти планували (нібито для наведення дисципліни) знищувати всіх, хто не захоче їм підлягати. Головну роль у цій операції мав відіграти Петро Трохименко. Цей виродок представлявся командиром Чорноморської повстанської групи Гамалієм. Допомагав йому ще один зрадник — т. зв. начальник штабу сотник Завірюха (Степний, Терещенко, Васильєв).

Трохименко і Завірюха — колишні петлюрівці. Казали, що Трохименко за часів Петлюри був комендантом Єлисаветграда. Знаючи його ще як учасника Визвольної боротьби, партизани сприйняли цього чорта за свого. Хто ж міг допустити, що з квітня 1921 року Петро Трохименко став «сєкрєтним сотрудніком»?!

А Завірюха, в минулому підпоручник царської армії, був свого часу помічником подільського отамана Лиха-Дорошенка (начальником оперативної частини штабу 144-ї Надбужанської повстанської дивізії отамана Хмари-Годзиківського). Справжнє ім’я перевертня — Юхим Степанович Терещенко. Родом він з подільського села Рубань (тепер Немирівського району Вінницької області).[620] Ймовірно, саме він був організатором убивства подільського отамана Іполита Хмари-Годзиківського на початку травня 1921 року…