Розділ «Вояцькі біографії»

У «Спеціальному зведенні № 1» чекістської справи «Заповіт» йдеться про першу зустріч між сексотом Завірюхою-Терещенком (Степним) і Денисом Гупалом. Сталася вона 6 серпня 1922 року. «В 7 час. вечера вышли на просеку и увидели едущих к ним навстречу троих всадников… — писав Терещенко. — Лютый со Степным пошли к ним навстречу. Всадники подъехали ближе и, держа винтовки наизготове, спросили, кто они, и предложили положить оружие. На окрик Степной назвал себя и Лютого, после чего всадники подъехали вплотную, слезли с лошадей, поздоровались.

Степной предложил им немедленно вести себя к отряду, так как он хочет видеться с их атаманом. Тогда один из них, лет 35-ти (насправді йому було 24 роки. — Ред.), видный мужчина с полуаршинным оселедцем, ответил Степному: «Сядемо і поговоримо тут, а до загону не поїдемо, оскільки я вас не знаю і вам не вірю. Я — отаман Гупало-Гарасько… Взагалі не спішіть, оскільки, можливо, я вас з лісу не випущу…»

Беседовали долго и в конце концов договорились до того, что он изъявил желание подчиниться штабу группы. И только благодаря тому, что вспомнил атамана Лютого, у которого был козаком (у Степовій дивізії. — Ред.)».[621]

Ялисей Лютий (справжнє прізвище Черевик) — у 1920 році отаман Першого кінного полку Степової дивізії, досвідчений катеринославський підпільник, побратим Костя Блакитного та отамана Іванова — на цей раз прикро помилився, довірившись сексоту Завірюсі. І сам того не відаючи, допоміг чекістам проникнути в українське підпілля Чорного лісу і Холодного Яру. Москалі використали його для прикриття своїх підступних планів. І не прорахувалися. Денис повірив Завірюсі тільки тому, що той прийшов із Лютим — колишнім командиром кінного полку Степової дивізії.

Гупало сказав Завірюсі, що перебуває в лісі з 20 козаками конспіративно. «По его словам, уже 2 года как он не имеет никакой связи с закордоном… Козаки его вооружены великолепно, одеты с иголочки, на хороших конях… Гупало-Гарасько… простой козак, блондин, среднего роста, сын крестьянина, политически грамотен, энергичный, жестокий, одет в защитное, на голове длинный, до плеч, оселедец, лошадь отобрана у начальника Знаменского гарнизона».[622]

Гортаючи сторінки справи холодноярських отаманів, я наштовхнувся на «накази» провокаторів Гамалія і Завірюхи. Написані вони надзвичайно добре: емоційно, патріотично, «з болем у серці». Ці накази, безперечно, піднімали дух козацтва.

Трагічний парадокс: чекісти підбадьорюють повстанців на подальшу боротьбу за Самостійну Україну. Неймовірно, але найсвятіші слова про обов’язок перед Батьківщиною були використані проти неї ж та її оборонців.

Ось так званий наказ № 5 «Військам Чорноморської Повстанської Групи»: «П’ять років тягнеться велетенська боротьба за Волю, незалежність Краю, — писали провокатори. — Сотні, тисячі лягло від Дону аж (до) Карпат кращих синів України. Все, що було чесного, в кого тече в жилах кров могутніх лицарів-дідів, повстало до боротьби. Вони залишили сім’ї, вони відмовились від персонального життя, вони йшли не для наживи, а боротися за волю… Страшний і тяжкий тягар взяли на себе ті, що вийшли до активної боротьби. Страшенна відповідальність перед Краєм за попалені села і знищені сім’ї. Через це кожний Отаман, кожний старшина, кожний козак повинен провірити кожний (свій) крок… Панове Отамани, старшини і козаки!.. Пам’ятайте, що Ви є цвіт і гордість нашого лицарства… Ганьба і смерть всім зрадникам Краю і справі».[623]

Не хочеться й вірити, що святі слова про необхідність збройної боротьби за національні права написані з метою знищити українських підпільників! Яка зла насмішка долі!

Спершу Гамалія обіцяв лісовикам, які чекали координуючої руки, провести всеукраїнський з’їзд отаманів, який буцімто і вирішить питання про загальне повстання. Але не все клеїлось у чекістів, тому вони вирішили провести «груповий з’їзд».

У наказі № 10 вказано дату і місце проведення цього, організованого чекістами, зібрання: 29 вересня 1922 року, Звенигородка. Сюди мали прибути командири дивізій, полків і керівники підпільних організацій.[624] Вороги планували одним ударом обезголовити повстанців Холодного Яру, Єлисаветградщини та півдня України.

І ось настав той нещасливий день. Отамани Гупало, Загородній, Голик-Залізняк та їхні ад’ютанти вирушили в дорогу, наприкінці якої їх чекала пастка. Денис відчував небезпеку, закликав Ларіона Загороднього не їхати на той «з’їзд», але фатальна помилка Загороднього затягнула у пастку і його самого, і його побратимів: Голика-Залізняка, Дениса Гупала, Тимофія Компанійця, Василя Ткаченка і Олексія Добровольського.

У Звенигородці під час арешту у Дениса було вилучено револьвер-наган № 44956, австрійський карабін, кавалерійську шашку, гранату «лимонку», гаманець із документами, 100 мільйонів совєтських карбованців, 15 карбованців золотом, срібний годинник із простим ланцюжком.

Зі Звенигородки арештованих отаманів відправили до Києва — до Лук’янівської в’язниці. Коли на допитах Дениса запитали, чому не піддався на амністію «соввласті», відповів: «Вважав її (соввласть. — Ред.) чужою і ворожою».[625]

У січні слідство було закінчене. Ось уривок із висновку у справі 446/7971 від 16 січня 1923 року на громадян Ларіона Загороднього, Мефодія Голика-Залізняка, Дениса Гупала, обвинувачених «в бандитизме, организации и участии в вооруженном восстании против Советской власти»: «Перед судом Революционного трибунала стоят три наиболее видных рыцаря бандитизма… Атаманы Загородний, Зализняк и Гупало и их отряды, как наиболее живучие, долгое время уходили из под удара красных частей. (Они) свили себе гнезда в упомянутых выше лесах и до последнего времени продолжали свой дикий разгул. 4 года эти рыцари лесов не давали возможности спокойно проводить советское строительство на довольно значительной части территории Украины…»[626]

2 лютого 1923 року Надзвичайна сесія Київського губернського трибуналу ухвалила смертний вирок Денису Гупалу та його побратимам: отаманам Ларіону Загородньому, Мефодію Голику-Залізняку, полковнику Костянтину Здобудь-Волі, козакам Олексію Добровольському, Юрію Дроботковському, Тимофію Компанійцю, Іванові Ляшенку, Василеві Ткаченку та члену Холодноярського повстанського комітету Григорію Яковенку.

Коли «судді» запитали у Дениса, чи має яке клопотання, він попросив не переслідувати рідню. Його запевнили, що родину не чіпатимуть, та слова, звісно, не дотримали. Сім’ю з малолітніми дітьми з хати вигнали-таки…

У родині Гупалів ім’я Дениса завжди вимовляли пошепки. Ніхто не знав про його долю. Не знали, що загинув під час повстання у Лук’янівській в’язниці 9 лютого 1923 року. Думали, що емігрував.[627]

Більшовицька влада не тільки знищила Дениса Гупала, а й зруйнувала всю його родину. У батька Мусія «власть» тричі відбирала оброблену родючу землю. «Давала натомість пустирі, які він знову перетворював на придатні для вирощування сільськогосподарських культур ґрунти. Тільки завдяки виснажливій праці достаток повертався до родини. Потім Мусія двічі «розкуркулили». Спершу він сам відвів корови і воли, а другий раз уже не було що… Тоді «доблесні» комсомольці вигнали багатодітну сім’ю з хати, малолітніх дітей посадили на воза, а так як не було взуття, то обмотали ноги ряднами».[628] Коли Гупали повернулися, щоб щось взяти із погреба, то «нова власть поставила замок на погріб, а їх вигнала з двору».[629]

Івана Гупала «заарештували у Знам’янці, але він зумів вирватися з рук чекістів. Згодом виїхав з рідних місць і влаштувався механізатором в одному з радгоспів Харківщини». Загинув під час Другої світової війни у боях проти німців за Харків.[630]