Розділ «Вояцькі біографії»

1. Ат. Завгородний с начала 1919 г. начинает вести партизанско-бандитскую работу… Действия Завгороднего не самостоятельны, он работает по указаниям и инструкциям закордонного петлюровского штаба… Наиболее яркими моментами бандитской деятельности Ат. Завгороднего можно считать следующие: бои с Красными войсками под с.с. Тылиткой, Хайковкой, Пастырским, аналогичные бои под с.с. Бовтышка и Разумовка в марте 21 г., налет и разграбление с. Матвеевка, захват 35 лошадей, бой с красными войсками под Лебединским монастырем в марте 1921 г., непрерывные бои с красными частями в апреле 22 г., остановка и ограбление поезда между ст. Цыбулево и Фундуклеевкой, сопровождавшиеся зверскими убийствами, — в апреле 22 г., аналогичный налет и разграбление поезда на тех же станциях — в мае 22 г., остановка и ограбление поезда на ст. Хировка — в июне 22 г., налет на с. Федварь, грабежи и убийства в этом селе — в июле 22 г., остановка и разграбление поезда на ст. Фундуклеевка в августе 22 г., целый ряд зверских убийств, расстрелов, грабежей и поджегов — вот вкратце «революционная» деятельность атамана Завгороднего…»[559]

18 січня 1923 року Загородньому висунули офіційне обвинувачення в бандитизмі, організації та участі у збройному виступі проти «советской власти» (ст. ст. 58, 64, 65, ст. 75, ч. 1 і ст. 76, ч. 1).

2 лютого 1923 року Надзвичайна сесія Київського губернського трибуналу постановила розстріляти Ларіона Загороднього та його товаришів: отаманів Мефодія Голика-Залізняка та Дениса Гупала, полковника Костянтина Здобудь-Волю, сотника Юрія Дроботківського, козаків Олексія Добровольського, Тимофія Компанійця, Івана Ляшенка, Василя Ткаченка, члена Холодноярського повстанського комітету Григорія Яковенка. А талановитому інженеру Леонідові Мушкету дали 10 років ув’язнення.

9 лютого 1923 року о 8 год. 30 хв. в камері № 1 Лук’янівської в’язниці Києва, де утримувалися засуджені до розстрілу холодноярці, під час роздачі вранішнього окропу арештанти заволоділи револьвером охоронця і, проникнувши з камери до коридору, а звідти до канцелярії тюрми, захопили 14 рушниць і набої до них. «Та начальник варти, поки вдушили його, встиг ще вистрелити. Варта на подвір’ї повернула кулемет на вихідні двері й, тільки вони до виходу, — відкрила вогонь по дверях. Вискочила з другого будинку вартова сотня, оточила тюрпод. На двері навели ще один кулемет. Вернулися вони назад на поверх. Забарикадували сходи, самі з рушницями до вікон.

Як вони уявляли собі ту втечу — важко зрозуміти! Посеред міста у білий день, вартова сотня, касарні близько, чекісти, міліція… А от ризикнули — не мали, правда, що й губити. Наспіло ще військо, оточують тюрпод, а вони з вікон кладуть одного по одному. Стріляють рідко, щоб кожен набій даремно не пішов. Ті по вікнах вогонь відкрили з рушниць і з кулеметів. І в наші камери кулі летять. Полягали ми на підлогу, слухаємо, що діється.

Відмикають всі камери: «Виходь, хто хоче, — тюрпод підпалюєм!»

Підпалили сінники з тапчанами у своїх камерах. Почали підлога й вікна горіти. В тюрподі дим — дихнути не можна. Мабуть, думали, що у диму і замішанні вдасться декому прорватися до міста. Тим часом приїхали на авто пожежники і загасили вогонь.

Бій продовжувався. Ті, що мали рушниці, стріляли; хто не мав — посідали в коридорі й розмовляли собі, наче не їх смерть дожидала.

Майже чотири години серед Києва точився бій…»[560]

Коли безвихідь стало очевидною, отамани стали прощатися

— Загородній! — звернувся до товариша Чорнота. — У тебе револьвер?.. Ставай проти мене, я собі теж у револьвері залишив.

«Поцілувавшись, стали посеред коридору парами, один проти одного. Похмурий проти Загороднього, біля них — інші отамани Холодного Яру, за ними козаки-холодноярці та інші повстанці. Кожний тримав однією рукою свою рушницю, іншою — направляв цівку товаришевої рушниці собі в серце.

— Ну, готово? — радів чогось похмурий. — Увага! Живе Україна! Один! Два! Три!

Шістнадцять тіл впало на підлогу».[561]

Загалом під час повстання у Лук’янівській в’язниці загинуло 38 чоловік. Згадаємо їхні імена: Добелас-Панок Едуард Юрійович, Пичкулич Петро Петрович, Жуковський Семен Іванович, Пашков Павло Іванович, Заєць Іван Никифорович, Гуменюк Йосип Павлович, Ранцев Григорій Маркович, Левицький Іван Іванович, Захаров Сергій Сергійович, Левицький Федір Іванович, Татищев Сергій Павлович, Мельник Іван Васильович, Данилевич Семен Захарович, Листопад Ілля Трохимович, Красниченко Григорій Харитонович, Ножин Михайло Андрійович, Петренко Дмитро Йосипович, Пєвнєв (Півнів?) Григорій Харитонович, Якубовський Михайлович Іванович, Петриківський Микола Адамович, Погуляшенко Петро Ілліч, Калитюк-Гейша Григорій Костянтинович, Загородній Ларіон Захарович, Голик-Залізняк Мефодій Фокович, Компанієць Тимофій Архипович, Добровольський Олексій Трохимович, Здобудь-Воля Костянтин Якович, Цап Василь Дмитрович, Опока Микола Іванович, Турок Михайло Степанович, Гайовий-Грисюк Іван, Дроботковський Юрій Володимирович, Ляшенко Іван Якович, Черкас Корній Тимофійович, Куниця Михайло Антонович, Гупало Денис Мусійович, Олійник Григорій, Куценко…[562]

Невимовні страждання лицарів України на цьому не завершились: Батьківщина, за яку вони поклали свої буйні голови, вперто не визнає своїх героїчних синів. Переконливим свідченням цього є «Висновок в архівній кримінальній справі № 1136» начальника відділу прокуратури Київської області І. Ф. Ленчевського від 22 вересня 1994 року. Ленчевський дійшов висновку, що українські повстанці «злочинно діяли проти Робітничо-Селянської Держави в інтересах поновлення влади буржуазії на Україні», а «кваліфікація злочинних діянь… дана вірно, засудження їх являється обґрунтованим». Відтак Ленчевський постановив, що борці за волю України реабілітації не підлягають.

Великорозумний висновок старшого радника юстиції Ленчевського затвердив 4 жовтня 1994 р. заступник прокурора Київської області, державний радник юстиції 2-го класу В. С. Калюжний. Ось така — мізерна! — ціна «самостійній, суверенній і ні від кого не залежній» Українській державі! Держава устами яничарів ленчевських та калюжних говорить: «Не відстоюйте мене. Не захищайте. Бо це бандитизм».

Виходить, що захисники Вітчизни таки «не воїни», а «разбойники, воры. Пятно в нашей истории»? Ні! — відповідає Тарас Шевченко. «Брешеш, людоморе! За святую правду-волю розбойник не стане».

І все ж, доки душі українських отаманів перебуватимуть під арештом?..

Місце поховання холодноярців досі не виявлено. Та ніхто його і не шукає. Ніби і не за Україну віддали свої молоді життя Ларіон Загородній та його товариші…