Розділ «Вояцькі біографії»

Якось зробили наліт на Чорноліське лісництво, де Тиміш убив китайця, у якого забрав коня з сідлом. Й інші козаки роздобули у лісництві чотириногих друзів. Потім здійснили наліт на с. Дмитрівку, де в той час стояв штаб 25-го червоного кавалерійського полку. Москалі відбилися, довелося хлопцям тікати. Але вже невдовзі вони реабілітувалися, побивши красносільську міліцію…

Полонили Тимоша у Звенигородці разом з отаманом Загороднім 29 вересня 1922 року. При арешті чекісти вилучили у Компанійця браунінг № 10165, револьвер «Наган» № 100260, гранату «лимонку», російський карабін, кавалерійську шашку, годинник «Сута» та гаманці.[570]

На допитах Тиміш чи внаслідок наївності, чи внаслідок фізичного впливу виказав такі прізвища козаків загону Дениса Гупала: Кирило Грищенко з Єлисаветградки, Мартин Дорошко з с. Миколаївка, Іван Гупало, Степан Гупало, Іван Гречаний, Федір Момса з Єлисаветградки, Юхим Щербина із Шамівки, Овдій Трихманенко з Цибулевого, Василь Шерепа і Федір Шерепа з Орлової Балки, Гриць Довженко, Іван Голуб, Никифор Голий, Іван Сіроклин (Сірокінь?), — а також завгоспа Чорноліського полку Миколу Шуліку. Оскільки настала осінь 1922 року і багатьох повстанців уже не було в живих, то, можливо, Компанієць назвав прізвища вбитих товаришів…

2 лютого 1923 року Надзвичайна сесія Київського губернського трибуналу постановила розстріляти Тимоша Компанійця разом із його товаришами.

9 лютого він востаннє піднявся на боротьбу з катами. Під час повстання у Лук’янівській в’язниці Тиміш і загинув. У списку загиблих його прізвище значиться під № 25.[571]

Так закінчив своє життя безпартійний козак Тиміш з повстанського села Єлисаветградки, яке багатьох своїх синів і дочок поклало на вівтар Вітчизни.

22. Мефодій Голик-Залізняк, «залізничник» із Нерубай-лісу

Мефодій Голик народився у квітні 1897 року в с. Єлисаветградці Єлисаветградського повіту Херсонської губернії в родині колишнього кріпака Фоки Дементійовича Голика (1865 р. н.) із с. Михайлівка, що неподалік залізничної станції Цибулеве (тепер у межах села). Фока Голик все життя працював на залізниці. З кінця 1890-х років до 1921-го був бригадиром колії на роз’їзді Соснівка, що за 12 верст на південний схід від станції Фундукліївка.[572]

Дружина Фоки Мотря Данилівна (орієнтовно 1867 р. н.) була козачкою. Народила вона йому дев’ятеро синів (Петра, Мефодія, Григора, Івана, Григорія, Василя, Павла, Костянтина, Олексія) та дві дочки (Олександру і Зіну).[573]

Закінчивши однокласне училище в с. Соснівка Цвітнянської волості Чигиринського повіту, Мефодій ще дитиною (7–8 років) пішов працювати на залізницю. Тут, під гуркіт і свист паротягів, підростав. У грудні 1918 року, під час антигетьманського повстання, його як залізничника мобілізували до Армії УНР. Напевно, пішов до війська охоче, адже в час гетьманату (3 червня 1918 року) його брата Григора розстріляли німці. Братові інкримінували незаконне зберігання зброї (шість рушниць).[574] Отож настав час поквитатися.

Від 15 грудня Мефодій служив уже в Києві — козаком 1-го запасного полку 9-ї Залізничної дивізії. Збереглася посвідка, виписана курінним 2-го куреня 1-го імені Макаренка полку залізничників (від 28 травня 1919 р., № 199) про те, що М. Голик є бунчужним 4-ї сотні 2-го куреня. Є також пізніша посвідка про те, що Мехтод Голик служить хорунжим 4-ї сотні 2-го куреня 1-го імені Макаренка полку.

Інший документ стверджує, що у вересні 1919 року Голик лікувався від поворотного тифу у Проскурівському пошесному шпиталі Українського товариства Червоного Хреста. 15 жовтня його зі шпиталю виписано і звільнено від військової служби через хворобу. Але додому козак Армії УНР йти не міг, бо там панували денікінці. Тож він і далі відступав з українською армією, аж поки не опинився у «трикутнику смерті»… Зачувши звістку про формування нової армії під проводом Михайла Омеляновича-Павленка, яка мала прорвати денікінський фронт і йти на з’єднання з повстанцями, Мефодій зголосився до її лав. Був у Київській дивізії Юрка Тютюнника. Під час рейду по денікінських тилах його накрила нова хвиля поворотного тифу. Сталося це в Умані. Довелося Мефодію залишити армію, яка помандрувала далі. Лікувався він до 10 січня 1920 року, а потім, знесилений, поплентався додому. Тут потрапив під переслідування більшовицьких отаманів Коцура, Шостака і «Богдана-анархіста».[575]

«Під час обшуку, — згадував Мефодій Голик, — (у мене) знайшли Політичні Українські книжки. З того часу почали переслідувати мене як українця. Я втік до лісу і почав придивлятися, як… притісняли селянство. Не давали ніякого їм права. В яку установу не підеш, — не побачиш Українця, одні Великороси та Євреї. Українцям не дозволялося слова сказати. А якщо скажеш (далі неясно. — Ред.). Цими словами страшно настроювали селян проти Соввласті, другий який оратор приїде в село, — як не Єврей, то Великорос… Українців притісняли. Переховуючись у Лісі і дивлячись на таке тяжке селянське положення… я почав формувати загін і зв’язався з іншими загонами, які вже були на той час зформовані, наприклад, Хмари, Штуля,[576] Холодним Яром та іншими і почали… операції під Прапором Жовто-Блакитним Української Народної Республіки».[577]

Отож Мефодій Голик продовжив свій Зимовий похід — уже як отаман Залізняк. Тернистий повстанський шлях розпочався у лютому 1920 р. у Нерубай-лісі в загоні чорноліського отамана Пилипа Хмари. Залізняк отримав від отамана завдання творити сільські та волосні повстанські комітети і загони. Це й робив, зокрема сформував гурт із десяти козаків, який незабаром з’єднався із загоном Хмари.

Воював Голик на Єлисаветградщині. Вже на кінець березня його відділ нараховував 700 піших козаків. Тримав зв’язок із Холодним Яром. Оперував у районі Чорного лісу, лісу Чути, Мотронинської дачі, лісу Нерубай, у Холодному Яру, неподалік Кам’янки. Потім його загін влився до складу 1-го Чорноліського гайдамацького полку Пилипа Хмари, а Мефодій, залізничник за фахом, очолив полкову технічну сотню. Про це збереглася посвідка: «Уповноваження. Пред’явник цього старшина тихнічної сотні 1 Чорноліського повстанського Гайдамацького полку Нихтод Залізняк відправляється з козаками в села: Скаржинку (тепер Скаржинівка. — Ред.), Дев’ятку (частина Нижчих Верещак. — Ред.) та Соснівку для відібрання зброї і доставки в штаб полку, що підписом і прикладом полкової печатки посвідчується. 25 серпня 1920 р., № 27. Отаман полку (підпис), Начальник штабу (підпис), Осавул (підпис)». Печатка з тризубом.[578]

У вересні 1920 року, під час Знам’янського повстання, Залізняк організував загін до трьох тисяч осіб переважно з селян Єлисаветградки. Разом з отаманом Хмарою та полковниками Яковом Горбенком і Соловієм Голик-Залізняк на короткий час захопив Знам’янку. Після того як повстанці відійшли під тиском червоних, Мефодій Голик-Залізняк отаборився в Єлисаветградці (Єградківці). Тут він і прийняв бій. «Біля Казанської церкви, на краю села, звідки чекали наступу, спорудили оборонну лінію з ровів, бліндажів, барикад. На вулицях і дорогах було накидано борін, саней і всякого завалу, — згадував підхорунжий Чорноліського полку Михайло Дорошенко. — На головному відтинку командував Сидір Назаренко з помічником Момсою».[579]

На світанку ворожі війська з криками «ура!» увірвалися в село. А на вулицях перевернуті борони з гострими зубами! Кіннота зразу ж зупинилась, «виникло замішання, покалічені коні бокували, збивали інших і створили з самих себе і інших трагічну барикаду. В цей час із засідки повстанці били рушничним та кулеметним вогнем. Вибухали гранати і ще більше творили паніку у ворожих лавах… Ворог із великими втратами відступив…»[580]

За кілька днів москалі знову підійшли до Єлисаветградки. Почали обстрілювати її з гармат, а потім пустили піхоту. Щоб врятувати село, повстанці змушені були відступили у ліс Круглик та у село Цибулеве. Червоні зайняли Єлисаветградку і одразу почали кривавий бенкет. «Катували винних і невинних. Били вікна, виломлювали двері в хатах, грабували все, що було вартісніше, і врешті підпалили село…» Найбільше лютував начальник військкомату Купченко. «Він кожного, кого бачив, стріляв на місці. Так «робітничо-селянська» влада московських варварів закріплювалась і розправлялась з непокірними українцями…»[581]

Та підходила вже Степова дивізія Костя Блакитного і більшовики змушені були розступитися. Полк Залізняка влився до неї. Співпрацював Голик і з отаманами Яковом Мамаєм-Щирицею, Івановим, Лютим, Миколою Бондаруком, Іваном Савченком-Нагірним, Василем Квашею та Чорним Вороном (Білоусом).

Після того як Степова дивізія відійшла з Холодного Яру на південь, Залізняк залишився у рідній місцевості — командував пішою сотнею Чорноліського полку. Потім знову діяв самостійно: в Холодному Яру, в лісі Нерубай, Чутянському та Чорному лісах. На якийсь час об’єднався із загоном Миколи Кібця-Бондаренка в 65 шабель, в якому були Максим Терещенко і Клепач.