Розділ «Вояцькі біографії»

Іван Компанієць мав великий успіх у жіноцтва. Як із гумором казав Юрій Горліс-Горський, жінки «бігали до монастиря молитися до його чорних брів».[48] Власне, через жінку, «вдовичку» з с. Адамівки, що лежало на березі Дніпра по той бік дороги Черкаси — Чигирин, Іван і загинув. Десь у середині лютого 1920 року він поїхав до неї на побачення. Вже на зворотній дорозі потрапив у засідку коцурівців. Люди говорили, що, якби не осічка, залишився б Іван живий. Його роздягнули до підштаників, «персні познімали зі шкурою».[49]

Сотник Андрій Чорнота, побратим Компанійця, був просто розлючений, що Іван загинув «ні за цапову душу» — «із-за якоїсь задрипаної спіднички». «Думаєш, — говорив Чорнота Залізняку (Юрію Городянину-Лісовському), — багато Україна таких Компанійців має? Яке він мав право так безкорисно загинути?»[50]

Похорон був величним і надзвичайно велелюдним.

Відспівали Івана у Покровській церкві с. Мельників. Потім на руках віднесли до Мотронинського монастиря, на цвинтарі якого його і поховали.

Люди хотіли помститися коцурівцям за вбивство Компанійця.

— На Чигирин! Доки терпіти?! Смерть коцурівцям! — кричали вони.

«Отаман став на лаву біля могили і підняв руку з рушницею. Люди стихли.

— Брати-громадяне! Ворог вирвав із наших лав одного з найкращих борців, але не піддавайтеся справедливій жадобі помсти! Хай пам’ять про Івана Компанійця вічно живе в наших серцях. Залишимо мертвого мертвим, а живе діло — для живих! Скільки разів терпіла Україна поразку і страшну руїну через те, що сини її билися між собою в час, коли на неї насувався ворог ззовні! Про це стара гетьманська столиця, на яку ви збираєтеся, могла б найбільше оповісти… Тепер на Україну насунувся страшний ворог, який руйнує і обдирає наш край, безправно вбиває тисячі й тисячі наших людей… Але з очей селян спадає полуда і Україна буде боротися, щоб повернути те, що так нерозумно віддала. Ми зможемо перемогти тільки єдністю, дружним ударом на ворога! А коцурівщина сама загине, бо вона не має під собою ґрунту! Селяни Суботова чи Стецівки підуть разом із нами, коли вийдуть з-під впливу купи авантюрників, коли побачать, що це єдиний шлях до рятунку. Не з ними, засліпленими, нам боротися, щоб тішити цим ворога! Розходьтеся спокійно по домах! Готуйте і бережіть зброю! Будьте готові кожної хвилини стати під чорний прапор[51] Холодного Яру на захист своїх прав і України! Мусимо вернути їй радість і славу!

Зірвалося і довго не змовкало могутнє «Слава!». Коли люди вже замовкли, той гук ще деякий час повторювали яри…»[52]

Поки існував монастир, за могилою доглядала черниця — двоюрідна сестра Івана. Пізніше, за наказом місцевої влади, могилу розгорнули.

Місце поховання сотника Компанійця відоме, але досі ніхто не відновив його могили…

3. Брати Чучупаки

«Поряд із річищем, по якому біжать весняні та дощові води з Чучупаківського яру, до революції були двори трьох братів — синів старого Григорія Чучупаки: Юхима, Степана і Олександра. Хати тулилися одна до одної: економили землю. Григорій мав 6 десятин землі, і при одруженні кожен син одержав по дві десятини.

Степан, гарний на вроду, одружився на дочці грушківського дяка Сидора Лівицького Оксані. Першою в них народилася Варя (рано померла). А потім п’ятеро синів — Петро, Орест (загинув на Першій світовій), Василь, Олекса і Дем’ян».[53] У Юхима Григоровича теж було шестеро дітей — Автоном, Мотря, Михайло, Семен, Ганна і Гнат. Олександр Григорович також пустив у світ шістьох Чучупаків — Павла, Ганну, Палажку, Антипа, Федора, Грицька.[54]

Хоча Степан та Оксана Чучупаки були неписьменними, а все ж про освіту синів подбали. Старший, Петро, закінчив чотирирічну церковнопарафіяльну школу, потім Головківську двокласну вчительську школу, після чого вчителював у с. Вербівці. Тут організував хор і драматичний гурток. Навчання успішно продовжив у Київській консерваторії, набувши фаху вчителя співів. Працював наглядачем 3-го Київського двокласного училища та Київського міського училища № 11. Був знайомий із Миколою Лисенком. Довгий час у родині Чучупаків зберігалася вітальна листівка славетного композитора до молодого педагога.

Петро допоміг і своїм братам — Василю та Олексі — здобути освіту. Василь Чучупак учителював у с. Тимошівці, а Олекса в с. Рацевому на Чигиринщині. Коли розпочалася Світова війна, першим мобілізували Ореста: згідно із законами Російської імперії вчителі Петро, Василь й Олекса Чучупаки мали право на відстрочку. Орест загинув за чужі інтереси 1915 року під Краковом.

Врешті прийшла мобілізаційна повістка й до інших братів Чучупаків. Петро і Василь закінчили військові школи. Першого направили на Румунський фронт, а другого — до Білорусії. Олекса ж служив у Петрограді, де і взяв участь у Лютневій революції. Усі вони повернулися з війни: Петро і Василь прапорщиками, а Олекса — рядовим. І знову взялися вчителювати… Петро — в Києві, де в нього 1915 року народилася дочка Ліда, Василь — у с. Пляківці, а Олекса — в Мельниках. Батькам на господарстві допомагав Дем’ян, наймолодший їхній син, 1902 року народження.

Перший збройний відділ — для охорони скарбів Мотриного монастиря та Мельників — на прохання ігумені сформував Олекса Чучупак. Нараховував він 22 особи. Цей загін і став першою клітиною новітньої організації гайдамаків Холодного Яру.

Вступним акордом можна вважати бойову акцію у Зам’ятниці: козаки наскочили тут на економію пана Ярузальського, до якої німці звозили реквізовані у селян зерно, худобу, полотно та інші цінності. Полонивши небажаних гостей, хлопці роздали відібрані в селян харчі та худобу. А бранців зачинили у підвалах Мотриного монастиря. Але невдовзі зі Старої Осоти підійшла німецька частина з гарматами і кулеметами і змусила капітулювати відділ самооборони, а потім розформувала його.

Після цієї поразки мельничани звернулися до Василя Чучупака, щоб він став їхнім отаманом. Той мусив погодитися, бо часи надходили грізні й кликали всіх, хто не хоче нового поневолення, до зброї.