Розділ «Вояцькі біографії»

У березні у Звенигородці відбувся повітовий з’їзд Вільного козацтва. На ньому кальниболотського курінного обрали кошовим отаманом Звенигородського повіту. Слід відмітити, що на користь Гризла зняв свою кандидатуру перший організатор Вільного козацтва Никодим Петрович Смоктій.

На з’їзді ухвалено постанову, в якій зазначалося, що Вільне козацтво організується для оборони вольностей українського народу та охорони ладу, що Вільне козацтво є територіальною військовою організацією, до якої мають право вступати громадяни повіту, не молодші вісімнадцяти років. Зверталася увага, що до козацтва не можна приймати людей, ворожих українській справі, а також караних судом за злочини.

Юрій Тютюнник зазначав, що «вже тоді Вільне козацтво досить радикально підходило до питання українсько-російських взаємних відношень».[145] У той час коли соціалістичні вожаки Центральної Ради визнавали над собою юрисдикцію Петрограда, Вільне козацтво вважало Тимчасовий уряд Керенського урядом чужої держави. «Вільне козацтво весь час робило натиск на органи влади в бік якнайрадикальніших рішень у національному питанні».[146]

Як делегат від Звенигородського вільного козацтва Гризло брав участь у 2-му Всеукраїнському військовому з’їзді, на який з’явився в старокозацькому строї: жупані, шапці зі шликом, із шаблюкою, зрозуміло, з оселедцем. Інший делегат від Звенигородщини, Грицько Шаповал, виступив на з’їзді з промовою. «Вільне козацтво, — говорив він, — не просило дозволу (Тимчасового уряду. — Ред.) організовуватися, він нам не потрібний. Ми тільки відберемо наше… Якщо Вільне козацтво одержить наказ приїхати до Києва і взяти під охорону наші інституції, то ми це зробимо…»[147]

«Масу з’їзду складали т. зв. «мартівські українці», — згадував делегат з’їзду Юрко Тютюнник. — Революція зірвала полуду з їхніх очей, і вони побачили всю кривду, яка творилася над ними як над українцями… Любов свою вони вже віддали Україні. Для Росії залишалася одна ненависть. Любов до України не була ніжною любов’ю дитини. О ні! То була гаряча, не знаюча компромісу любов… Один натяк із боку вождів, що треба загинути в ім’я досягнення ідеалу, — і маси готові були жертвувати своїм життям знайденій Батьківщині… Та понад усім панувала ненависть до Росії. То була ненависть, що виникла наслідком до краю ображеного почуття власної гідності, ненависть наслідком образи найсвятіших, найідеальніших почувань масової душі… Революція зірвала тогу шляхетності з Росії, і замість ідеалу наші очі побачили потвору…

Національна революція набирала титанічного розмаху. Вона зовсім не хотіла рахуватися з майбутньою долею Росії. «Мартівські українці» з посвятою і навіть із фанатизмом неофітів чекали моменту, коли можна буде увігнати ніж не «в спіну рєволюциі», а в серце Росії… Інстинктивно вони відчували, що це треба зробити. Увігнати ніж в серце Росії негайно… таке було бажання. Хіба можна видобути з людської душі більшу ненависть? У стихійній ненависті до Росії була найбільша сила нашої революції».[148]

Не дивно, що Звенигородське вільне козацтво на чолі з кошовим Гризлом, не вагаючись, відгукнулося на заклик полуботківців скинути російську владу в Україні.

3 липня 1917 року в Петрограді підняли повстання більшовики. Кращої нагоди, щоб скинути російське ярмо (на цей раз демократичне), годі було чекати. Ще вночі 3 липня Микола Міхновський — організатор збройного виступу полуботківців — вислав гінця до штабу коша Звенигородського вільного козацтва з наказом у ніч на 18 липня роззброїти московські ешелони, які на той час перебуватимуть на їхньому терені, і вирушити до Києва на допомогу. Меншу частину козаків звенигородці повинні були вислати в напрямку Христинівки і Знам’янки — з метою захопити залізничні вузли і не допустити передислокації окупаційного війська.

Роззброївши росіян, козаки поспішили до Києва. Трохи не доїхавши до столиці, на станції Мотовилівка (згідно з іншою інформацією — на ст. Пост-Волинський), звенигородці дізналися, що вже немає потреби їхати далі. Вони, повні енергії і національного ентузіазму, змушені були повернути назад. По дорозі їм зустрілися ще кілька ешелонів вільних козаків, які поспішали на допомогу полуботківцям… Завернули й цих. «Цим першим наступом села на Київ кермував штаб Звенигородського коша на чолі з Гризлом».[149]

Зрозуміло, що агресивні національні меншини прихильно ставитися до української сили не могли. «Представники меншостей у Центральній Раді Рафес, Балабанов, Крупнов, Фрумін та інші при одній згадці про Вільне козацтво тратили рівновагу. Рафес говорив, що Вільне козацтво буде громити жидів. Він заклинав українську демократію Марксом і всіма святими, щоб вона знищила «ето шовіністічєскоє паґромноє казачєство».[150]

Долаючи неприхильність росіян та євреїв, повінь української стихії заливала села і міста. І була ця стихія не анархічна, а свідома порядку та ієрархії.

Щоб надати козацькому рухові всеукраїнського масштабу, Звенигородський кіш ініціював і разом з небагатьма іншими осередками забезпечив проведення Першого всеукраїнського з’їзду Вільного козацтва. Розпочався він у Чигирині 3 жовтня 1917 року. З’їзд перетворився на потужну маніфестацію українських національних почуттів, демонстрацію української сили. «Між прибувшими я зустрів декількох старшин в козацьких історичних одягах з кривими шаблями і пістолями за поясом, — згадував один із делегатів Яків Водяний. — Це були полковник звенигородський Гризло, полтавський полковник (прізвища не тямлю) та ще кілька невідомих мені сотників».[151]

Організатора з’їзду Семена Гризла було обрано Генеральним осавулом Вільного козацтва. Ярослав Пеленський стверджує, що в Чигирині звенигородця обрали Генеральним хорунжим…

Вже в грудні 1917 року особовий склад Звенигородського коша Вільного козацтва сягнув 20000 козаків і старшин. Така велика сила українського воїнства свідчить про рідкісний організаторський хист і великий авторитет полковника Гризла, який не марнував часу, як керівники Центральної Ради, а талановито оформлював «стихійний гін українських мас до організування українських збройних сил як єдиної запоруки національних прав».[152]

Звенигородщина стала військовим центром українського козацтва. До неї з усіх кутків тяглися зв’язки. Штаб Звенигородського коша Вільного козацтва перетворився на штаб об’єднаного Вільного козацтва південних повітів Київщини та Північної Херсонщини.

У лютому 1918 року через Звенигородський повіт пробивалися гарматні частини 2-го корпусу російської гвардії. Вільні козаки приневолили росіян скласти зброю та передати військове майно. Пізніше козацтво змусило демобілізуватися 6-й і 7-й драгунські полки російської кавалерійської бригади. Росіяни здали до 2000 коней, сідел і силу іншого майна та зброї.

«Особливо видатна операція Вільного козацтва (була) проти 8-ї російської армії в районі станції Бобринська, — згадував Юрко Тютюнник. — Тут були скупчені ліпші курені Звенигородщини, Черкащини та Єлисаветщини. Кількість скупченого поблизу станції Бобринської козацтва перевищувала 8000. Звенигородців було 4620; вони прибули з власною артилерією і кавалерією.

Бій тривав цілий день, при цьому обидві сторони зазнали значних втрат; він закінчився нічною атакою на росіян, по якій останні були розбиті й розбіглися в різних напрямках. Тут мало не був захоплений командант російських військ на Україні (Михайло) Муравйов… Під час операції звенигородцями командував Хведот Бондар (с. Кирилівка), черкасцями — Водяний, єлисаветцями — Кульчицький; всією операцією кермував штаб Звенигородського коша».[153]

Згодом в інтерв’ю газеті «Известия В.Ц.К.» Муравйов сказав: «Революційна російська армія пройшла Україну, змітаючи на своєму шляху все, що носило на собі ознаки буржуазно-шовіністичного сепаратизму. Одне наближення червоних військ примушувало повіти, а то й цілі губернії визнавати нашу владу. На Україні довелося натрапити на оригінальну організацію буржуазної самооборони. Особливо дався взнаки Звенигородський повіт, де український шовіністичний націоналізм збудував собі фортецю у формі так званого Вільного козацтва. Ця організація не тільки не допустила нашої влади в повіт, а, навпаки, сама перейшла до наступу, чим зробила чималу шкоду нашим військам. Я дуже шкодую, що мені не довелося зруйнувати це гніздо, втопити в крові тих, що посміли підняти руку на червону армію…»[154]

Ідеологію вільних козаків Звенигородщини пізніше — чітко і лаконічно — сформулював отаман Козацького куреня Звенигородського коша Вільного козацтва Гриць Шаповал: «Зметемо всю кацапню… Із землею змішаємо… І всім зрадникам те буде».[155]