Розділ «Вояцькі біографії»

Шквальний вогонь кулеметів і рушниць виявився повною несподіванкою для червоних. Із тих, хто уцілів, небагато намагалися оборонятися. Інші розбігалися, ховалися за насипом по той бік дороги. Микола з козаками вискочив із засідки. У запалі він не помітив, що кілька червоних залягло за горбком. Вони і відкрили несподівано вогонь. «Тієї нещасливої хвилини, — писав Михайло Дорошенко, — ворожа куля вирвала з повстанських лав найхоробрішого і найсміливішого лицаря — Миколу Степановича Бондаренка-Кібця. Упав із коня мертвим, але шаблі із своїх міцних та відважних рук не випустив. Він її символічно передавав і доручав живим борцям, щоб продовжували боротьбу за Волю і незалежність України».[138]

Михайло Дорошенко писав, що Кібець держак шаблі затис так, що довелося розгинати по одному кожний палець.

У цьому бою було вбито і командира 14-ї дивізії 1-ї Кінної армії Олександра Пархоменка. Захопили повстанці й «армійську скарбницю» та багато цінних документів. Було це 3 січня 1921 року.[139]

Поклавши Миколу на підводу, на якій ще недавно їхав «ґєрой ґражданской войни» Пархоменко, повстанці поспішно рушили. Їхали цілу ніч, намагаючись вислизнути з небезпечного району. По селах скрізь стояли червоні частини. Перед світанком дісталися в Надлак. Тут і зупинилися. Миколу занесли до школи, замовили у теслярів труну.

«Микола Кібець лежав у сосновій домовині, серед просторої шкільної зали, гарно убраний, готовий в далеку останню дорогу. Тяжко відходити на вічний спочинок, не здобувши волі України… — такі залишив свідчення Михайло Дорошенко. — По обіді заграла сурма і на дзвіниці жалібно залунав самотній дзвін. До школи зібралось повстанське товариство і багато місцевих людей, щоб віддати останню пошану безстрашному воїнові Миколі Степановичу Бондаренку-Кібцю. Козаки пройшли біля труни і віддали воєнний салют побратимові… Серед місцевого большевицького активу знайшлися такі, що не зорієнтувалися в події… Прийнявши повстанців за червоноармійців, вони хотіли переконати організаторів похорону не ховати з попом та хрестами, та ще й біля церкви. Але відповідь для них була дуже коротка… Того ж дня, тільки без священиків, поховали їх… і поза церквою».[140]

Миколу винесли зі школи Хмара, Загородній, Залізняк, Михайло Дорошенко (Вернигора) та ще двоє. Вони й стали в почесній варті біля могили. Через плече Пилипа Хмари висіла Миколина кобура. Коли священик закінчив відправу, до козацтва звернувся отаман Хмара:

— Більше року тому назад мені вперше довелося познайомитись з цією славною, відважною, тепер уже легендарною людиною — Миколою Бондаренком. На початку серпня 1920 року, коли почалось повстання, він більше як із сотнею вершників приєднався до повстання. Я на нього дивився із застереженням, просто приглядався і до його зовнішності, і до його хитромудрої поведінки… Гадав я, що це такий собі хитрун, а може бути, й підступник. Але згодом переконався, що дуже помилявся. Виявив, що це не хитрун, а дійсний патріот своєї Батьківщини, не обманець, а кришталевої чистоти людина, в якої щире серце, людина козацького роду, роду чесного та відважного, в якого з покоління в покоління плекалась любов до Батьківщини… Мало тепер роде наша окрадена земля таких синів, як Микола. Здібний вояк, непересічний приятель в небезпеці… Він завжди передбачливо і всебічно обмірковував свої дії… І завжди нападав. Перемагав, як не силою зброї, то хитрістю і спритом… Його несподівані напади, швидкість дій наводили страх на ворога і кидали в паніку цілі ворожі загони. Недарма дали вони йому прізвище — Кібець, бо він, як грім серед ясного неба, несподівано з’являвся хтозна- звідкіль і, зробивши спустошення, нагло зникав. І перед ним не раз тікали в паніці не лише малі загони, а й цілі будьонівські частини. Після зведення порахунків із Володимирським ескадроном за замордованих наших побратимів та за замучену в тяжких муках родину Кібець сказав: «Дякую Тобі, Господи, що намічений план я виконав, тепер я готовий на всі чотири вітри. Тепер легше буде мені помирати…» Важко нам, вірний друже Миколо, з тобою розлучатись. Хто ж нам буде розповідати так, як ти розповідав про нашу історичну бувальщину: про козаків-запорожців, про Мамая і його могилу, про кіш Дорошенка, про по полю розкидані могили… Тяжко нам тебе пращати і залишати в Надлаку, проте твоє коротке, але змістовне життя завжди буде прикладом для всіх нас. Дух твій бойовий, лицарський залишиться з нами на все життя. Ти помер славною смертю воїна, і за це тобі Слава і вічна пам’ять![141]

Ставши струнко, Хмара віддав честь. Тоді витягнув із Миколиної кобури червону китайку і накрив небіжчикові очі. Після цього попрощались й інші. Коли труну закрили, пролунала команда і всі виструнчилися. Над могилою схилився жовто-блакитний прапор. Тричі пролунав салют. Так біля церкви в Надлаку виросла нова могила борця за волю України. На дубовому хресті долотом зроблено надпис: «Микола Бондаренко, 1896–1921».

Недовгою виявилася повстанська стежка Миколи Кібця-Бондаренка. Та за цей час він устиг уславитися. Пам’ятаймо цього хороброго чоловіка.

8. Звенигородський кошовий Семен Гризло

Завдяки Іванові Макаровичу Гончару до наших днів дійшла надзвичайно цікава групова світлина, найпевніше 1917 року, — світлина драматичного гуртка с. Гусакового Звенигородського повіту. На ній — 19 козаків і козачок, а також мала дитина. Всі одягнуті святково: у вишиваних сорочках, хлопці — в шароварах і високих козацьких шапках, дівчата у намисті та вінках, в очіпку лише одна — дружина вчителя з с. Моринців. Всі молоді та юні, середній вік — близько 18–20 років. Збереглися і їхні імена: Грицько Оксененко, Параска Сіваченко, Павло Русалівський, Юхим Котенко, Сергій Вавела, Настя Русалівська, Купріян Козоріз, Оксана Русалівська, Грицько Харсун… Обличчя — чисті, спокійні. Молодь певна себе, своєї краси і чистоти. У третьому ряду в центрі — учасник гуртка з Кальниболота Семен Гризло. На лавці ліворуч сидить майбутня його дружина — Ярина Русалівська з Гусакового.

Яку виставу грали в той день гуртківці? Може, про нещасливу любов?

Чи знали вони, що доля готує їм не мелодраму, а багатоактову трагедію? Чи розуміли, що стоять вони на межі, коли треба брати до рук зброю і стріляти першим?

Які їхні долі? Чи всі вони після революції 1917 року опинилися по один бік барикад? Чи, може, хтось, піддавшись на більшовицьку агітацію, підняв руку на Батьківщину? В останнє повірити важко, адже з фотографії дивляться такі прекрасні обличчя української молоді.

Певно знаю лише, що учасник гуртка Семен Григорович Гризло з Кальниболота, козак із неслухняним русявим волоссям та закрученими догори вусами, став значною постаттю в історії нашої Батьківщини — першим кошовим відродженого українського козацтва.

Народився він, швидше за все, наприкінці 1880-х років. Служив на Чорноморському флоті. Брав участь у повстанні на броненосці «Потьомкін», за що був засланий до Сибіру. Повернувся на початку 1917-го. Належав до партії соціалістів-революціонерів. Мав організаторський талант, був енергійним і діловим. Звенигородський отаман Іван Лютий-Лютенко характеризував його як «дуже толкового, розумного чоловіка».[142]

Учасник революційних подій на Звенигородщині Іван Тримайло давав таку оцінку: «Гризло був здорової будови, красень-козак, чуприну носив підстрижену «під макітру», тобто по вуха. Він був сміливий і хоробрий — правдивий козарлюга… Гризло був щирої, доброї натури — бився за Україну, ніколи не числячись зі своїм життям. Коли дістане вістку, що вороги грабують селян, то не питає, багато ворожої сили чи ні, а зараз же кличе: «Брати, готуйтеся до бою бити нашого ворога!»[143]

А ось як оцінив Гризла інший його земляк — Юрко Тютюнник, який із великою ревністю ставився до успіхів отамана: «Невисокого зросту, русявий, дуже рухливий; років коло 30; до того часу був писарчуком при волості й, здається, деякий час учителем «школи грамоти». Він мав неабиякий організаторський хист, але малоосвічений, кар’єрист і недалекозорий. Служив при війську в обозі писарем та каптенармусом».[144]

Даючи цю характеристику, Тютюнник не зумів приховати своєї недоброзичливості: оце «писарчуком при волості» та «в обозі каптенармусом» він, зрозуміло, сказав не з метою підняти престиж Семена Гризла, а якраз щоб принизити враження від діянь звенигородського кошового на фронтах Великої вітчизняної війни проти російських окупантів.

Що б не казав про свого земляка Юрко Тютюнник, так чи інакше Семен Гризло ввійшов в українську історію як один із перших організаторів Вільного козацтва: вже в березні 1917 року він очолював його Кальниболотський курінь.