Розділ «Вояцькі біографії»

Полтавець-Остряниця залучив Каленика до Петроградського відділу Вільного козацтва. Невдовзі підбив його й інших відчайдухів взяти участь у нальоті на Історичний музей із метою відібрати стародавні козацькі прапори, а заодно і козацьку зброю. Експропріація українських скарбів відбулася успішно…

Напевно, активна діяльність петроградських вільних козаків була не до шмиги прихильникам «єдиного революційного фронту». Тож довелося невдовзі підполковнику Полтавцю-Остряниці тікати з Петрограда до Києва і творити збройну силу українського народу тут. Зокрема, взявся він за підготовку Першого з’їзду Вільного козацтва.

Полтавець-Остряниця належав до кола тих, хто завдяки своїм здібностям і творчій любові до України був здатний впливати на хід історії. Про цих небагатьох, «натхненних огнем любові до… історії українського народу», писав у своїх спогадах вільний козак Демид Гулай: «Ці одиниці — підполковник Іван Полтавець-Остряниця… підпоручник Міхновський… ветеринарний лікар Луценко і суддя Сергій Шелухін… та десятки інших… Не дивлячись на те, що вони в питаннях ідеологічного характеру були самітні, почали вони посилено стукатись у серця українців».[912]

Демид Гулай, змальовуючи невиразне українське національне лице революційного часу, коли мало хто мріяв про Самостійну Україну, писав: «Пригадую ті часи, коли й мені довелось розмовляти зі старшинами та вояками українського походження. У старшин національна свідомість — українськість — проявлялась хіба тим, що вони любіше співали свої пісні, шанували нашого генія Тараса Шевченка, дехто з приємністю пригадував оповідання Кащенка й інших письменників, що писали в своїх творах про лицарську славу та героїчну боротьбу козацтва за волю свойого народу і власну державу. Але у них і гадки не було, щоб ми, нащадки славних прадідів, використали революційний хаос та збудували державне життя».[913] А Полтавець-Остряниця додавав: «Здавалося, що меч та чужоземна адміністрація остаточно вирішили національну проблему на великій східній рівнині, змішавши всі народності докупи і витворивши загальний тип — общероса; але пригнічене національне почуття очікувало першої нагоди і — коли на зміну силі повіяло лише правом — Світ знову почув за національну пожежу на Чорноморських ланах».[914]

Одним із перших, хто підніс сірник до хмизу ображених національних почуттів, горами розкиданого по Україні, і був Іван Васильович Полтавець.

Народився він 26 вересня 1890 року у Суботові, колишній резиденції Богдана Хмельницького.[915] Суботівці відрізнялися від мешканців навколишніх сіл — і зовнішнім виглядом, і внутрішнім світом. Це були «люди високого зросту, сильної будови, чорноокі й темноволосі, в цілому суворо гарні. В мові були скупі, у висловах категоричні; ніколи не лаялися». Суботівці були горді — ніколи не брали невістки з чужого села «й дочки не віддавали заміж у чуже село», бо ж вони — «старі козаки», а в навколишніх селах — «кріпаки».[916]

«Ще до 1914 року в Суботові не було поліційного урядника чи стражника, — писав полковник Вартоломій Євтимович, — бо коли такого до Суботова й призначали, то по якомусь тижню-двох він або сам звідти переносився на інше село, або ж його «переносили» так, що й сліду по ньому не лишалося… У своїх суперечках… суботівці не вдавалися по присуд до мирового чи якогось іншого державного суду, бо це був би сором для «козаків», першою й останньою судовою інстанцією для суботівців були «діди»… Вони, чи не єдині в усій передреволюційній Україні, зберегли традицію старої гетьманщини в тому, що кожного року «на Петра» на одному з численних островів у малоприступних і від людського ока скритих плавнях на Тясмині суботівські «діди» збиралися на раду й на тій раді… обирали гетьмана й козацьку старшину — осавула, писаря, суддю, скарбника й полковників! Обирали й доручали їм знаки їхньої гідності — козацькі клейноди… Самі «діди» свято вірили, що в Україні має знову «об’явитися» Гетьман-Богдан, що він видасть «золоту грамоту», приверне «людям» давній «козацький присуд» і буде гетьманувати в Україні — сам він і його діти — «доки сонця-світу».[917]

Гетьманською ідеєю був перейнятий і Полтавець. Він з гордістю говорив, що походив із давнього козацького роду запорозького гетьмана Якова Остряниці, провідника протипольського повстання 1638 року. Дехто ставив під сумнів це твердження Полтавця, але не Павло Скоропадський. «Я знаю его семью… — писав він, — предположение, что он носит фальшивую фамилию, совершенно неверно… Его мать порядочная женщина… действительно предполагающая, что он гений… Окончил он Елизаветградское училище, поступил в какой-то пехотный полк, затем перевелся на Кубань, будучи сам кубанским казаком, увлекался историей Украины, писал по этому поводу кое-что. Во время войны, по словам генерала Рогозы,[918] был выдающимся офицером, имел все ордена, включая георгиевское оружие. Был командирован в Петроград в школу броневых автомобилей. Тут началась его политическая украинская деятельность, которая кончилась тем, что при Керенском ему пришлось удирать из Петрограда на юг…»[919]

Як діяча Вільного козацтва Полтавця кооптували до складу Генерального військового комітету Центральної Ради. Вже як представник української влади він скликав представників Вільного козацтва з різних міст і сіл. Нарада відбулася в його помешканні, «у неділю, між 20–25 вересня 1917 року». Делегати від вільнокозацьких організацій Звенигородщини, Білоцерківщини, Чигиринщини та Гайдамацьких частин з Одеси постановили скликати 1 жовтня у Чигирині з’їзд вільних козаків.

Павло Скоропадський у «Спогадах» стверджував, що Полтавець-Остряниця не лише організував з’їзд у Чигирині, а й до останнього моменту приховував від соціалістичних керівників Центральної Ради день відкриття, аби вони не встигли «розпропагандувати учасників, а може, і навіть зірвати проведення з’їзду».[920]

Полковник Яків Водяний, делегат з’їзду від Черкаського полку Вільного козацтва, згадував, що між іншими «звертав на себе увагу молодий старшина у однострої кубанського козацького війська. Пізніш на засіданнях з’їзду я довідався, що то був п. Полтавець з доточеним до нього псевдонімом «Остряниця», син учительки-удовиці з с. Балаклея біля Смілої».[921]

З’їзд відбувся в Чигирині 3–7 жовтня. Згідно з Ярославом Пеленським, 200 делегатів представляли 60 тисяч організованих вільних козаків Київщини, Чернігівщини, Полтавщини, Катеринославщини, Херсонщини, Кубані.[922] Полтавець-Остряниця подавав інші цифри: «1000 послів, що заступали тоді вже 40000 Українського Козацтва, — писав він, — виявили з особливою яскравістю своє національне почуття, а в їхніх постановах ми знаходимо основи Державності та стремління до послуху та офір».[923]

І знову слово Демиду Гулаю: «В Чигирині не знайшлось помешкання, яке вмістило б велику кількість прибулих, а тому нарада представників відбулась на майдані біля собору. Місце, де мала відбутись нарада, козаки оточили великим колом. На середині був високий поміст, вкритий кармазином. Біля помосту стояли старі козаки та гості з Дону й Кубані. Перед ними маяв отаманський бунчук та запорізький малиновий прапор.

Перед початком наради відбувся молебінь, по закінченні його задзвонили дзвони, і коли їхній передзвін затих, довбуші вдарили у литаври. Це був знак, що Рада почалася. Литаври замовкли. На поміст зійшли старі запорожці — д-р Луценко,[924] Модест Левицький[925] і кооператор, громадський діяч Б. Левицький. Вони тримали отаманський бунчук, прапор і пірнач.

Промову почав д-р Луценко. В короткому, натхненному козацьким духом слові виразно змалював він минувщину і сучасне нашої Батьківщини. Не раз слова його покривались гучним «Слава!». Промову свою д-р Луценко закінчив пропозицією вибрати Військового Отамана. Почали вигукувати прізвище Полтавця-Остряниці, котрого піднесли вгору і поставили на помості. Пролунало гучне «Слава!». Полковника Остряницю вкрили прапорами.

Подякувавши за обрання, полковник Остряниця поклав всунутий йому в руку пірнач і відмовився.

Вигуки прізвища Полтавця-Остряниці летіли зо всіх кінців майдану.

Знову подякувавши за шану, Полтавець категорично відмовився і запропонував вибрати на Військового отамана командира 1-го Українського корпусу генерала П. Скоропадського, а на почесного Отамана — проф. Михайла Грушевського, після чого їх і було вибрано одноголосно».[926]

Обрання Павла Скоропадського військовим отаманом Вільного козацтва було кроком до відновлення гетьманату. А от його пропозиція обрати Михайла Грушевського почесним отаманом вільних козаків була тактичним ходом: Полтавець, працюючи в Генеральному військовому комітеті, знав про негативну позицію професора Грушевського до ідеї створення сталого війська, а Вільне козацтво відновлювалося саме як збройна формація українського народу.

Бачу тут геніальний жарт Полтавця-Остряниці, який використав популярність Михайла Грушевського проти нього ж, всупереч його поглядам, та ще й при цьому «освятив» ім’ям професора свій задум. І зняв із себе перед політичним керівництвом України відповідальність за результати з’їзду: Полтавець-Остряниця прекрасно знав про недоброзичливе ставлення до Павла Скоропадського соціалістичних керівників Центральної Ради, які небезпідставно боялися, що генерал силою зброї розжене їх.