Розділ «Вояцькі біографії»

3 травня Запорозька дивізія, до складу якої входили повстанські відділи отаманів Герасима Нестеренка-Орла й Ананія Волинця, несподівано зайняла Тульчин, захопивши чимало майна і три ворожі штаби частин 14-ї совєтської армії. 6 травня роз’їзди героїчного полку Чорних запорожців, головної ударної сили Запорозької дивізії Гулого-Гуленка, зустрілися з роз’їздами дивізії Армії УНР під командуванням полковника Олександра Удовиченка. «Радості не було кінця. Дух армії піднявся, настрій неописуємий, — згадував політичний референт УНР при Запорозькому війську Василь Совенко. — Не дивлячись на страшну втому, армія знову готова йти на ворога, не вимагаючи відпочинку. Повернулась фронтом на південь і пішла в наступ, преслідуючи розбитого ворога…»[734]

Запорозька дивізія Гулого-Гуленка зайняла правий фланг спільного українсько-польського фронту проти більшовиків. У той час вона нараховувала 248 старшин, 692 багнети, 536 шабель, 30 кулеметів і 8 гармат. Стояли у подільських селах Писарівка і Качківка. Чекали поповнення, адже в деяких куренях залишилося не більше 20 козаків. Ходили чутки, що невдовзі буде наказ йти на Одесу. Та сталося інакше — довелося відступати, хоч москалі і не дуже напирали.

Через Дзибівку, Бушу, Озаринці і Сказинці рушили на Серби, де колись поляки жорстоко закатували Івана Ґонту. Виявилося, що Перша кінна армія Будьонного 5 червня прорвала фронт на відтинку 13-ї польської дивізії на південь від Білої Церкви і поляки побігли до Польщі, оголивши лівий фланг українського війська. Тож мусили запорожці вирівнювати лінію фронту.

Минули вже і Могилів. Бій прийняли у містечку Лучинець. Незважаючи на перемогу, запорожці отримали наказ відступати далі — бо сусідні українські частини вже помандрували на захід. Удень проходили по 40 верст…

Від 14-го до 25 липня українські частини тримали оборону на лінії Збруча. Потім — знову відступ. Зупинилися аж за Дністром, у Галичі… Звідси і почався наступ «на Україну»… Дністер перейшли через напівзруйнований місток коло Нижнева 14 вересня. «Як скоро ми не йшли, — згадував запорожець Слоквич, — а дігнати не могли ворога… Весела наша була дорога. Козаки жартували, співали і незчулися, як прийшли до Збруча. Серце радувалось… Радість наша була безмірна. Вечером сиділи ми коло вогню і мріяли вже про Золотоверхий Київ: проженем ворога аж до Московщини… і запануєм у рідному краю». Та не так сталося, як мріялося. «Лукава для нас доля ще раз над нами насміялась».[735] На вимогу поляків, які підписали з росіянами у Ризі таємний мирний договір, наступ українських дивізій було зупинено. Це дало можливість більшовикам впорядкуватися, отримати підкріплення з Росії…

У жовтні Андрій отримав наказ здати командування Запорозькою дивізією і прибути до штабу армії за новим призначенням. 24 жовтня 1920 року він з’явився на виклик. «Симон Петлюра, — розповідав Гулий-Гуленко, — поклав на мене обов’язки об’єднати повстанців, які на той час у досить значній кількості оперували в запіллі Красної армії».[736]

Михайло Омелянович-Павленко наказав Гулому сформувати кавалерійську частину і прорватися в запілля червоних на з’єднання з повстанцями. Добирали охочих ретельно: штаб Гулого рекомендував для рейду старшин, ті ручалися за своїх козаків, козаки брали відповідальність за своїх товаришів. Переважно відбирали запорожців, учасників Першого зимового походу.

Сотник О. Вдовиченко у своєму спогаді «Рейд генерала Гулого-Гуленка» стверджував, що новостворений Перший полк Чорної січі мав 30 старшин, 350 кінних козаків, 12 кулеметних тачанок і 60 фур обозу. Командиром полку Гулий призначив полковника Сірка, колишнього командира Волинської бригади. Заступником Сірка став сотник Чорнота. До групи приєднався отаман Шепель зі своїм відділом (150 вершників і чотири тачанки). Його відділ нарекли 2-м Надбужанським кінним полком. До групи Гулого приєднався і відділ отамана Ілька Струка, який мав окреме завдання і йшов із Гулим тільки на прорив фронту.[737]

Своїм заступником Гулий призначив Герасима Нестеренка, колишнього командира Низового куреня Запорозької дивізії, ад’ютантом — поручника Чеховича. Штаб контррозвідки очолив сотник Гришний (Грішний?).

8 листопада, маючи на озброєнні 50 кулеметів, Андрій Гулий в околицях Ярмолинців прорвав більшовицький фронт. На другий день отаман Струк відділився від групи, попрямувавши у бік Коростеня. Пізніше, вже на Вінниччині, попрощався із запорожцями і Яків Шепель.

Група Гулого мала завдання прямувати у визначений район, не вступаючи у бої з ворогом. По дорозі знищили лише декілька політруків, воєнруків і червоного комдива, фаетон якого зустрівся їм на дорозі. Вже на Гайсинщині, під містечком Дашовом, ліквідували «заградотряд» (120 вершників при двох тачанках), який, прийнявши запорожців за своїх, необачно під’їхав «просто під цівки наших кулеметів».[738] На цукроварні в м. Шпиченці на Липовеччині гулівці знищили залогу китайців (30–40 осіб). У Животові, знявши непомітно заставу, полонили велику кількість червоних москалів, які відпочивали по хатах…

Наприкінці листопада для козаків Гулого настали «великі жнива» — Красна армія, перемігши військо Петлюри, відійшла від кордону і ставала по селах на зимові квартири. «Уся Правобережна Україна перетворилася в суцільний військовий табір. У повітових і волосних містечках стояли центри більших військових з’єднань, а по всіх околичних селах спочивали відділи по 30–50 осіб, що займалися реквізицією фуражу, хліба і худоби для своїх частин… І ці довколишні села часто ставали могилою для цих дрібних відділів як від рук (козаків) групи, так і місцевих повстанців».[739]

За рахунок червоних група Гулого доозброїлася, її вогнева сила зросла до 22 тачанок, а ще шість лежали в резерві, розібрані на возах. Взялися козаки «колекціонувати» і ордени «Красного знамени»: 20 штук познімали з полонених або забитих більшовиків, 11 нагород відіслали за кордон і здали до архіву.

Дуже вдалий бій стався на Звенигородщині. Тут на шляху трапилася колона силою близько тисячі москалів. Ішли вони організовано по чотири в ряд з інтервалами між відділами. За ними тяглося до двохсот возів обозу. Зблизившись на віддаль 70 — 100 метрів, гулівці раптово розвернули тачанки і накрили окупантів вогнем 22 станкових кулеметів. «Тих пару десятків, що вспіли вискочити з-під вогню наших кулеметів, — згадував сотник О. Вдовиченко, — дігнала і знищила наша кіннота. Ніхто не втік, ціла ворожа колона так і залишилась на шляху. Це була 147-ма бригада 14-ї совітської дивізії. Увесь штаб, прапор і обоз дістався нам у руки».[740]

На Уманщині гулівці зустрілися з відділом терських і донських козаків (200 осіб). «Групу провадив полковник Цвітковський — колишній командир 8-го ім. Костя Гордієнка полку, — згадував сотник О. Вдовиченко. — Це була частина Кінної дивізії генерала Яковлєва, що стояла поруч із Запорізькою дивізією ще на фронті в районі Бару. І полковник Цвітковський, видно, пішов у рейд тою самою дорогою, що і ми. Обидві групи довший час оперували разом».[741]

На початку грудня 1920 року в околицях Холодного Яру до Гулого приєдналися козаки отаманів Ґонти (Івана Лютого-Лютенка), Семена Гризла і Петра Дерещука, колишнього державного інспектора 3-ї Запорозької дивізії та Запорозького корпусу. «Отаман Гризло — кремезний чоловік з рудоватою бородою і великим золотим, наче церковна хоругва, шликом, мав навіть свою артилерію».[742]

Гулий-Гуленко прийняв загальне командування повстанцями Уманщини, Звенигородщини й Таращанщини. Особовий склад групи зріс до 3000 багнетів і 600 шабель. Бої вели з 45-ю і 47-ю піхотними совєтськими дивізіями, частинами Першої кінної армії, бригадою Григорія Котовського. Воювали на великому просторі Уманщини, Гайсинщини, Таращанщини і Звенигородщини. «Ознайомившись ближче з повстанчими організаціями, — зазначав Гулий-Гуленко, — я побачив, що вони перебувають у стадії свого максимуму, що всю цю бурхливу масу треба і можна скерувати на будь-яку ризиковану операцію, але за умови, щоб після цієї операції було осягнення мети — з’єднання з фронтом регулярної армії, спокійний від боїв час. Якраз цього вже тоді бракувало».[743]

У середині грудня 1920 року до Гулого дістався кур’єр командування Армії УНР і повідомив, що надій на відкриття фронту немає, що Армія УНР інтернована, перспективи невеселі. «З огляду на такий стан речей мені наказувалось поступити, як умови даного часу вимагають, — розповідав Андрій Гулий-Гуленко. — Я наказав повстанцям припинити формування в більші одиниці і розпилитись на дрібні відділи (а по можливості й зовсім) і чекати вказівок з Центру… Мій наказ про роздріблення загонів був викликаний недоцільністю подальших ширших операцій в Україні, коли вся українська армія була обеззброєна та інтернована в таборах».[744]

А тут ще в одному бою неподалік Шполи повстанці потрапили «під шалений вогонь ворожої артилерії» та шаблі великого з’єднання кінноти… Отже, відділи розійшлися у різні боки. Більшість повстанців залишилася в рідній місцевості, але два загони — Сірка і Чеховича — вирішили пробиватися за кордон. «Частинам, які побажали перейти організованими військовими одиницями за кордон, — стверджував отаман, — я дав відповідні вказівки та маршрути, спочатку розбивши їх на невеличкі відділи (максимум 350 чоловік)».[745]

Андрій Гулий-Гуленко вирішив пробиватись із відділом Сірка кількістю близько 350 чоловік до Румунії. Отаман визначив маршрут: повз Христинівку, через Південну Гайсинщину в напрямку до м. Кам’янки, що над Дністром. Метою було прорватися в район Рибниці, де й перейти румунський кордон.