Розділ «ОТАМАН ЗЕЛЕНИЙ»

Імпонує, що у боротьбі за Українську державу Зелений не мав жодного сантименту до ворога. Принаймні про це пишуть більшовицькі історики. «Зеленовцы отличались исключительной жестокостью и зверством в расправе с членами коммунистической партии, красноармейцами и советскими активистами… — писав один з таких, з дозволу сказати, істориків. — Бандиты не только расстреливали захваченных в плен комсомольцев, они закапывали их живыми в землю, связанными бросали в Днепр…» [40, с. 334]. Може, й не брехав лиходій. Принаймні в це хочеться вірити, бо з лютим ворогом треба і поводитись люто.

Селянський з'їзд у Германівці

Але не всі на Київщині визнавали авторитет Зеленого, зокрема його недолюблювали козаки Черняхівського куреня — через конфлікт із Директорією. Не довіряли йому й гарматники 2-ї Селянської дивізії Шляхового-Кармелюка. Не бажали мати з ним справи кагарлицькі та став'янські козаки — вони не забули, як Зелений наскочив на Кагарлик, щоб поживитися їхнім хлібом. Зелений, прагнучи збільшити свої сили, ще на початку квітня попрохав Марка Шляхового помирити його з кагарличанами.

У Кагарлиці, у штабі, над яким гордо маяв величезний жовто-блакитний прапор, Шляхового зустріли з повагою, але, коли він почав розмову про Зеленого, обличчя старшин спохмурніли. Ні отаман Гейченко, ні його начальник штабу Бойко, ні комендант містечка Гордієнко і слухати про Зеленого не хотіли, мовляв, він «такий [же] грабіжник, як і большовики, а головне, як казали вони самі, — зрадник». Та врешті-решт Шляховому вдалося переконати кагарличан виступити проти більшовиків разом із трипільцями та іншими повстанцями [58, с. 26, 27].

Потім Шляховий поїхав у Стави, до отамана Дьякова. Той, знаючи, що до нього прямує посланець Зеленого, про всяк випадок поставив проти волості кулемет та відділ козаків із рушницями, мовляв, хто їх знає, тих зеленівців, може, їм знову пшенички заманеться. Та врешті отамани порозумілися. «В розмовах з отаманом Дьяковим я побачив, — згадував Шляховий, — що це людина дуже щира до праці, хоча… видко було, що він був малосвідомий, але зате дуже завзятий до боротьби козак… З початку революції 1917 року Дьяків, пробуваючи на морській флотській службі російської армії, приймав участь в українських військових організаціях Чорноморської фльоти. Коли Чорноморська фльота, як і другі, стала під кінець 1917 р. большовичитись, то Дьяків кинув фльоту і свавільно прибув до Центральної Ради в Київ. Тут в часи бійки Центральної Ради з большовиками в січні 1918 року Дьяків був вже яко вільний козак і того часу в своєму районі на Київщині був отаманом Вільного козацтва. Як казав потім мені сам Дьяків, він так любив Центральну Раду і тодішніх її проводирів, що завжди готовий був віддати своє життя в боротьбі з її ворогами, а особливо з московським чорносотенним большовизмом, в початковій боротьбі з яким він, Дьяків, і загартував свою козацьку відвагу» [58, с. 27].

Ідейно порозумівшись, домовилися, що Дьяків назавтра скличе козацтво волості у Стави — для походу на Київ…

До Зеленого Шляховий повертався у доброму гуморі, адже непросте прохання він виконав.

12 квітня трипільський отаман зі своїм штабом перебував у с. Погребах. Того ж дня він зі Шляховим поїхав «закликати розбігшихся по домівках і блукаючих по канавах поза селом войовничих козаків села Барахт» [58, с. 31].

У той час Зелений входив до складу т. зв. Всеукраїнського революційного комітету, який формально керував походом повстанців на Київ. «Всеукревком» був невдоволений і Директорією, навіть кликав селян битися з нею. Марко Шляховий намагався переконати Зеленого, за плечима якого політикували занадто гарячі голови з «Всеукревкому», перестати слухати їх і, попри образу на Петлюру, таки пристати до Директорії. «Але Зелений, — зазначав Шляховий, — якому пообіцяно було, як члену отого ж «Всеукревкому», «комісарство» у військових справах України, неохотно приймав від мене оці балачки й поради, хотя, між иншим, сказав: «Хай їм чорт, будем робити своє, та й годі…» [58, с. 32].

25 квітня, на третій день Великодніх свят, у містечку Германівці, де 260 літ перед тим гетьман Іван Виговський позбувся булави, розпочав роботу Селянський з'їзд Київського та Васильківського повітів. Серед делегатів були представники Дніпровської дивізії Зеленого та 2-ї Київської дивізії Шляхового-Кармелюка. Зелений же того дня боронив Трипілля, яке більшовики піддали гарматному та кулеметному обстрілу з пароплавів Дніпровської флотилії…

У президії з'їзду «возсідали» майже самі члени «Всеукревкому». Головну промову виголосив колишній член Центральної Ради, тепер член ЦК УСДРП (незалежних) Михайло Авдієнко. Він запропонував резолюцію, в якій були заклики боротися не тільки проти російських більшовиків-комуністів, а й проти «буржуазної» Директорії. Авдієнко хотів перетворити козацько-селянський з'їзд у Чорну раду, тільки на цей раз не проти Виговського, а проти Петлюри…

Бачачи, що президія не туди гне, слово, ніби для привітання, попросив Марко Шляховий. Вийшовши на трибуну, він одразу заявив, що його дивізія є «частиною, яка, оперуючи в тилу ворога, відновляє вчорашню владу Українського народу — Директорію, і що орієнтація 2-ї дивізії — тілько на Директорію, Петлюру і його фронт». А самому Авдієнку отаман кинув із докором, що «не йому, який бігав у Харків до Раковського переймать комісарські портфелі […], не їм, мов, українським «незалежним» с.-д., яких нарід до того ж зовсім не знає, крутити йому голову і збивати його спантелику. Селянство розуміє одно: «Вчора була влада Директорії, а сьогодні — російських большовиків, і коли ми, селяни, б'ємось з владою сьогоднішньою, то, значить, ми відговляємо владу вчорашню» [58, с. 36].

Делегати посхоплювались із місць, гучно вітаючи промовця. Михайло Авдієнко та інші «незалежники», розхвилювавшись, заявили, що Шляховий образив, «по-перше, всю партію «незалежних», по-друге, вони, мов, бачать, що такі отамани, як Кармелюк, доведуть «нас» до гетьманів». Цікаво було б знати, продовжив Авдієнко, «чи це думки всього козацтва 2-ї дивізії, чи це, може, думки тільки отамана Кармелюка». Якщо так, «то таких отаманів ми повинні заздалегідь усунути» [58, с. 36].

У цей момент піднявся козак 2-ї Київської дивізії Їлько Пивовар.

— Ми, — гримнув він, — добавити до слів свого отамана більш нічого не можемо, бо все, що хотіли сказати тут, на з'їзді, і заявити «Ревку», то вже все сказав сам отаман.

Після цих слів зчинився неймовірний галас. Члени президії схопилися з місць. Раптом голова зборів Сергій Донченко повідомив, що на Германівку наступають більшовики. Бій уже йде по залізничному валу. З'їзд перервав роботу. Делегати пішли у бій.

Під вечір спільними зусиллями вдалося відкинути ворога до Тростинки і Вільшанок. Та наступного ранку більшовики знову посунули на Германівку. Їхню ударну силу становили 6-й Совєтський і 3-й Інтернаціональний полки, «які були сформовані, як вони й самі хвалились, з самих уголовних тюремщиків, китайців і жидів» [58, с. 37]. Врешті ворог вступив у Германівку. Та недовго порядкували зайди — 26 квітня каторжникам у спину раптом ударив Зелений. «Це було для большовиків такою несподіванкою, що за годину-дві вони опинились в одних сорочках і білих штанах, як казали люди, аж у Василькові…» [58, с. 38].

Кривава боротьба

Зелений надавав великого значення розвідці та зв’язкам з іншими протибільшовицькими силами. Він уже зв'язався з підпільниками Києва, різними таємними організаціями та отаманами, що діяли в сусідніх повітах і губерніях, зокрема з Матвієм Григор'євим, який на півдні України розворушив повстання проти «московсько-жидівської комуни». Напередодні «куренівського повстання», 8 квітня, Зелений встановив контакт із командувачем Північного фронту Армії УНР Володимиром Оскілком, який перебував у конфлікті з Петлюрою.

Оскілко прийняв представників трипільського отамана — Мищука, Савченка та Добровольського. Ті передали листа, в якому Зелений писав: «Віддаюсь під вашу високу команду і чекаю наказів. Зв'язок утримуватиму постійний тільки з вами. Петлюра продав Україну большевикам, і раджу вам стерегтися його» [46, с. 42]. Делегати поінформували Оскілка, що на Великій Україні скрізь вирують селянські повстання проти червоних, зокрема Дніпровська дивізія зі своїми союзниками розгорнула бойові дії на теренах Київського, Сквирського, Таращанського, Васильківського, Канівського, Золотоніського і Переяславського повітів…