Розділ «ОТАМАН ЗЕЛЕНИЙ»

Бачачи, що стає непереливки, окупанти поспішили створити оперативний штаб для боротьби з повстанцями на чолі з «рабочім Донбаса» Федором Ніколаєнком, начальником корпусу ВУЧК, сформованого з патологічних московських убивць та іншого «інтернаціонального» сміття. На чолі кінноти корпусу Ніколаєнко вирушив у район Куренівки — Нових Петрівців, де вже збирались люди для боротьби з ненависними загарбниками. Та не добре повелося того дня головорізам, невдовзі Києвом блискавкою розлетілась вістка: комуністичний загін повстанці розбили, Ніколаєнка і командира батальйону ЧК М. Фінкельштейна розстріляно. Ця вістка приголомшила комунарів…

Проти ночі 10 квітня селяни посунули на Київ. Озброєні обрізами, ціпами, мисливськими рушницями та гвинтівками, йшли не тільки трипільці, а й козацтво Василькова, Боярки, Куренівки, Старих і Нових Петрівців, Межигір'я, Горенки, Валків, Лютежа, Вишгорода, Гостомеля, навіть неблизьких Горностайполя і Чорнобиля. На Полтавщині захопив Баришівку отаман Міхно. Почав акцію на Чернігівщині Ангел, який мав привести повстанські ватаги в Дарницю. Український зашморг довкола «московсько-жидівської комуни» затягувався. «Соввласть» кинулася пакувати валізи, та зрозуміла, що далеко не втечеш — всі дороги з Києва перекриті. Зловлять та ще й зірку на спині випечуть. Тож мусили битися до кінця. Московський лакуза Г. Петровський від імені «уряду Радянської України» відповідальність за втримання Києва поклав на червоних дияволів із «Всеукраинской ЧК».

Перші повстанські відділи увійшли на Пріорку о 5-й ранку. Дзвін пріорської церкви кликав людей підійматися до боротьби. Повстанські стежі з'явились на Куренівці. До Києва наближалися катери отамана Струка. Ватаги селян заповнили Поділ і Святошин. На рукавах у них біліли пов'язки — щоб часом у свого не пальнути.

Тим часом на Печерській пристані висадився десант зеленівців — 400 козаків. Багато селян уже агітували на київських заводах та фабриках. Робітники 24 заводів охоче приєдналися до повстання. А «загін єврейської самооборони» став на боці совєтської влади. Проти повстанців виступив і особливий корпус ВУЧК. Але селяни не розгубилися. Відчувши п'янкий подих кривавої розплати за завдані кривди, вони просувалися вперед. Частина відчайдухів на трамваях прибула на Царську площу (тепер Європейська. — Ред.). Першими вступили на Хрещатик кінні роз'їзди. На Міській думі хтось уже вивісив жовто-блакитний прапор. Повстанці розклеювали відозви із закликами до населення.

Та маріонетковий уряд кинув у бій нові сили — 15-й прикордонний полк і загін чекістів-залізничників. Обличчя цих похмурих «добродіїв» не ворожили нічого доброго. Але й очі селян випромінювали пекельну лють. Засівши на горищах будинків, вони вперто відбивали атаки комуни.

Цілий день не вщухав у Києві бій. На одній із ділянок чекісти на чолі з начальником Київського губернського ЧК жидом І. Соріним таки прорвали оборону. Здавалося, що ненавчені військовій справі селяни кинуться навтікача. Але ні: ненависть до загарбників виявилася сильнішою за страх — повстанці оточили чекістів. Кулі дзикали з усіх боків. Дві з них вжалили Соріна, але на цей раз дідько вберіг йому життя, а от комісара Лісікова якийсь селянин влучним пострілом таки відправив у «земельний комітет» оформлювати документи на постійне проживання у пеклі. Позбавлені командирів чекісти почали піддаватися. Ще трохи — й головна ударна сила ворога буде розбита, розтрощена і перемелена… Ще трохи… Та окупантам вдалося підвезти залізницею підмогу — у криваву січу кинулися загони жида Віхмана та китайця Лі Сю-Ляна. Врешті близько 7-ї вечора повстанці через брак набоїв мусили відступити. Влившись у загони Ілька Струка та інших отаманів, вони продовжили бої в околицях Києва.

Збереглася записка польського агента з оцінкою битви у столиці, яку совєтські історики, мабуть через скромність, нарекли Куренівським повстанням, мовляв, виступ був тільки на Куренівці. «Надто здаля було почато рух і занадто багато про цей рух говорили, — писав поляк. — Воно не придушене, а загнане всередину і розсмокталось повсюди, в потрібний момент воно вибухне, насамперед у Києві… Жителі міста і околиць — Куренівки, Пріорки, Лук'янівки, Шулявки, Деміївки, Звіринця — прекрасний матеріал для антисовєтської роботи. Вони чекають кожного, аби лише він скинув жидів та комуністів… Загальний стан радянської влади на Україні такий, що доводиться дивуватися, на чому ж вона тримається» [8, с. 284].

Попри перемогу, більшовикам було не до святкувань — Київ лишався в облозі: Зелений поширив свою владу на сусідні повіти, Ілько Струк підняв повстання проти совєтської влади в Чорнобильському та Радомишльському повітах. «Восстание Зеленого, — бідкався зрадник Микола Скрипник, — почти совершенно отрезало Киев от подвоза продовольствия, разрушило военные коммуникации» [29, с. 32].

Повстанці тим часом безжально громили «совєтскую власть» де могли. І все ж 12 квітня москалі перейшли в наступ. З Києва вийшли палити трипільські села 24-й полк, батальйон 6-го полку та загін інструкторських курсів. Їх прикривали бронекатери та бронепароплави «Адмірал» і «Дорофея». Та й цей похід завершився швидко. «Недалеко от Триполья, на крутом правом берегу Днепра, зеленовцы создали прочные укрепления — установили пушки и пулеметы» [48, с. 158], не дозволивши загарбникам пройти далі…

За даними червоної розвідки, сили Зеленого станом на 27 квітня становили 7000 повстанців. Того дня Зелений очистив від москальні Обухів і Германівку, а тоді вислав на допомогу Струку 600 своїх хлопців. Струківці зустрічали їх урочисто, із жидівським оркестром… Що казати, піднесення було повсюдне. Тільки у квітні 1919 р. на Київщині відбулося 93 повстання проти «соввласті» [40, с. 353]. Український селянин, загалом мирний та гостинний, вийшов з рівноваги. Чужинці на власній шкурі відчули, що таке ображені національні почуття українського народу.

Про причини повстань свідчить донесення завідувача розвідувального відділу Київської військової округи від 19 березня. Цього більшовицького шпигуна піймали були повстанці Ржищева, але йому вдалося приспати пильність коменданта міста і врятувати своє нікчемне життя. Подаю його звіт у перекладі на українську мову. «З розмови з начальником гарнізону м. Ржищева… — писав лазутчик, — ми довідалися, що українці не можуть байдуже дивитися, як російські завойовники, що називають себе комуністами, повсюдно насаджають своїх комісарів… що в країні з 80 % українського населення у владі мають бути переважно українці, а не жиди, великороси і латиші, що українці самі зможуть організувати владу і що вони швидше закличуть союзників, щоби за їхньою допомогою здобути Самостійну Україну, ніж підпорядкуються російським і жидівським комісарам» [29, с. 26, 27].

Чи треба інших фактів і аргументів на доказ того, що боротьба мала національний, а не класовий характер, як переконують росіяни, котрі, мовляв, прийшли з півночі допомогти українській бідноті скинути владу «українських панів». Насправді ж була Визвольна боротьба, коли наша нація намагалася скинути вікове панування росіян. Війною пішли москалі не проти української буржуазії — її навіть не існувало! Вони прагнули знову накинути ярмо на наш народ, щоб і далі експлуатувати його. Тому й намагались поділити українців на бідних і багатих, «расслоить село», розколоти наше суспільство, нацькувати батька на сина, брата на брата і назвати це громадянським конфліктом, громадянською війною, хоч насправді це були Визвольні змагання українського народу за свою незалежність… Та й дані, якими оперують окупанти, суперечать їхнім же висновками, адже саме з комуністичних книг відомо, що між 1 квітня і 15 червня проти «совласті» спалахнуло 328 повстань [10, с. 47]. Цю цифру подав авторитетний для росіян Хаїм Раковський у своїй праці «Борьба за освобождение деревни» (1920) [52]. Зауважмо, не повстань бідняків проти «українських панів», а українців проти московської комуни! Свідчення Раковського показує ставлення нашого народу до совєтської влади — насправді диктатури чужинців.

Москва все це розуміла. Ще на початку 1918 р. на т. зв. 1-й Всеукраїнській нараді більшовиків визначний російський комуніст Александров змушений був визнати: «Нам приходится воевать против почти всего украинского народа, а не против [Центральной] рады». Подібно висловився й Володимир Затонський: «Получается иностранное вмешательство в местные дела, получается национальная борьба» [38, с. 61].

Те саме свідчив й інший зрадник Михайло Полоз (Полозов), колишній член Центральної Ради. В телеграмі заступнику наркома іноземних справ РСФСР Л. Карахану і Й. Сталіну він реально змалював політику московських більшовиків в Україні. Подаю її в перекладі на українську мову. «Політика в Україні провадиться всупереч всьому, про що ми говорили між собою. За такого курсу ви зможете втриматися (та й то навряд), лише опираючись на інонаціональну збройну силу… Внаслідок поголовного розгону всіх тих Рад, де не було комуністичної більшості, і призначення комуністичних ревкомів та виконкомів загрозливо зростає антисемітська пропаганда, оскільки в комісари, виконкоми і ревкоми від комуністів потрапляють головним чином євреї як найбільш активний елемент міст… Агентами на місцях репресується все українське… Зриваються портрети Шевченка… Арештовуються люди, які стоять на радянській платформі і які допомагали радянським військам, тільки за те, що вони українці… Через таку політику — сильне незадоволення селянства… Я був найближчим свідком падіння 4-х українських урядів — стверджую, що нинішній стан українського радянського [уряду] надзвичайно небезпечний» [59, с. 114–116]. Події весни 1919 року підтвердили прогноз запроданця Полоза.

«За вільну Україну, проти жидів і руських»

Історик-чекіст Борис Козельський (справжнє прізвище Бернард Вольфович Голованівський. — Ред.) оцінював український повстанський рух як явище «набагато небезпечніше й серйозніше», ніж «регулярна петлюрівська армія» [33, с. 9].

Козельський зазначав, що Зелений «дуже добре закріпився у своєму районі, витиснув звідтіля радвладу, обернувши захоплену смугу на добре зміцнену позицію. Цьому надзвичайно сприяв географічний стан Трипільсько-Ржищівського району. Маючи в себе правий високий берег Дніпра, Зелений, з одного боку, забезпечив себе від нападу з Лівобережжя, а з другого — припинив переправу через Дніпро, що саме в цьому місці звужується, а з боку залізниці зеленівський район охороняла сила озброєних повстанців. Провівши мобілізацію, Зелений поширив свій вплив і на лівий берег Дніпра (на Переяславський та Золотоноський повіти на Полтавщині), а так само й на сусідні повіти Київщини. Сили Зеленого виросли до 30.000 — 35.000 повстанців. Таким чином під боком української столиці була велика територія, охоплена вогнем повстання, де проводилося формування великого контр-революційного війська…

Легко зрозуміти, до якої міри був розпечений той ґрунт, на якому доводилося будувати робітничо-селянську владу, — продовжував чекіст. — Через ці обставини міць радянської влади забезпечено тільки по великих центрах… Провадити на селі якусь справу можна було тільки під захистом озброєних загонів. Унаслідок радянська влада не могла налагодити будівництва не тільки в селянських закутках, а навіть і по багатьох повітових центрах. Бандитизм своїм безпосереднім наслідком мав те, що селянство про радвладу мало найнеправильніше й невірне уявлення. Воно бачило радвладу тільки з найневигіднішого боку. Воно бачило її представників головним чином тоді, як приїздили продзагони збирати продрозкладку, коли червона армія переслідувала бандитів, коли ЧК ловила проводирів повстань. Партійних і радянських робітників, що провадили б організацію нових форм суспільного будівництва, воно не могло бачити просто через те, що їх швидко забивали бандити, і праця на селі була за справжній подвиг» [33, с. 20, 22].

«Майже всі отамани, — продовжував Б. Козельський, — гаряче нападали на радянську владу під «радянськими» гаслами»… Радянську владу організовано не за класовими, а за національними ознаками…» Що ж до ідеології повстанства, то Козельський оцінив її так: «Хай живе радянська влада! Бий жидів, комуністів, кацапів!» — ось офіційна фразеологія повстанства дев'ятнадцятого року» [33, с. 25].

Подібно оцінювали політику трипільського отамана і його земляки. «Прийшов Зелений до мого батька, — розповідав один із них. — Брат батьків, нежонатий, уже був у Зеленого, тепер Зелений агітував і батька — за вільну Україну, проти жидів і руських…» «За що воював Зелений? Ти не вір тому, що пишуть про нього, мов, бандит був, — свідчив інший трипілець. — Зелений був за вільну Україну, хотів, щоб ми вільними були» [29, с. 21, 22]. Такою була правда.