Розділ «ОТАМАН ЗЕЛЕНИЙ»

Переяслав. 15 липня 1919 року

Через 265 років по Переяславській раді, влітку 1919 року, до Переяслава, в якому шаліли від безкарності московські розбійники, підійшло повстанське військо отамана Зеленого. На припорошених обличчях то там, то там засвічувались посмішки й весело виблискували зуби — козаки раділи, що комуна під їхніми ударами тікала задерши поли.

Зелений до Переяслава увійшов стрімко, тож не всьому чортовинню пощастило втекти — 76 комуністів та їхніх підмогачів потрапили під козацькі шаблі й кулі. В той день у Переяславі скінчив своє нікчемне життя секретар місцевої комуністичної організації Бартанов. До «небесної канцелярії» відправили зеленівці й пітерського злодія Іванова, який у червні, погрожуючи розправою, відібрав у переяславців дві тисячі пудів хліба, бо, бачте, вічно голодна Москва їстоньки захотіла! Комуністичні історики стверджуватимуть, що повстанці вирізували червоноармійцям зірки на лобі. Що ж, і таке могло бути. А як же інакше чинити з бандитами!

Козацьке військо у Переяславі зустрічали радісно — на базарну площу, де колись Хмельницький закликав зігнаний дрючками «народ» вибрати ірода московського за рідного батька, вилилось ціле море щасливих людей. Лунали радісні вигуки: то батько зустрів сина, то сестра кинулася до брата, якого не бачила кілька місяців. Над людським виром маяли прапори і хоругви. Було багато священиків. А дзвони все гуділи й гуділи, скликаючи людей на майдан…

І ось настала тиша — отаман Зелений вийшов поперед старшини.

Він сказав те, що хотіли почути люди: геть Москву з її комуною і чрезвичайками!

— Віднині Україна буде вільною! — мабуть, так закінчив він промову.

— Вільна-а-а! — рознеслося майданом. — Навіки вільна-а! Слава отаманові Зеленому! Слава-а-а!..

15 липня 1919 р. отаман Зелений змив ганьбу з Богданового чола.

Москалі з відповіддю не забарилися. Того ж дня вони скинули на Трипілля, звідки походив отаман, 15 пудів бомб. Начальник штабу червоної Дніпровської флотилії і командир загону військової авіації радісно рапортували керівництву: «Сегодня… эскадрилия в составе 2-х самолетов произвела налет на расположение банд Зеленого, сбросив 15-ть пудов фугасных и осколочных бомб. Триполье горит, деревне, где расположены зазнавшиеся бандиты, был нанесен жестокий, но заслуженный удар. Применение Авиации на Трипольском направлении признано необходимым Советом Обороны Республіки» [45, с. 38].

Трипільська Січ

Мабуть, уже всі знають, що «Зелений» — це псевдонім, а насправді отамана звали Данило Терпило. Народився він неподалік Києва, у Трипіллі, на кутку Гайдаївка, що на самому березі Дніпра. Назва Трипілля виникла через те, що тут «сходяться кути трьох хлібних рівнин, розмежовані річками» Стугною, Красною та Бобрицею [55, с. 39]. В метричній книзі Трипільської Свято-Введенської церкви за 1886 р. під № 51 записано: «Хрещено раба Божого Данила. Батьки: Ілько Лаврович Терпило, мати — Варвара Павлівна. Хрещені батьки: трипільський селянин Тимофій Іванович Любименко і Марія Іванівна Терпило. Таїнство хрещення здійснили 16 грудня 1886 р. священик Михайло Кустовський, псаломщик Артем Орловський». У метричній книзі також записано, що малюка охрещено в день його народження [20, с. 115].

Батьки майбутнього отамана вже мали чотирьох синів — Савку, Гордія, Грицька та Панаса. А ще в сім’ї як того макового цвіту було дівчат — Оксана, Одарка, Мелашка, Софія та наймолодша Галина.

Родина Терпил була середнього достатку, мала поле, де вирощувала хліб. Батько сімейства ще встигав майструвати: виробляв дерев’яні ліжка, стільці, скрині, комоди, двері, вікна, перчаниці, сільниці, ковіньки, ручки яких були зроблені у вигляді зміїв, левів, хижих птахів чи якихось інших істот. Ковіньки мали великий попит на трипільських та київських ярмарках, відтак жива копійка в сім’ї не переводилась [3].

Батько й синів навчив свого ремесла, зокрема Грицька і Данила, в яких були золоті руки. На підробітки часто брав із собою до Києва найменшого. А це неблизько — 50 верст. Але якщо звечора зібратися, то до ранку на київські базари можна встигнути. Отож не раз малий Данило, вкрившись рядниною, додивлявся сни вже на батьковому возі. Та частіше до Києва добирались пароплавом.

Ілько Лаврович шанував людей письменних, відтак і сам прагнув вивчити дітей. Його молодший, зокрема, закінчив церковнопарафіяльну школу і Трипільське двокласне земське училище. Крім шкільної програми, Данила тягнуло зазирнути у світ забороненої книги. Давали їх читати жидівські підлітки, з якими Данило мав необачність товаришувати. Обминав би краще їх десятою вулицею!..

Визначну роль у житті Данила відіграв учитель Іван Андрійович Гавриш. У вихідні дні разом з учнями вирушав він на прогулянки в околиці Трипілля. А подивитися там було на що: самих лише курганів у Трипільській волості було близько трьох сотень! Це ж тут археолог Вікентій Хвойка відкрив унікальну древню землеробську культуру наших предків. Її назвали трипільською.

У цій місцевості можна було знайти бронзові серпи, кам'яні молотки, наконечники стріл і списів, срібні кільця, каблучки, намисто з бурштину, кришталю і скла, бронзову гривну, срібні браслети, рештки глиняного посуду, амфори та полив'яні плитки. Знаходили діти й монети — візантійські, шведські, польські, німецькі, траплялися і бранденбурзькі, шлезькі та англійські. Були і княжі гривні.

Виводячи дітей на Змійові вали чи на Дівич-гору, Іван Андрійович розповідав про давню історію краю, про бої між київськими князями, битви на берегах Стугни з половцями, ордами Батия і Менглі-Гірея, який «відзначився» 1482 року, спустошивши Трипільщину і забравши багатьох у неволю. «Добре попрацювали» татари і 1500 року — у Треполі тоді залишилось «7 человекъ служебныхъ и не данныхъ» [6, с. 298].