Розділ «ОТАМАН ЗЕЛЕНИЙ»

«Спілі — то, як сказати б, дійсні члени партії, а неспілі — так це кандидати», — пояснювали трипільці немісцевим [7, с. 1212].

А Настя Кравченко додала, що невдовзі з Києва «приїхали матері [вбитих] у сльозах. Більшість євреї» [56]. Хотіли забрати тіла своїх синів.

А пісня летіла над Дніпром:

Ой гуркнуло у Трипіллі, гей, в Каневі лунає;

Отаману Зеленому Дніпро помагає.

Ой рятує, вимітає, гей, вичища Вкраїну.

Його слава, поки віку, не вмре, не загине.

Так співали люди про Зеленого та його хоробрих воїв ще у ті часи. Слава про отамана розійшлася по всій Київщині. Популярність його в народі сягнула вершин: легенди супроводжують кожну його бойову акцію. Розповіді про нього — доброзичливі, приязні.

«Зелений був нежонатий. А дівчата його любили, бо був він дуже гарний лицем, очі такі веселі. Відчайдушний був, нікого не боявся. Сам чорнявий, а вуса рижі… У Зеленого любов була з учителькою. Шура її, кажись, звали. Тут жила, у Трипіллі… Шура з Зеленим так до кінця і була…» [29, с. 16, 17].

«Оратор він був сильний, бачив наперед, що буде» [29, с. 18].

Ось згадка жителя с. Халеп'я: «Я Зеленого не бачив. Але стояв він у нашому селі. Пам'ятаю, кінь у нас по вулиці бігав одв'язаний. Гарний такий кінь, білий, а в гриву стрічки кольорові вплетені. То батько приказував, щоб ніхто того коня не трогав, бо то кінь Зеленого» [29, с. 31].

«А я Зеленого бачила. Ото по тій дорозі, що із Ржищева веде, він їхав. Їде, значить, автомобіль, тільки не сам їде, а коні його тягнуть. Поламався, мабуть. То казали, що в тому автомобілі Зелений їхав…» [29, с. 31].

«Ревком побив і по хліб з Києва не пускав. А в яке село приїдуть хліб забирать, то люди зразу до Зеленого, в Трипілля…»

«Красні як прийшли, так і пішли. А в Зеленого тут в кожній горі — склад зброї, а в кожній хаті — друг-товариш. Вибить його з Трипілля було — це все одно, що он того дуба вирвать» [29, с. 31, 32].

«Все на борьбу с Зелёным!»

Є така приказка: «Хоч убий москаля, а він зуби вискаля». Дарма що набили трипільці москалів як мух — ті знову почали лаштуватися до походу. Хіба Москва колись жаліла своїх вояків? Вона готова засипати їхніми трупами чужі позиції, лише б здобути перемогу. Будь-якою ціною, але бути зверху — такий принцип Москви. Була ще й інша причина: на Київ насувався голод. А москалі звикли жити не працею, а грабунком. Правило у них таке було: «Не награбуєш — ходи голодний». Вся їхня «ідеологія», власне, зводилась до кендюха, який треба набити чужим коштом.

Але, побоюючись, що Зелений сам може прийти «в гості» по їхні душі, комуна 12 липня оголосила в Києві стан облоги. Військово-мобілізаційний відділ при Київському губернському комітеті більшовицької партії взявся формувати «війська Трипільського напрямку». Брали не тільки комуністів, комсомольців, робітників, курсантів, а й київських нальотчиків, грабіжників і злодіїв. Все це чортовиння об'єднували російська мова і бажання здобути харчі. Комісари так і казали їм: «Візьмете Трипілля — віддаємо вам його. В ньому — все ваше». Командували розбійним воїнством губернський військовий комісар Павлов та Яша Епштейн, який намагався заховатися за прізвищем Яковлєв. Особливим уповноваженим Ради оборони з придушення повстання у Трипільському районі призначили зрадника-малороса Колю Скрипника.

А Трипільщина вже перетворилася на великий козацький табір. Люди готувалися до війни з лютим ворогом. Тільки у Злодіївці зібралось 5000 піших та 300 кінних козаків. «Оружие имеется в достаточном количестве», — доповідати московські шпиги. Повстанці стояли у Стайках і Черняхові. Їхні сторожові пости виглядали комунарів північніше Козина і в Підгірцях. На трипільських кручах, Дівич-горі, інших висотах пантрували Дніпровську флотилію гармати і кулемети повстанців.

Убезпечивши свій район, Зелений із частиною повстанців несподівано вирушив на Лівобережжя. Він мав намір здійснити у Переяславі історичний акт — скасувати Переяславську угоду, яку колись підписав з кацапами Богдан Хмельницький.

Рейд був успішний: дорогою розбили кілька ворожих частин, а в самому Переяславі захопили в казначействі «придане» для пограбованих трипільських жінок — велику суму грошей, зокрема 6 пудів срібних.