Розділ «ОТАМАН ЗЕЛЕНИЙ»

Тоді Думін вислав свою делегацію до Зеленого. Посланців було троє: хорунжий Беїк (голова) і двоє стрільців, уродженців Київщини. Але, не вірячи в успіх переговорів, Думін просувався далі.

24 січня о 2.30 год. експедиція підійшла до Обухова, де перебували зеленівці. Зав'язався бій. Втрати були з обох сторін. У січовиків троє загинуло, декілька вояків отримали поранення. Зелений вирішив бою не розпалювати і непомітно відступив до Трипілля, захопивши із собою стрілецьку делегацію. 25 січня отаман скликав у Трипіллі віче, щоб порадитися, як чинити далі.

Виступили на вічі й прихильники більшовизму. Василь Кучабський стверджував, що промовляли вони російською мовою. Ці «орателі» знали, як впливати на людей: називали галичан «чужинцями» і казали, що ті «домагаються голови улюбленого селянством отамана Зеленого». Це викликало страшне обурення серед трипільців. Промови провокаторів «довели юрбу до такої скаженості, що отаману Зеленому ледве вдалося врятувати життя делегації січових стрільців». Звичайно, він дав висловитися і голові делегації «січово-стрілецькому старшині» Беїку. «…Розказавши про те, хто такі січові стрільці й чого хочуть та що таке самостійна українська державність, [Беїк] довів розлючену ще недавно юрбу до того, що вирішили скласти зброю» [37, с. 179].

Але остаточне рішення було не за юрбою, а за отаманом. Зелений, звичайно, міг розгромити Думіна, який не знав місцевості і не мав ні значної сили, ні підтримки населення. Але навіщо?! Не Каїном же хотів увійти в історію свого народу отаман Зелений. Та й наражати рідне Трипілля на гарматний обстріл бажання не виникало. Тож отаман наказав скласти біля волості кілька сотень зіпсованих чи недоладних рушниць і таким чином уникнути збройного конфлікту з Директорією.

26 січня експедиція Думіна ввійшла у Трипілля, взяла 600 складених селянами рушниць і подалася на Київ. Конфлікт було вичерпано.

Історики подають цей факт як перемогу Січових стрільців, насправді ж перемогла мудрість отамана Зеленого.

«Выжать всё возможное из Украины»

А на Україну вже сунула хижа московська орда. Очолював її «командукр» Володимир Антонов-Овсєєнко. 30 листопада 1918 р., напередодні походу, у прикордонному місті Суджа, що на Курщині, наставляючи червоноармійців, як поводити себе на завойованих територіях, він сказав: «Против нас стоит тридцатимиллионный народ, имена которых невозможно выговорить, внешность которых такова, что их надо убивать без всякого милосердия и пощады. Это звери… с ними нельзя обращаться как с порядочными людьми. У нас кровь лучше, сердце — тверже, нервы — крепче… Мы должны выжать все возможное из Украины, чтобы усилить военный потенциал России» [13].

Українські селяни про ці наміри «північних братів» нічого не знали. Більше того, розчаровані гетьманом і Директорією, вони чекали Красну армію з великими надіями. Владу московських більшовиків скрізь зустрічали майже радісно. Гасла тоді були такі: «Долой буржуазну Директорію!», «Долой предателів українського народу Петлюру та Винниченка», «Вся влада Радам!»

«Село переживало в цей час… якісь історичні дні, селом опанувала якась кумедна, скрита, невпрана радість, — писав Марко Шляховий із Глевахи, що під Києвом. — Чекали щось, ніби похоже на те, що давно вже згублене і знову знайдене: ждали «братів» з Москви, з якими, мовляв, розлучили нас німці та «Україна»… Ось дочекались. Це було діло під Масницею…. Коли як наверне «братів», та купами по хатах і… в «Бога твою мать, варі, хахол, варєнікі». А баби — бий, мовляв, тебе сила Божа, я й собі не варила, бо нема з чого. «Нє разґаварівай — нємцев і гайдамаков карміла! Варі, тєбє ґаварят, варєнікі і жарь яішніцу…»

Отут вперше і почув я голос одної селянки в Глевасі, яка, бідна, наслухалась, в старих літах будучи, «і в Бога і сверх Бога, в шестнадцать верст твою мать» і, випровадивши своїх «гостей», каже мені: «Господи Милостивий, що це за люди? Це нечиста сила. Це злодії якісь».

Еге, воно таки так і було якраз — це були злодії… на лихо ще й жиди між ними — та й ще й самі комісари і командіри. «Дивіця, — каже ця сусідка, — з тими (думаю, що вона мала на увазі українців-галичан), було, й побалакаєш як слід, і дарма що вони ніби, кажуть, «чужі», але як говориш з ними, то неначе зі своїми, сільськими. А це — як татарва, та скажені, мов чорти, та й, надісь, і командує ними таки той, лукавий, бо хіба не казав мені: «Викінь ікони с хати, а то паб'ю». Я вже насилу його впросила… Хоть би дав Господь, аби вже вернулась та бідна Україна та той Петлюра, а то з цими хоть пропадай…» [58, с. 11–12].

Тим часом прихильники УНР рятувалися втечею зі столиці. 7 лютого Зелений увійшов до Василькова, став на станції, через яку проліг шлях утікачів. Він міг заступити їм дорогу, але цього не зробив. Отаман вирішив дотримуватись нейтралітету. Йому треба було дочекатися весни, коли ліси знову зможуть стати хатою для повстанців.

Мабуть, із тривогою їхав він у ставку головнокомандувача Українським фронтом Красної армії Володимира Антонова-Овсєєнка. Було то 8 лютого 1919 року. Ось як «командукр» згадував про ту зустріч: «Зелений невеликий на зріст, кремезний, задумливий. Спочатку він заявив, що ладен служити Радянській владі, але сподівається на її розширення, тепер, як він казав, вона «однобічно-партійна». Отаман стояв на тому, щоб його дивізії були гарантовані недоторканість і повна самостійність. На це йому було твердо заявлено, що не можна допускати існування інших частин, окрім регулярних радянських… Не дуже твердо Зелений відповів, що він мусить переговорити зі своїми товаришами по командуванню» [8].

Окупаційний характер «соввласті» проявився дуже швидко. Московський історик Л. Маймескулов зазначав: «Распоряжения о создании коммун на базе национализированных монастырских земель и земель лесничества вызвали недовольство крестьян… Это недовольство крестьян усугублялось также «русотяпскими тенденциями». Мова йшла, як свідчить інший російський документ, про повне ігнорування української мови та обсадження головних керівних посад зайдами. Люди з тривогою переповідали одне одному, що «комуністи силою заганяють всіх у комуну, що вони навіть дітям вирізують на голій руці літеру «К», тобто комуніст… що комуністи всі євреї і що вони йдуть походом на православну церкву…» [42, с. 194].

Трипільці з нетерпінням очікували, коли підсохнуть дороги, щоб ударити комуні у спину. Зелений провів нараду з чорнобильським отаманом Ільком Струком, полтавським ватажком І. Міхном та командиром більшовицького полку Антоном Богунським, який також був невдоволений «жидівським засиллям» у совєтській владі. Домовився, що їхній виступ підтримає на Васильківщині Овсій Гончар, голова Васильківської повітової земельної управи в 1917 році, а на Чернігівщині запалить повстання Євген Ангел.

На нараді у Переяславі вирішили, що повстанці з усіх боків підуть на Київ і виб'ють звідти «московсько-жидівську комуну». Але нишпорки винюхали плани змовників. 12 березня 1919 р. інформаційно-розвідувальний відділ політичного управління Народного комісаріату військових справ повідомляв, що Зелений контролює район Трипілля — Обухова — Кагарлика — Ржищева, «причому у Ржищеві перебуває загін у 700 чоловік, а сам Зелений заявляє, що бореться проти московського засилля і має контакти з організаціями полтавських полків» [62]. Безсумнівно, що Зелений боровся за самостійну Україну, де вищим органом мали стати Ради селянських і робітничих депутатів без комуністів, жидів і росіян.

Василь Кучабський писав: «Казав тоді отаман Зелений — криштально чесна людина, боготворена довколишнім селянством і його провідник — до своїх дніпровців: «Бачите, діти, самі, що з більшовиками нам не по дорозі. Там усе латиші та китайці, жиди та москвини!» [37, с. 179].

«Ходім, батьку, до Києва, гей!»

«Оце дождались — ждали більшовиків, а тут якась жидівська комуна», — казали люди [59, с. 114]. Останні ілюзії розтанули зі снігом. Всі чекали, коли зазеленіють ліси і перетворяться на повстанську хату.