Розділ «ОТАМАН ЗЕЛЕНИЙ»

Та вже гай листям вкриє, хоч він ще малий. Ой дай Боже!

Щоб скоріше став він зелененький! Ой дай Боже!

Та вже гай листям вкриє, гей, густіше від лози.

«Ой час, батьку, розплатитись за вкраїнські сльози!»

«Ой час, батьку, ой час, батьку, гей, ой час ще й година.

Бо вже стогне від ворога вся Україна!

Ходім, батьку, до Києва, гей!»

Так співалося в думі про отамана Зеленого.

Повстання почалося 20 березня 1919 р. у Трипіллі. У той день зеленівці ліквідували більшовицьких агітаторів і продовольчий загін.

25 березня (ст. ст.) виступ підтримали васильківські отамани Овсій Гончар-Бурлака і Марко Шляховий. Перший зібрав 7 тисяч повстанців. 25 березня, на Благовіщення (7 квітня за н. ст.), взялися за зброю люди і в інших повітах Київщини.

У наказі № 1 «Всеукревкому» давалась команда «всім-всім-всім» і кожному вирушати на Київ… «Московсько-жидівська комуна» незчулася, як Київ, де вона вже зручно вмостилась, потрапив в облогу. Зелений перекрив дороги і Дніпро з півдня, а чорнобильський отаман Ілько Струк — з півночі.

З телеграми «Бюро украинской печати» до Леніна довідуємося, що «зеленовцы осмелели, собираются обложить Киев. Бандиты усиливают свои конные части, направляют разведки для выбора удобных позиций, разведки проникают в город… Силы его исчисляются 4000, конница 1800… Противник располагает шестью орудиями» [29, с. 23].

А комендант Деміївського укріпленого району Галчинський про Зеленого писав так: «Обнаглевший атаман дошел до того, что предъявил ультиматум Совнаркому о сдаче города. В случае непринятия ультиматума он грозился силой захватить Киев» [29, с. 32].

Звичайно, окупанти, які ще недавно гучно славили «красного атамана Зеленого» за те, що відколовся від Директорії, тепер обкидали його лайкою. 25 березня 1919 р. так звана Рада народних комісарів УССР оголосила трипільського отамана поза законом. «В районе Василькова Киевской губернии, именующий себя членом партии незалежных с.-д., Зеленый организовал шайки грабителей и насильников, которые терроризируют местное население, производя расстрелы и ведя человеконенавистническую пропаганду против евреев, — шипіли зайди. — За мятеж против рабоче-крестьянской власти и нарушение государственного порядка, выразившегося в насилии и грабежах мирного населения, грабитель и насильник Зеленый объявляется вне закона. Председатель Совета Народных Комиссаров Украины Х. Раковский. Народный комиссар по военным делам Н. Подвойский. Управляющий делами Совнаркома М. Грановский. Секретарь Совнаркома В. Торговец» [15].

У цій постанові чи не кожне слово — брехливе. Народне визвольне військо названо «бандами грабіжників і насильників», кривавий московський режим — «робітничо-селянською владою», а народного вождя — «грабіжником». Та що дивуватися — московським людям збрехнути неважко. Це стиль їхнього життя, їхня віра. Брехати і красти — найулюбленіше заняття москалів та їхніх пахолків…

25 березня комуна спрямувала на Трипілля свої банди. Перший похід на «зелений фронт» завершився швидко. Зазнавши поразки під Обуховом, червоні відкотилися до Києва.

Оскільки васильківський отаман Овсій Гончар-Бурлака підняв на повстання селян 22 волостей, то і його «Совнарком» оголосив поза законом. Оскільки значення слова «бурлака» москалям було недоступне, то вони назвали отамана по-своєму — Батраком.

Повстання розливалося Київщиною як весняна повінь. 1–5 квітня ця повінь зруйнувала у кількох місцях залізницю та низку мостів. 6 квітня зеленівці блокували Дніпро. Про це свідчать записи в оперативному журналі Дніпровської військової флотилії. 7 квітня взялися за зброю селяни Нових і Старих Петрівців та Вишгорода. 8 квітня зеленівці захопили пароплави «Козак» і «Барон Гінзбург». У той день отаман Зелений звернувся до «жидівської влади» з вимогою негайно здати Київ «Армії незалежної радянської України».

Командувач повстанськими силами Всеукраїнського ревкому Юрій Мазуренко звернувся до Хаїма Раковського з листом, у якому вимагав припинити терор проти українського народу, інакше погрожував зайняти Київ.

Документи свідчать, що зеленівці справді виступали за Ради, але «без великоросів і жидів», за те, щоб влада в Україні була українською. Щодо трипільських жидів, то Зелений наказав їх не чіпати, але розпорядження не стосувалося «жидівських комісарів», а їх було як гною. В ті роки на Київщині 60–70 % керівних посад захопили особи, що сповідували жидівський закон. «В очах українського селянина, — пише Віктор Савченко, — саме євреї були комісарами, комуністами, ревкомівцями, бійцями загороджувальних і каральних загонів» [54, с. 43]. Звичайно, не тільки «в очах», а й насправді.