Розділ «Голодомор 1932-1933: Причини, жертви, злочинці»

Шмат українцей быває за хлебом коля самай мяжы буржуазной польской Польчши і што вы думаєце мало есьць урочой, якія робяць ваенікі, што українцев змору хоцят задушыць, а у газетах пішут усе хорошо. Чаму прайду не напішуць, што міліоні галадуюць і на полі шмат цяперь гібніт хлеба, а много зарасло травой і не запахано засталося, т.к. самая сіла мужчыны і жанчыны кінулісь у сьвет за куском хлеба, что толькі с голоду не померці.

I правда жалко когда глядиш, как голодныя скитаюця українцы, а когда говориш, почему не работаеце на месте, так отвечают, что семян нет и в колгозах нечего делать и обеспеченность плохая. В общем факт остается фактом, что миллионы людей бродят голыя, голодныя по лесам, станциям и местечкам и колхозах Беларусії і просят кусок хлеба. А как разрешена хлебная проблема на Україне, где ЦК партії Україны, где ЦИК, что предпринимает. Просто сердце сребет за такія дела дапущеныя, біларусы.

Беларусы — рабочие Петров, Савін, Кудук [2, с.209].

Отже, 19-літній хлопчик бачив, що колгоспи та реквізиції хлібопродуктів з Руси-України — це не шляхи до соціалізму, "це шляхи до гнойні і згубств", після яких залишиться живими 50 % населення. Білоруси ж прямо заявили, "што українцев змору хоцят задушиць".

Безумовно, про все це правляча кліка знала краще, ніж пересічні громадяни. Не важко було передбачити, що при такій руїні сільського господарства та недозбору життєво важливої продукції насувалося лихо, значно серйозніше, ніж у першій половині 1932 р.

Аби при владі у Московській імперії у той час знаходились люди, виховані на основі європейсько-християнської культури, навіть атеїсти, або якби люди іншої культури, що не хотіли 6 допустити повторення голоду з важчими наслідками, вони вжили б необхідних заходів, щоб голод першої половини 1932 р., не спровокований ніяким стихійним лихом, не повторити. Вони неодмінно мусили б врахувати всі свої прорахунки (якщо це справді були прорахунки, а не зумисне нагнітання голоду) й діяти у відповідному напрямку. Найпростіше було б розпустити колгоспи й дати можливість селянам самим виборсуватись із прірви, у яку їх загнали. Навіть аби влада хотіла зберегти колгоспи, але не допустити ще страшнішого людомору, який невідворотно насувався, то зменшила б хлібозаготівлі, дала б селянам стільки хлібопродуктів, скільки було необхідно для їхнього біологічного виживання до літа 1933 р. Можливо, влада могла б діяти іншим способом, але ніяких кроків у напрямку відвернення добре передбачуваного голодомору зроблено не було. Більше того, всі постанови, укази та розпорядження тодішньої правлячої кліки є незаперечними доказами того, що вона намагалася не уникнути голоду, а навпаки, розширити та поглибити його. А це означає, що голод планувався, всі ті розпорядження та постанови, які його поглиблювали, були відповідними заходами, спрямованими на здійснення того злочинного плану. Щоб до часу не виявити цей план винищення українців, переважна більшість постанов та розпоряджень правлячої кліки, спрямованих на поглиблення голоду, йшла під грифом "совершенно секретно" ("цілком таємно") або навіть "совершенно секретно, особая папка". Не викликає жодного сумніву, що голод у першій половині 1932 р. був використаний як досвід для того, щоб не дати можливости українським селянам уникнути голодної смерти в майбутньому, щоб цілеспрямовано підвести їх до неї.

Для кращого розуміння наступних подій задамо собі запитання: що треба зробити, щоб умертвити голодом населення на великих теренах? Очевидно, для цього необхідно:

— залишити їх без продуктів харчування;

— по-можливости вилучати від них все, що вони якимось способом придбали чи придбають;

— не давати їм можливости вибратися в ті райони чи місця, де голоду немає;

— ізолювати від суспільства або й фізично знищувати тих людей, які заважають вилучати у населення з'їстні припаси;

— поставити до керівництва найбільш жорстоких та цинічних осіб, які могли б проводити відповідні заходи і були б байдужими до картин голодної смерти тисяч людей.

Саме такий план дій послідовно і ретельно проводився в Україні та Північному Кавказі (Кубані) принаймні до весни 1933 р.

Отже, погодні умови 1932 р. були кращими, ніж 1931 p., але валовий збір — значно менший. Не зважаючи на це, план реквізицій збіжжя по селянському сектору (колгоспники та одноосібники) був майже не зменшений і становив величезне число — 356 млн. пудів (57 млн.ц) [2, с.194]. Сюди треба додати приблизно 40 млн. пудів "плану" по іншим секторам (радгоспи). Отже, в 1932 р. українські селяни мали здати окупанту близько 400 млн. пудів або 64 млн. ц. "планового" збіжжя. Але це не все. Україна мала повернути ще 2 млн.ц в рахунок погашення "допомоги", виданої на посівну кампанію весною 1932 р.

Якщо виходити з офіційної статистики, то 1931 р. в Україні було зібрано 183 млн.ц хліба, а план реквізицій становив 77 млн. В 1932 р. було зібрано лише 147 млн.ц, а план реквізицій передбачав вилучити 66 млн.ц. Офіційним даним по збору врожаю важко повірити, він напевне був менший. Але якщо це було так, і правлячий народ був у цьому переконаний, то в 1931 р. для потреб села (харчування, фураж, насіннєвий фонд) залишалося 106 млн.ц, і це призвело до важкого голоду у першій половині 1932 р. У 1932 р. для потреб селян, згідно офіційним даним, мало б залишитися 81 млн.ц, на 25 млн.ц менше, ніж попереднього року. Треба взяти також до уваги, що внаслідок відсутности у багатьох господарствах посадкового матеріалу та виснаження селян навесні 1932 р. городи, які могли годувати сім'ю кілька місяців, були засаджені значно гірше, аніж у 1931 p., отже, і врожай з них був менший. Такий дефіцит сільськогосподарської продукції неодмінно мусив привести до страшної катастрофи. Правляча кліка про все це знала й свідомо штовхала до неї українських селян. Це підтверджують також офіційні статистичні дані, згідно яких середній врожай в Руси-Україні у 1932 р. становив 36 пудів зернових на одну людину, а по решті території СССР — близько 26 пудів. Навіть цих 26 пудів (416 кг) цілком достатньо, щоб голоду не було. Як же міг бути страшний голодомор на теренах, де було зібрано по 36 пудів (576 кг)? Цього треба було дуже хотіти й дуже його домагатися.

Про те, наскільки нереальними були плани реквізицій, яскраво свідчить лист Косіора в ЦК ВКП(б) стосовно заготівель насіння льону [2, с.237]. Суть його зводилась до того, що московська влада вимагала від України здати 70 % валового збору врожаю проти 46 % минулорічного. Якщо виходити з норм висіву та проектованого збільшення площ посіву, то виходить, що решта (30 %) ледве покриває потреби на посів. При такому "плані" селянам взагалі нічого не залишається. А за що ж вони працювали? С.Косіор пропонує забрати у селян "всього лише" 50 %, а їм за працю залишити 20 %.

Для виконання "плану хлібозаготівель" почалися масові реквізиції, внаслідок чого у селян, головним чином через колгоспи, до 1 лютого 1933 року було відібрано 255 млн. пудів збіжжя. Щоб мати уявлення про цю кількість, нагадаю, що в 1918 р. за звільнення від жидо-більшовицьких окупантів німці зажадали від Руси-України, сільське господарство якої на той час міцно трималося на ногах, аж... 60 млн. пудів, які до того ж не були вивезені. А скільки було галасу у більшовицькій пресі про страшне пограбування України німцями!

На покриття плану реквізицій ледве вистачало валового збору, так що з колгоспниками практично нічим було розрахуватись. На пленумі ЦК КП(б)У, який відбувся 5-7 лютого 1933 p., С.Косіор відзначав, що розрахунки з колгоспниками за роботу в 1932 р. на 1 лютого 1933 р. провели лише 5,2 % колгоспів Дніпропетровської области, 12 % — Одеської, 18,4 % — Харківської, 31 % — Вінницької. Та це зовсім не означало, що колгоспники, які отримали повний розрахунок, могли спокійно дожити до нового врожаю. Адже норми видачі на трудодні часто були символічними, а до весни й те забирали різні уповноважені, "буксири", "бригади" під виглядом "вкраденого" та "незаконно придбаного".

Добре знаючи з гіркого власного досвіду, що ні від колгоспів, ні від окупанта допомоги вони не отримають, селяни приступили до забезпечення себе продуктами харчування власними силами. Найперше та найпростіше, що могло прийти в голову — підбирати на полях втрачене під час збирання врожаю. Адже все одно воно або згниє, або буде переоране. Звичайно, при нагоді селянин міг і вкрасти. І хоч це глибоко суперечило українській хліборобській моралі, але коли справа доходить до виживання чи смерти, тут вже не до моралі.

Але й організатори голодомору не дрімали. 7 серпня 1932 р. ЦВК та РНК СРСР видають постанову "Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та про зміцнення громадської (соціалістичної) власности". Згідно цієї постанови, майно колгоспів та кооперативів, яке було складене самими селянами при вступі до них (приміщення, худоба, сільгоспінвентар тощо), а також вирощений селянами врожай, прирівнювались до державного майна, розкрадання якого каралося розстрілом, а за пом'якшуючих обставин — позбавленням волі на строк не менше 10 років. Цією постановою вихід селян із колгоспів або агітація за вихід прирівнювались до державних злочинів. В народі ця постанова відома як "закон про п'ять колосків". І справді, за кілька колосків, зібраних на стерні вже скошеного поля, багато українських селян і навіть дітей було вбито прямо на місці. Так ще в серпні 1932 р. почалася неоголошена, підла, підступна і жорстока етнічна війна, спрямована на винищення українців. Дуже вже нерівними були сили. З одного боку добре організована жидовня, яка знала, що вона хоче, спиралася на потужний партійний та державний апарат, ГПУ та військо, а з іншого — українські селяни, які не могли збагнути, за що вони страждають і чому влада намагається вимордувати їх голодом.