Розділ «ЗИМОВИЙ ПОХІД (6.ХІІ.1919 — 5.V.1920)»

Не можна ні в якім разі вважати, що цим Командування Армії хотіло скласти з себе частину відповідальности. Ближчі мої співробітники знають, що всю повноту відповідальности я залишив за собою. Наради старших начальників були необхідні для того, що в цій тяжкій боротьбі треба було брати на увагу найменші подробиці, використовувати досвід усіх старших командантів. Крім того, при цих засобах, що ми мали, іншої методи тяжко придумати, бо ця метода дає багато інших плюсів: скорочує переписку, дає постійний живий контакт із бойовими апаратами, в обміні думок — твориться спільна доктрина; підвищується авторитет підлеглих, а Команду, що на місті — знизити не може; зменшує можливість до авантуристичних виступів і багато іншого.

Я уважно перечитав усі твори Ю. Тютюнника, і характеристичним для його роботи є те, що він зручно володіє "рефлектором", який завжди яскраво освітлює його постать і одночасно кидає тінь на інших.

Цілком даремно й некрасиво сам Ю. Тютюнник від цього вищим не став.

Не малу ролю відограли також політичні референти, що хоч і в малому числі, все ж провадили агітацію серед населення, збирали сходи, розясняли масам про завдання боротьби Української Армії. Ця робота була часто дуже небезпечною, бо референти виїздили за межі постою війська на агітацію, в тій надії, що в місці постою агітуватимуть самі козаки.

Дійсно, кожний козак мусів був бути політичним агітатором, бо населення дуже цікавилося нашими завданнями. І, справді, серед козацтва мали ми багато добрих агітаторів-пропагандистів.

Питання політичного характеру Командування Армії розвязувало спільно з п.п. референтами.

Спинюся трохи більше на характеристиці окремих частин, передовсім на кінноті: саме тоді всі зусилля командного складу були зосереджені на ній, бо цього вимагала сама обстанова партизанської боротьби.

Кінні полки: Чорних Запорожців, Костя Гордієнка, Максима Залізняка, Кінно-гірський дивізіон та дивізіон Кінних Гайдамаків були найстаршими кінними частинами армії. Як про це вже згадувалося, полки Костя Гордієнка й Максима Залізняка, скоро почався похід, вибули з армії, від них залишилися лише окремі сотні.

Про Чорних Запорожців треба говорити окремо: багато писалося та оповідалося про них недоброго, а чимало й гарного. (Командир полку полковник Дяченко; строєвий помішник — полковник Броже).

Де стався який бешкет — Чорні; славне військове діло — вони ж. Багато вони приносили клопоту всьому командному складові, включно до Командарма.

Наколи б це була звичайна бандитська група, що їх у свій час блукало по Україні чимало під високими назвиськами — Куренів Ґонти, Залізняка, Трясила, Наливайка і т.і., то напевно Чорних спіткала б така ж доля, як і тих, себто роззброєння.

Рідко яка частина в армії могла похвалитися такими бойовими трофеями, як Чорні — десятки великих і малих гармат, сотні кулеметів, тисячі бранців, про обози й згадувати не приходиться. Ніде не було більше забитих та поранених у боях, як серед Чорних. Полковник Дяченко сам не раз був поранений.

Усі памятають святочний вїзд раненого полковника Дяченка з трьома одночасно з ним раненими козаками до Станиславова; все місто милувалося тоді цим почесним походом: гарно виглядали ранені, що з люльками в зубах лежали на ношах, ще гарніш — ескорт козаків у типово національному вбранню з могутніми чубами, з загальним кольоритом борців, що тільки-тільки покинули бойовище.

Памятаю я оповідання лікарів і сестер-жалібниць у Станиславові, що дивувались нечуваній терплячості Чорних: "Таких залізних людей ми ще не бачили" — говорила мені старша сестра-жалібниця.

Перше моє персональне знайомство з полком було в бою під Старокостянтиновим (в листопаді 1919 р. в боях проти московських добровольців), коли я на власні очі бачив, як полковник Дяченко з невеликою сотнею летів визволяти свою гармату, що вела бій із панцерником (сотник Чорниця).

Це був правдивий виліт соколів. Козаки в усьому чорному, з летючими в повітрі довгими шликами, викликали серед ворога переполох.

Друга частина — кінно-гірський дивізіон — на чолі з популярним своїм командиром полковником Алмазовим, майже не знала поразок. Найбільшою заслугою полковника і старшини було вміння лишитися регулярною частиною в умовах партизанської війни.

Під час Зимового Походу повстали й інші кінні полки:

3-ій кінний (полковники: Стефанів, Чижевський, Вишневський),

4-й Київський (сотник Грибовський, славно загинув у бою під Вапняркою).