Розділ «ЗИМОВИЙ ПОХІД (6.ХІІ.1919 — 5.V.1920)»

(6.ХІІ.1919 — 5.V.1920)

Передмова

Обовязок перед людьми, що брали участь у зимовому поході, бажання залишити й на прийдешньому слід від цієї сторінки сучасної визвольної боротьби Українського Народу вимагають від мене, щоб я записав її так, як вона відбивається в моїй думці й памяті старшого начальника, бо не годиться забути про цю добу боротьби, в якій на протязі пятьох місяців гартувалася воля й сила борців за незалежність України.

Я переконаний, що праця моя не досконала. Я бажаю дати початок цій справі, маючи на думці, що в кожній дивізії знайдуться оповідачі [40] [41], що зуміють освітлити моменти, яких не повелося освітлити мені, й удосконалити працю потрібними доповненнями й датами.

Я поставив собі за завдання — дати нарис, що освітлював би похід не тільки з військово-фахового боку, але також ті обставини, в яких той похід відбувся і які привели його до успішного кінця.

Бажання моє було — зробити оповідання це доступним для широких верств вояцтва та суспільства; тому суто-військовий, фаховий характер я, подекуди, викидаю й даю замість того більш популярні нариси.

Виконуючи цю працю, я хотів бути цілком безстороннім не лише в оцінці наших частин, а й ворожих груп.

З особливою обережністю я підхожу до спогадів під час походу нашого щодо частин Галицької армії, що за короткий час перебували під 3–4 командами. Факти свідчать про те, що розєднані політичними комбінаціями обидві армії, Наддніпрянська та Галицька, жили одною думкою, одним серцем.

Я дуже жалкую, що не маю при собі реєстру старшин і козаків, що загинули під час походу, бо саме їх памяті, а також памяті чинів лицарів "Залізного Хреста" присвячую я свою, може не зовсім докладну, але повну щирости працю.

ЧАСТЬ І

Розділ І

Обставини на Україні перед походом Армії У.Н.Р. по ворожих запіллях

Уже в липні 1919 року ставало ясним, що тільки зброєю вирішатиметься питання, кому бути господарем на широких просторах півдня бувшої Росії — чи Добрармії з її кличем "єдиної неділимої Росії", чи тій силі, що виросла з української національної революції — Українській армії та повстанчим загонам, що виступали під прапором незалежної Української Народньої Республіки.

Маючи перед собою спільного ворога — російську большевицьку армію, — обидві сторони занедбують важні стратегічні завдання й пориваються наввипередки до опанування Києва.

Українська та Деникінська армії вступили до Києва майже одночасно (українці ввійшли лише на кілька годин раніше).

30 серпня 1919 р. в місто ввійшли частини армії Соборної України (корпуси: Запорозький та 2-й Галицький), збоку Деникіна — полки гвардії та козачі частини.

Сутичка між українськими та добровольчими частинами була неминучою. Військо Соборної України мусило виступити з Києва не тільки тому, що частини Добрармії були сильніші, але й через те, що в тилу Української армії опинилася XIV Совітська армія — вона хотіла за всяку ціну прорватися на північ. На очах обох ворожих станів XIV Совітська армія з важкими обозами пройшла коридором, що утворився був поміж арміями, з півдня на північ і зайняла Бердичів.

Я можу з певністю сказати: війна, що виникла потім між Українською національною збройною силою й Добрармією, лежить цілком на відповідальності керівників останньої.

Пошанований довірям обох Українських армій, я, в товаристві панів Певного, Трепета й сотника Начальної Команди Галицької армії, провадив переговори з комісією Добрармії, що на чолі її стояв генерал Непенін [42].