Розділ «ЗИМОВИЙ ПОХІД (6.ХІІ.1919 — 5.V.1920)»

І тут, у цей кульмінаційний момент боротьби попереджувала військова нарада — на хуторі, під час переходу на схід від м. Вознесенського. Ситуація трагічна, всім присутнім на нараді було ясним, що день-два — і ворожі маси скинуть нас у Буг; про доцільність бою мови немає — на черзі лише — коли і як. Голоси моїх помішників поділилися — Гулий дає перевагу моментові несподіванки, Ю. Тютюнник стоїть за бій організований. У даному разі я схиляюся на його бік.

Бій за Вознесенське — це наша генеральна битва. Там було поставлено на карту все; пізніше під Вапняркою, Тульчином, біля Мясківки та Ольшанки буде теж гаряче, але цю останню серію боїв не могли ми виповісти нашим ворогам без перемоги під Вознесенським, бо саме вона дала нам переправу через Буг.

18-го квітня Буг перейдено — і тим самим опреділювалася вся наша дальша бойова чинність. Марш на Одесу, що за ним так сумує Ю. Тютюнник на останніх сторінках своєї праці про Зимовий Похід, треба гадати, не був би під поглядом стратегічним рішенням, а паліятивом, і він неминучо привів би нас до катастрофи. Стверджено, що операційну лінію нашу штаб добре продумав і в подробицях намітив влучно, бо, крім згаданих вище розвідчих даних, ми знайшли в Забужжі ще в широких розмірах повстання селян, і до нього ось-ось готова була приєднатися і, на цей раз фактично, Армія Галицька.

У боях з 21–23 квітня — навколо Ананьєва. Наша невелика армія (дивізії Запорозька й Волинська) раз-за-разом нищить три солідні відділи "особливого призначення", чим на певний час витворює в себе таку ситуацію, що дозволяла не турбуватися за наші тили.

27-го в Ободівці до Армії прилучається прекрасний кінний відділ у лічбі 600 шабель при 14 кулеметах — Галицька кінна бригада отамана Шепаровича, і в такому збільшеному стані Українська Армія бере рішучий курс на прорив червоного фронту з метою злуки з частинами військ українських, що були в районі Ямпіль — Шаргород.

Уночі з 1 на 2 травня армія завязує бій із противником на фронті від Тульчина — Вапнярка — ст. Крижопіль з метою пробити собі шлях через залізницю в районі Вапнярка — Крижопіль.

Маневр притягує противникову увагу до фронту Вапнярка-Тульчин, ворог кидає туди свіжі підсилки, що їх спішно знімає з проти-польського фронту. Надвечір армія має змогу використати пробитий шлях коло ст. Крижополя (здобули Волинці і 3-й кінний полк), і ранок 3 травня застає нас у новому угрупуванню.

Захоплення Київцями ст. Вапнярки, знищення трьох бронепотягів — ще більше упевнює нашу ситуацію для остаточного foгсетajore'у.

Хуртовини, що мені нагадувала манджурський тайфун — як не було. Вже зовсім смерком, згідно з наказом, розісланим штабом армії, тягнулися наші курені безупинним потоком по великому гостинцю, що повз Мясківку вів на Ольшанку. Але, на цей раз, колона не мала свого звичайного стройового вигляду, бо вона складалася випадково, в міру того, як частини виходили з бою. "Натовпом у вигляді колони" поспішало все живе вийти з бойовища.

Фізична втома відчувалася в усіх; видно було, що вояки збирали останні сили, щоб дотягтися до ночівлі.

Арєрґардний бій біля Джуґастри був боєм відчаю, боєм, де козацтво рятувало себе від знищення; прояви мужности та завзяття в даному разі виказали не лише стройовики, а навіть і нестройовики. Священики і, навіть, жінки. Так, наприклад, армійського священика о. Павла Пащевського бачили в той час у передніх рядах бойців, як він їх словом і прикладом поривав до бою.

Чимало було тяжких моментів на протязі всього походу, але трагізм цих останніх подій містився в поставленню поруч моменту й близькости цілі.

Важке було завдання Командування, що, не зважаючи на всі перешкоди, вперто йшло до наміченої мети; не менше труднощів мали й ті частини, що мусіли їх розвязувати; прийнявши під Ананьєвим рішення, воно переводило операцію на власне ризико — на свою одповідальність; нарадам тут місця вже не було.

Вичерпавши всі можливості провести армію через ворожий фронт у наміченому раніш напрямкові — Вапнярка — Нова Ушиця, — одній компактній масі, — Командування вирішає вжити знову вже не раз випробуваної методи, а саме: маршу окремими колонами, вибравши для цього, як район для чинів, смугу біля Дністра. Завдяки особливостям місцевости в цьому районі, на думку Командування, дивізії мали б більше зручности для самостійного маневрування. Ще марші частини дістали наказ про нове угрупування — Ольшанка — Вербка — Клембівка, — як вихідну для розпочаття потім уже самостійної акції на прорив.

Але то ще не був кінець — нас ще чекала одна несподіванка, що цим разом прислужилася нам на добре, певно, що в нагороду за незломність духу вояків, дисципліну й посвяту в національній справі — вночі нас заатаковано було знову, але коротким рипостом кінного полку — цю атаку було зліквідовано.

Похід скінчився. Правду пише в своїй праці Б. Монкевич: "Внедовзі с. Писарівка мов би завмерло, бо всі козаки покотом спали. Нарешті непотрібна була охорона, і можна було спати, не тримаючи рушниці в руках". Сам, може не віддаючи собі відчиту, цей молодий і здібний письменник підніс влучний проект про lіbris zарогоviensis — лицарів не від "абсурду", а лицарів-прихильників теорії здійснення "неможливого".

Підсумовуючи все сказане вище, треба прийти до висновку, що на протязі всього довгого походу перед Командою Армії весь час повставали труднощі, і їх вона мусіла так чи інакше перемагати, але як? — Так, щоб провідна думка не була засмічена, щоб політичне кредо, що живило армію, було додержане.

Відомо, що доцільне полагодження труднощів ніколи не нівечить організму, а скоріше зміцнює його, а коли до того ще існує провідна лінія, то, врешті-решт, витворюється організм, здатний до життя, а щодо війська зокрема — апарат, здатний до витривалої боротьби.

На початку походу Українська Армія була в складі 6–7 тисяч вояків, виснажена й фізично, й морально до останньої крайности, на весну 1920 року вона вернула до розпорядимости влади, може, трохи зменшена в числі, але цілком боєздатна та добре переорганізована, що в майбутньому дасть кадри для наших дивізій. А це було одно із завдань Команди; крім того похід лишив на самій Україні глибокі сліди; всюди, де був наш козак, заховалася віра в Українську справу. Збільшилось довіря до наших національних сил, знову повстали численні партизанські організації, що на цей раз вже мали одне спільне з українською армією політичне кредо — "Держава понад усе".

Українська Армія в Зимовому Поході. Працю свою не вважав би за закінчену, не подавши характеристики нашої армії, бо саме під час Зимового Походу виявилися найхарактерніші риси нашого війська. Тут був виключно той національний елемент, що на прапорі своєму написав: