РОЗДІЛ V."ВОЄННИЙ КОМУНІЗМ", ПОВСТАНСТВО

Україна у революційну добу. Рік 1919

Гадається, що істотним перебільшенням є твердження О. Нестерова, ніби не маючи на початку 1919 р. чітко окресленої ідеології і мети, «борючись з більшовиками та денікінцями під гаслами соціальної справедливості і коливаючись між двома ідеологіями, повстанство обрало свій самостійний шлях — державотворчий, що мав на меті визволення України від іноземних окупантів»[666].

Повстанству не судилося дійти не те що до самостійного державотворчого шляху, а й наблизитись до розуміння історичної місії держави взагалі, усвідомити, що держава, в тому числі — національна — категоричний імператив часу. Виступаючи проти держави як такої, повстанство обмежувало мету вузькорегіональними завданнями, реалізувати які без державних важелів було елементарно неможливо. А відтак воно з неминучістю потрапляло у глуху безвихідь і було приречене на неминучу поразку, яка наступала рано чи пізно.

Що ж до іноземних окупантів — то, не висуваючи завдання боротьби з ними на міждержавному рівні, обмежуючись протиборством на обмежених «рідних» теренах, досягти кінцевого успіху було також нереально. А відтак висновки історика видаються штучними, надуманими.

Навряд чи можна погодитися і з внутрішньо суперечливою тезою В. Чопа, що повстанство в особі махновщини було «відмінною від державницької формою національного пробудження, що поставила в основу своєї ідеології анархізм»[667].

Штучною, декларативною виглядає теза автора про те, що Революційно-повстанська армія України (махновців) — то один із «національних центрів», який хоча й стояв на відмінних «суспільно- політичних позиціях», не може бути зарахованим до «антиукраїнських» рухів, «хоча вона (махновщина — В. С.) протистояла політичним прагненням, очевидно, більшої частини національно свідомого населення»[668].

І вже зовсім заплутує питання наступне міркування, що суперечить і вищенаведеному, і саме собі: «Махно блискуче розіграв карту української бездержавності. Націоналісти вважають притаманну українській масі відсутність державницького почуття великою слабкістю і бідою, прокляттям селянського індивідуалізму. Махно своєю ідеологією перетворив українську бездержавність в силу, облагородив її європейською соціальною теорією і повів через пекло громадянської війни в бій за селянське щастя»4. Ніякий пафос не в змозі заступити логічної безпорадності, самоспростувальної очевидності написаного. Ще більше те було доведено історичною практикою, що добре усвідомлює й В. Чоп, продовживши наведене словами: «До нього (селянського щастя — В. С.) не дійшов ні сам Махно, ні люди, яких він вів. Але їх не можна докоряти в тому, що вони не достатньо сильно бажали зробити це»[669]. За подібною логікою можна не лише виправдовувати, а й захоплено вихваляти будь-який, самий безрозсудний фанатизм. І схоже, В. Чоп схильний до того, жалкуючи, що у махновської, далеко небездоганної практики не виявилося послідовників. «Махновський район, — змушений констатувати автор, — поніс за чотири роки війни колосальні людські й економічні втрати. Фатального значення набув факт того, що махновську ідеологію відмовилося (підкреслено мною. — В. С.) глибоко сприйняти (доречно поставити питання, яке обходить В. Чоп — чому? — В. С.) селянство інших місцевостей України, яке сповідує індивідуальні форми ведення господарства»2.

У своїй публікації запорізький історик не один раз повертається до питання про те, чи була «форма махновського суспільства (? — В. С.) державою?» (вочевидь відчуває слабкість аргументації та й відсутність власної переконаності в тому). Однак його імпровізації доводять до наступних відповідей: «Згідно одних визначень, була — володіла суверенітетом (що конкретно мається на увазі — сказати важко — В. С.) і ознаками всезагальної суспільної організації (те ж саме — В. С.).

З іншого боку, принцип організації суспільства був зовсім іншим, ніж у держави, спрямованої не зверху вниз, а знизу — доверху і не існувало державного апарату публічної влади. Однак на час війни його заміняла військова влада (підкреслено мною — В. С.). Вона повинна була піти з політичної арени після завершення бойових дій і, як наслідок, унести з собою державність (підкреслено мною — В. С.). Враховуючи, що зі стану війни махновцям так вийти і не вдалося, правомірно зробити висновок про те, що в час свого існування махновський рух набув форми держави»[670].

Можна згодитися з тим, що військова влада в умовах війни може підмінити собою державність, можливо — дещо точніше — стати своєрідною державною політикою, що демонстрував С. Петлюра. Однак довести до переможного завершення свої бойові дії така «держава» ніколи б не змогла через незнищенні антагоністичні суперечності з середовищем, що її щільно оточувало.

Як не дивно, однак В. Чоп з усією серйозністю намагається доводити, ніби махновська «держава» мала осібні характеристики: «республіканська форма правління, яка поєднувалася з певними авторитарними тенденціями, заснованими на високому авторитеті лідера; відкритий характер суспільства; відсутність приватної власності на землю; присутність елементів «ринкового соціалізму», товарне зернове землеробство, а також відсутність чітких кордонів»[671].

Здається, варто хоча б на мить задуматися над останньою «характеристикою», щоб дійти висновку про повну безпредметність, алогічність ведення подальшої мови про будь-яку махновську державність. Для В. Чопа ж самопереконання, вочевидь, достатньо, щоб не зупинятися на вищевикладеному. Констатуючи, що характерною особливістю згаданої держави було «сповідування ідеології, спрямованої на подолання в майбутньому державного стану суспільства», він зауважує: «Даючи собі звіт в подібному стані справ, Махно з однодумцями докладав зусиль для приховування зовнішніх виявів державності»[672].

Безпорадність аргументації В. Чопа сягає крайніх меж, коли він заводить мову про те, що «махновщина — це значною мірою останній бій селянської землеробської цивілізації з індустріальною», це «протистояння Міста і Села»[673]. Залишається загадкою, як можна схилятися не лише до певних історичних виправдань таких явищ як махновщина, а й вдаватися до узагальнюючих оцінок на кшталт того, ніби «трагедія Махна не в тому, що він хотів виграти свою партію в громадянській війні, а в тому, що він ледве не досяг успіху»[674]. Неусвідомлення того, що успіх в принципі був неможливий, створює хибну систему координат, в якій останнім часом намагаються досліджувати непросте суперечливе явище й деякі інші історики. І торкається це не лише махновщини, а й інших проявів повстанства.

***

У 1919 р. повстанська стихія набрала справді величезних масштабів. Зводити причини явища до дії одного-двох чинників, як уже зазначалося, було б невірно, привело б до однобічного, спрощеного підходу.

Серед іншого, вочевидь, варто виділити настрої відчаю, що народжувалися в селянській душі, коли вона не відчувала, не бачила виходу, перспективи, коли в діях будь-якої влади підозрювала (виправдано, чи ні) недовіру до себе, бажання лише скористатися селянською силою в боротьбі таборів, що ворогували, й вимагали для підтримання своїх потенцій результатів праці сільських трударів.

Немало значило й те, що в умовах громадянської війни з калейдоскопічністю змін ситуацій у основного джерела поповнення повстанства елементарно не вистачало часу, щоб на власному досвіді переконано зрозуміти, чим одні політико-правові моделі, що приходили на зміну іншим, мали чи то переваги, чи то, навпаки, недоліки, головне — відповідали інтересам найширшого загалу. Не вистачало часу, сил і у тих, хто прагнув якнайшвидшого (і часто за будь-яку ціну) зміцнення власної суспільної організації, вважаючи її навіть найсправедливішою, найкориснішою і найпрогресивнішою.

Так, більшовики у боротьбі з повстанством часто підміняли методи ідеологічного впливу, виховання, просвітництва силовими акціями, виправдовуючи загалом усвідомлювані ними негативні наслідки подібних дій умовами військового часу, пояснюючи вимушеність поведінки небажанням поступитися класовому ворогу, в інтересах якого була дестабілізація становища в радянському тилу.

У ліквідації протирадянських виступів дедалі частіше застосовувалися регулярні військові частини. Зокрема, уже в квітні 1919 р. на так званому внутрішньому фронті (термін, з одного боку, неначебто затушовував антиселянську спрямованість дій червоноармійців, а з іншого відбивав масштаби загрози — «фронт») було задіяно 21 тис. бійців і командирів[675].

На придушення заколоту М. Григор'єва (5-15 тис. бійців) було кинуто 30 тис. військових[676]. В ліквідації повстання Зеленого (Д. Терпила), під началом якого було до 12 тис. багнетів, у район Трипілля- Обухова було направлено піхоту, кінноту, артилерію і, навіть, використано кораблі Дніпровської військової флотилії. Значні сили знадобилися і для приборкання повстанців під орудою отамана Тончара у Васильківському повіті на Київщині (до 8 тис. бійців)[677]. Незважаючи на те, що інші загони (Ангела, Орловського, Соколовського, Струка, ін.) чисельно значно поступалися формаціям Н. Махна, М. Григор'єва, Зеленого (в основному по кілька сотень осіб)[678], і вони відтягували на себе значні сили Червоної армії. Після прийняття 17 липня 1919 р. Радою робітничо-селянської оборони УСРР постанови «Про придушення куркульських і білогвардійських заколотів на селі» до цієї справи все ширше залучалися загони ВУЧК (Всеукраїнської надзвичайної («чрезвычайной») комісії по боротьбі з контрреволюцією, спекуляцією та військовими злочинами). Окрім територіальних (губернські й повітові), їх відділи створювалися на транспорті — залізницях, флотах тощо. В арсеналі їх функцій велике місце відводилося каральним акціям.

Серед останніх виявилися й вкрай жорстокі, такі як спалення сіл, де дислокувалися повстанці. Так, ще в квітні 1919 р. було спалено села Романівна та Хидовці неподалік Фастова[679]. Без особливої затримки (16 квітня 1919 р.) члени ВУЦВК Г. Петровський, С. Косіор і В. Затонський на своєму засіданні (за участю К. Ворошилова) опротестували такі дії перед командуванням внутрішнього фронту. Було ухвалено резолюцію «Про неприпустимість спалення сіл під час придушення куркульських повстань». У ній, зокрема, зазначалося: «Через неодноразові випадки спалення цілих сіл під час придушення куркульських повстань, що є цілком недоцільним і вкрай шкідливим для справи радянської влади, запропонувати Раднаркому у терміновому порядку видати всім належним відомствам розпорядження про повне припинення під страхом суворої відповідальності спалення сіл і щодо вжитих заходів повідомити ЦВК»[680].

Хоча документи на виконання згаданої резолюції не знайдено, випадки спалення сіл, вочевидь, стали рідшими. В усякому разі, в історіографії або йдеться про подібні акції в загальних виразах, або з посиланнями на дослідження С. Кульчицького[681], який називає лише один факт спалення села Щербинівки під Обуховим під час придушення повстання Зеленого[682].

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Україна у революційну добу. Рік 1919» автора Солдатенко В.Ф. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „РОЗДІЛ V."ВОЄННИЙ КОМУНІЗМ", ПОВСТАНСТВО“ на сторінці 10. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи