РОЗДІЛ V."ВОЄННИЙ КОМУНІЗМ", ПОВСТАНСТВО

Україна у революційну добу. Рік 1919

Радянське керівництво, командування Червоної армії почали рішучу боротьбу з повстанством — «бандитизмом» буквально з перших днів опанування тим чи іншим регіоном і, природно, в залежності від міри активності дій останніх[641]. При цьому робилися спроби здійснювати диференційований підхід, з розумінням, зокрема, ставитися до того, що в повстанські загони також проводили мобілізації, тобто не всі потрапляли до військових формувань добровільно й не зчиняли злочинів[642].

Більшовики вважали головною причиною явища, що набирало масового характеру, дії куркульства, які активно впливали й на інші верстви сільського населення[643]. А відтак основним напрямком подолання небезпеки вважалося поглиблення класового протистояння в селянському середовищі на основі майнової нерівності й суперечностей, а також організація бідніших елементів — через створення комбідів, на боротьбу з «куркульською контрреволюцією».

Можна принагідно висловити певну незгоду із міркуваннями В. Верстюка, який, вдаючись до логічних у цілому критичних зауважень щодо положень резолюції квітневого (1919 р.) пленуму ЦК КП(б)У «Куркульська контрреволюція і завдання партії», у деяких відношеннях видаються недостатньо переконливими. Зокрема, однією з найістотніших вад документа (як, втім, й інших партійних документів та й ленінських творів) він виділяє відсутність чітких визначень категорії куркульства, критеріїв її виокремлення[644]. Однак, гадається, при слушності застережень, що в реальній практиці це могло призвести й, насправді призводило, до негативів, селяни в своїй поведінці керувалися не паперовими циркулярами (про сутність та й, навіть, наявність яких мало хто з них взагалі знав, чи підозрював), а конкретним матеріальним становищем і природним прагненням змінити його на краще. І відтак хто є хто на селі, бідняк добре розумів і відчував не за чиїми б то не було дефініціями, а, як мовиться, «на власній шкірі».

Звісно, мова йде про уяви й мотивацію позицій, поведінки на рівні побутової свідомості. Однак в даному разі важливіше з'ясувати інше — теоретична недосконалість, недовершеність більшовицьких резолюцій, на кшталт згаданої, все ж визначальної ролі не грала. Вона швидше недостатньо адекватно (в багатьох сенсах, у тому числі й ідеологічному) відбивала ті процеси, які об'єктивно розвивалися в селянському середовищі.

Гадається, що певна доля перетримки допускається й тоді, коли природні недосконалості уяв (відповідно й документів, у яких вони втілені) про чіткі грані між категоріями бідняк-середняк-куркуль розглядаються як підстава для кваліфікації політики радянської влади як загалом антиселянської, чим і пояснюється участь у спротиві офіційній владі не лише заможної верхівки села, а й достатньо широких низів.

Тут, мабуть, варто згадати, що в усі часи і в будь-яких суспільствах економічно сильніші верстви завжди знаходили можливість використати свої переваги для різного роду (фінансового, ідеологічного, політичного, організаційного) на залежні в тому чи іншому відношенні елементи суспільства.

Точно таким же чином завжди експлуатувались політична неосвіченість, низький рівень загального розвитку й елементарної культури, навіть темнота, забитість останніх. То ж не зважати на внутрішню неоднорідність учасників протестних дій (у всіх їх проявах — від морально-осудних і саботажних до військово-політичних) видається невиправданим.

Рівною мірою це стосується узагальнюючих сентенцій-мір- кувань (часом вони переростають у достатньо категоричні висновки- твердження), за якими процес суспільно-політичних трансформацій в українському селі насправді був силовим, всупереч волі громадян, насадженням радянського режиму[645] і ніби зовсім не випадково більшовики виходили з того, що, лише «затероризувавши село, вдасться здолати його опір»[646].

Зовсім не маючи на меті заперечувати тези, згідно якої опір радянській владі на селі мав місце, набираючи часом справді загрозливих масштабів, для з'ясування суті справи виправданим і цілком доречним видається постановка хоча б таких питань. А чи було у радянської влади опертя в селянському середовищі? І чи можна було без масової селянської підтримки, більше того — зацікавленого сприяння, домогтися воєнної перемоги над численними політичними ворогами, на боці яких були дієві зусилля наймогутнішої на той час світової міждержавної коаліції?

Враховуючи непоодинокі факти спротиву радянській владі навіть усередині Червоної армії (залежно від авторської позиції в одних випадках вони іменуються «партизанщиною», а в інших — «проявами антикомунізму»[647]), все ж не варто гіпертрофувати їх справжніх масштабів. Інакше не можна буде пояснити, хто, зрештою, здійснював «насадження радянського режиму в українському селі», хто «тероризував» українство, майже всуціль селянське. Адже питома вага елементу інонаціонального, «прийшлого» в боротьбі за вибір суспільної перспективи (в тому числі й у суто військовому вимірі) в регіоні була незначною, в усякому разі далекою від визначальної, що констатують усі об'єктивні дослідники4.

Звісно, було б абсолютно безпідставно скидати з рахунку такі непрості коливання командирів, а за ними й їх підлеглих, як це мало місце з бригадою О. Богунського (О. Шарого). Зробивши свій внесок у боротьбу з антирадянськими силами, молодий комбриг у відповідальний момент боротьби з денікінською навалою припустився дій, які призвели до трагедії його самого (він був розстріляний за звинуваченням у дезертирстві згідно наказу Л. Троцького) й підрозділу, яким він командував. Не ставлячи питання про правомірність покарань (історики тут мають різні точки зору), важливо мати на увазі те, що вияв непокори в регулярній армії з маловмотивованими поясненнями сприймався як недисциплінованість, небажання відстоювати інтереси поза межами «рідного регіону», тобто як типова партизанщина[648].

М. Григор'єв, який зі своєю повстанською дивізією залишив Дієву армію С. Петлюри, перейшов у табір червоних і відіграв першочергову роль у вигнанні з Півдня України антантських інтервентів, одержав за це нагороду — орден Червоного Прапора, раптом 9 травня 1919 р. випустив універсал до українського народу, яким фактично оголосив виступ проти уряду Х. Раковського. Поширювана в листівках платформа М. Григор'єва особливо не відрізнялася від позицій інших повстанських отаманів. З одного боку — заперечення радянської влади і державності («Народе український! Бери владу в свої руки. Хай не буде диктатури ні окремої особи, ні партії!»). З іншого — заперечення будь-якої державності взагалі («Геть політичних спекулянтів! Геть насильство справа, геть насильство зліва!» І, зрештою, абстрактний заклик «Хай живе диктатура працюючого люду, хай живуть мозоляві руки селянина та робітника!», який планувалося реалізувати з допомогою дійсно народної влади. Остання ж уявлялася як вільно обрана народом система рад, аж до Всеукраїнського з'їзду рад, котрий «дасть нам уряд, якому ми підляжемо і свято виконаємо волю його»[649]. Своєю внутрішньою суперечливістю григор'євська паліативність дуже нагадувала махновську пропаганду, що, можливо, зрештою й привело М. Григор'єва до Н. Махна.

Однак, попри всю свою плутаність і стратегічну безпорадність, подібні гасла знаходили відгук у протестній народній душі. На бік М. Григор'єва перейшло навіть кілька червоноармійських частин, бійці яких до того пліч-о-пліч бились проти іноземних інтервентів, протистояли білим. Під орудою М. Григор'єва і його штабу, що перебував у Олександрії, було до 15 тис. бійців, 52 гармати, 700 кулеметів, 10 бронепотягів[650].

Порівняно неважко й швидко григор'євцям вдалося оволодіти достатньо широким районом з такими великими містами як Катеринослав, Черкаси, Кременчук, Миколаїв, Херсон.

Однак, уже на кінець травня (тобто буквально за дві декади) виступ М. Григор'єва захлинувся, був подоланий, придушений частинами червоних під командуванням К. Ворошилова. В бойових діях проти григор'євщини взяли участь група радянських військ під командуванням П. Дибенка, кораблі Дніпровської військової флотилії тощо. 13 травня 1919 р. від повстанців було визволено Єлисаветград, 14 травня — Катеринослав, 19 травня — Кременчук, 21 травня — Черкаси. Розвиваючи наступ, 22 травня радянські війська вступили в Олександрію — «столицю» отамана.

Таким чином, повстанство, попри його різну кваліфікацію, виявляло себе в різних таборах, маючи схильність до «міграцій» між ними. При цьому, мабуть, найоперативніше й найрадикальніше зреагували на його піднесення радянські державні органи. Оцінюючи становище Українського фронту, керівник військового відомства країни рад Л. Троцький резюмував: «Зараз настав момент, коли потрібно твердо і ясно сказати: від імпровізованих повстанських загонів революція взяла все, що могла взяти, далі ці загони стають не тільки небезпечними, але просто згубними для справи революції»[651]. А невдовзі, саме в розпал боротьби з М. Григор'євим, у статті «Українські уроки» голова Реввійськради радянської Росії заявив іще з більшою рішучістю: «Період партизанства надто затягнувся на Україні. Саме тому ліквідація його набула такого хворобливого характеру. Нині вже доводиться застосовувати розпечене залізо. Але цю роботу треба виконати. Треба покінчити з авантюристами не на словах, а на ділі»[652].

Зовсім інакше поводився С. Петлюра, який лише після заколотів проти нього особисто віддавав накази про арешти бунтівників, продовжуючи потурати іншим отаманам.

І, якщо результатом позлітики більшовиків, попри всі справедливі закиди щодо її жорстокості, було зміцнення регулярної Червоної армії, а з нею — природно, й радянської державності, то «розквіт» отаманщини, навпаки, закривав перспективу творення повноцінного національного війська, дестабілізував ізсередини всю державну будову УНР.

***

Політика радянської влади була розрахована, звісно, не лише на викорінення рецидивів партизанщини в лавах Червоної армії. Вона ще більшою мірою була спрямована проти повстанського руху, який набував протидержавного характеру і кваліфікувався як «куркульський бандитизм», «повстанський бандитизм» тощо. Це знайшло своє втілення у стосунках з Н. Махном.

Перебуваючи в стані перманентних переговорів і угод з більшовиками, командуванням Червоної армії (особливі стосунки склалися з П. Дибенком, як відомо, схильним до авантюрних дій), комдив Н. Махно спромігся стверджувати свою владу в досить обширному районі, в якому розташовувалися міста — Олександрівськ, Мелітополь, Бердянськ. В останніх домінували більшовики, що дуже не подобалося махновцям і йшла постійна скрита боротьба за впливи. Обрана ІІ районним з'їздом рад військово-революційна рада (до її складу увійшли анархісти, ліві есери, більшовики й безпартійні виконувала по-суті урядові функції[653]. На місцях виконавча влада зосереджувалася у руках самоврядних рад, які, своєю чергою, підкорялися лише військовим властям.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Україна у революційну добу. Рік 1919» автора Солдатенко В.Ф. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „РОЗДІЛ V."ВОЄННИЙ КОМУНІЗМ", ПОВСТАНСТВО“ на сторінці 8. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи