РОЗДІЛ V."ВОЄННИЙ КОМУНІЗМ", ПОВСТАНСТВО

Радянські органи вдавалися й до практики взяття заручників з населених пунктів, які знаходилися у місцях дій повстанців. У разі відмови видати властям організаторів і зброї заручникам загрожував розстріл. Передбачалися й контрибуції на «бунтівні» села, депортування ватажків безчинств з конфіскацією їхнього майна.

Означені методи протидії повстанцям часом не лише не дозволяли локалізувати чи викорінити селянський спротив, а й затягувати розв'язання проблеми, часом, навіть, загострюючи її.

І все ж масштаби повстанства 1919 р. не можна віднести до домінанти суспільного життя України. Наявна сума фактів не дозволяє погодитися з висновками про те, що «з березня Україну охоплює полум'я повстань, порівняне за масштабами з селянською війною 1918 р.» і що «влітку 1919 р. УСРР упала під ударами не стільки денікінських армій, скільки селянських повстань»[683].

Вважаючи ступінь дослідженості проблеми українського повстанства, боротьби з ним на сьогодні недостатнім, хотілось би водночас застерегтися від необгрунтованих, передчасних кон'юнктурних спотворень дуже непростих, суперечливих, зрештою, драматичних і трагічних сторінок історичного досвіду.